Село Микуличин: в обіймах норовливого Пруту

В Українських Карпатах, у самому серці Гуцульщини розкинулось це село. Сказати, що воно мальовниче – це майже нічого не сказати. Бо ж шаблонними путівниковими епітетами описати його красу просто неможливо. Треба лише приїхати і побачити…

… Вже вечоріло, коли потяг, випірнувши з чергового гірського тунелю, опинився в широкій долині, оточеній зусібіч залісненими пагорбами. В ній, на яскраво-зеленому тлі карпатських лук розкинулось пістряве мереживо микуличанських садиб. Десь на самому дні долини, поміж будинків і пасовищ, сріблястою ниткою проблискував Прут.


Але сонце в горах сідає швидко, і долину почали заповнювати сутінки, поступово ховаючи чудові краєвиди від спраглих очей подорожніх. Згодом згас і Прут…

Мало хто знає, що Микуличин є найдовшим селом в Україні: своїми хуторами тягнеться воно на 20 кілометрів у гори. Ще за часів Австро-Угорщини вражало воно своїми розмірами. Поселення має багату історію, витоки якої – сягають часів Галицько-Волинського князівства. Тоді, Данило Галицький нагородив землями в долині Пруту князя Микулу. В середині ХІІІ століття у Карпатах було створено кілька сторожових постів, серед яких і Микулин пост, що згодом став великим селом.



 З пам’яток села можна оглянути мурований залізничний вокзал 1893 року, а також сільський цвинтар, на якому збереглися польські кам’яні хрести й надгробки ХІХ сторіччя. У центрі села, обабіч траси, не можна не помітити дерев’яної споруди – церкви Святої Трійці, зведеної у 1863 році в гуцульських архітектурних традиціях. До речі, дзвіниця церкви у старих путівниках зазначалась як найгарніша на всій Гуцульщині.


Село дивує безліччю ажурних капличок при дорозі. Приваблює своїми людьми – надзвичайно хазяйновитими і гостинними. Вражає красою своїх садиб. Адже кожна микуличанська хата – то справжній витвір мистецтва!

Та головна принада Микуличина – це все ж таки довколишня природа. Карпатські гори – гігантськими синіми хвилями тягнуться аж до самого обрію. Річка Прут заворожує безтурботною грайливістю. Зрештою, чисте карпатське повітря, настояне на соковитих травах і витримане у смерекових лісах.

А ліси Карпат! Темні, фантастичні й трохи моторошні – ідеальна декорація для будь-якого казкового фільму. Підведеш очі – і здається, що височенні стрункі красуні-смереки змикають свої крони десь аж під самим небом, у білих пухнастих хмарах.

Більшість туристів приїздить сюди взимку, проте й в інші пори року відпочинок тут залишає безліч позитивних спогадів. Можна піти у гори, поблукати лісовими стежками, послухати справжні музичні хіти у виконанні гірських струмків і потічків. Можна видертись на одну з численних диво-полонин, назбирати букет різнокольорових квітів, наїстись досхочу малини, ожини та чорниць. Або ж просто впасти горілиць у зелену м’яку траву і насолоджуватись спогляданням неповторних карпатських ландшафтів.


Якщо ж прогулятись в сторону східних хуторів на околиці Микуличина, вздовж Прутця-Чемегівського, то можна побачити, як гірська річка створила справжній шедевр - глибокий каньон посеред лісу!

В іншому кінці села (на межі з селом Татарів) всі путівники закликають відвідати Женецький водоспад – один з найвищих в Українських Карпатах. І хоч дістатись туди можна лиш пішки, а йти треба п’ять кілометрів – воно того варте! Сотні водяних струменів падають одним потужним потоком з 12-метрової скелі, розбиваючись унизу міріадами блискучих бризок. Можна годинами милуватися водоспадом і відчувати, як дивним чином відновлюються сили, витрачені на перехід.


Якщо є час і бажання, варто оглянути сусідні міста і містечка, серед яких – уже доволі розкручений туристичний бренд Яремче, Коломия з єдиним у світі музеєм писанок, українська нафтодобувна столиця Надвірна. А ще – Татарів, Ворохта, Верховина…

Проте буває, що небо зранку затягує важкими сірими хмарами. Та й то не біда, адже тут можна залюбки, просто з відчиненого вікна, дивитися на дощ, слухати його дзвінке дріботіння об дахи. В такі дні тут зовсім немає метушні, під дощем спокійно пасуться корови, і лише Прут кудись поспішає – оминаючи валуни, створює чудернацькі візерунки на своїй поверхні і, доповнюючи дзвін дощових крапель, виконує казкову заколисуючу мелодію.


І тоді ти розумієш, що все ж є на світі місце, де можна по-справжньому відпочити серцем, відчути себе абсолютно вільним, очистити думки і, можливо, стати трохи кращим, вищим…

І це місце – Гуцульщина!

Вона вражає і захоплює, дивує і надихає; вона змушує бачити і розуміти, мислити і переосмислювати.


І довго ще потім снитимуться вдома, на гарячій степовій землі, – і плавні обриси синіх гір, і зелені полонини з копицями сіна, і трохи сумні карпатські дощі, і кам’янисті береги Пруту – непередбачуваного, норовливого і, водночас, такого лагідного.


Стаття публікувалась в журналі "Міжнародний туризм" (№5, за 2009 рік).

Для перегляду карти треба активувати Javascript (чи просто трохи зачекайте)
Зображення користувача piktor.

О, ви теж не полінувалися

О, ви теж не полінувалися злізти до Прутця Чемегівського під мостом.

Але-ж величезне село.

Зображення користувача Антон Срібний.

ще б туди не злізти - така

ще б туди не злізти - така краса!Cool