Національний технічний університет „Київський політехнічний інститут” – ну для чого так було псувати назву? Вийшло ніби це й не університет і не інститут. Особисто я, випускник університету імені Тараса Шевченка, не сприймаю ті університети, що раніше були інститутами або, навіть технікумами. Ну не може бути університет автодорожнім або авіаційним, тому що його функція значно глобальніша – університетська освіта.
Головний корпус
Інколи коробити починає, коли чуєш, що майже всі студенти України вчаться в „універах”, адже колись їх було лише п’ять. Нині – сотні. Університетів більше ніж інститутів, і жоден з них не дає університетської освіти. Навіть універ імені Шевченка не зовсім універ, адже не має медичного факультету. Що вже казати про інші…
Але Київський політех, КПІ, це заклад якому не потрібно бути університетом, адже він й без цієї наліпки просто супервуз. Найбільший в Україні (кажуть, що найбільшим є аграрний НУБІП, але це лише за рахунок величезної кількості нових філіалів, які колись були окремими вузами і технікумами), один з найбільших у Європі, всесвітньовідомий навчально-науковий центр і рушій українського прогресу (від музики до нанотехнологій). В його склад входять 21 факультет, 7 навчально-наукових інститутів, 2 військових інститути, філіали в Славутичі і Полтаві, 12 науково-дослідницьких інститутів й 14 наукових центрів. Серед викладачів КПІ 10 академіків і членкорів НАН України, 260 професорів, 1250 доцентів. Сила! Монстр. І не потрібно йому бути університетом, бо він вище більшості університетів. Це КПІ.
Корпус №4 та Мендєлєєв
Цей вуз має найбільше в Україні студмістечко (крупніше за сотні справжніх міст), а ще він один з найгарніших. Хоча про це знають далеко не всі. І навіть кияни, роздивляючись фотографії старих інститутських корпусів, часто не вірять, що це у Києві. Але щоб переконатись у цьому, варто лише вийти на станції метро „Політехнічний інститут” і пройтись до головного корпусу на проспекті Перемоги. А поряд із головним ще кілька корпусів, що заворожують фанатів архітектури й звичайних туристів. Хто б міг подумати…
Ініціатором створення технічного інституту в Києві був міністр фінансів Російської імперії Сергій Вітте. З його подачі у 1897 році було створено комітет, який у короткий термін зібрав понад мільйон рублів. 300 тисяч виділила Міська дума, 150 тисяч дав Микола Терещенко, 100 тисяч пожертвував Лазар Бродський. Провідні київські вчені та інженери розробили навчальні програми та статут. Отже справу було майже зроблено. Залишалося збудувати інститут. Київський політехнічний інститут імені Олександра ІІ.
Будівництво вирішили здійснити на Шулявці, на колишньому військовому полігоні. Урочисте закладення відбулося 30 серпня 1898 року. Через день почалися заняття… для цього тимчасово використали будівлю Першого комерційного училища. Власні корпуси інститут отримав у 1902 році. Першим директором призначили Віктора Кірпічова.
Скільки відомих людей викладало й навчалося у КПІ за його понад вікову історію. Перерахувати важко. І не буду цього робити, але скажу, що більше не було в жодному з українських вузів.
Колишні лабораторні корпуси
Студенти КПІ завжди були особливою кастою. Вони завжди відрізнялися активною участю у громадському житті й вільнодумством (далеко не останню роль вони відіграли навіть у „Помаранчевій революції” 2004 року).
Проект будівництва перших корпусів КПІ було обрано за результатами конкурсу. Виграв цей конкурс архітектор Ієронім Кітнер. Він і став першим керівником будівництва. Але через два роки, після суттєвих непорозумінь із міською будівельною комісією, Кірнер відмовився від керівництва. У 1900 році новим архітектором КПІ став один з авторів будівлі Державного банку (нині Нацбанк України) Олександр Кобєлєв.
Ділянка будівництва займала близько 36 гектарів. На ній за 4 роки виросли п’ять будівель: головний та хімічний корпуси, механічні майстерні та два житлових будинки. Звели їх у неороманському стилі – досить рідкісному для Києва. Трохи пізніше збудували ще декілька корпусів.
Головний корпус КПІ – це велична і дуже велика будівля. Довжина його фасаду становить 260 метрів (ух, як два з половиною футбольних поля). Особливе враження справляють башти. Від проспекту Перемоги (колишнього Брест-Литовського шосе), головний корпус відділяє гарний парк (теж запланований Кітнером). Саме тому корпус не бачать численні туристи, які відвідують зоопарк (розташований майже навпроти)
Із внутрішнього боку дуже ефектним є сучасний 4-й корпус. Поряд із ним ніби переносишся на століття в минуле.
Дивує кількість пам’ятників, розташованих на території КПІ. Це в пам’ять про видатних людей, які навчались, або викладали тут. Мендєлєєв і Корольов, Патон і Кірпічов, Тімірязєв, Сікорський та інші. А ще є тут паровоз, вертольот (теж пам’ятники) і величезний палац культури (теж найбільший серед вузів України). Що казати. Це КПІ.
А скільки тут студентів. Аж страшно. Колись вони прибували сюди цілими електричками. У п’ятницю ввечері повні станції та перони кпішників очікували потяги із Києва. А нині студентів стало ще більше.
Я спеціально не писав багато, тому що цей вуз достойний навіть не книжки, а багатотомника. Але думаю, щось в душі кожного, прочитавшого цю статейку, я зворушив.
Текст Романа Маленкова, фото Уляни та Романа Маленкових
