Путивль. Церква Миколи Козацького

Від Путивля до кордону із Росією 27 кілометрів. Це місто можна вважати етнічною російською територією, адже більшу частину своєї післямонгольської історії воно належало Московії та Росії. Хоча ні, брешу – останні майже сто років Путивль у складі України. Відібравши в нас величезні етнічні території РФ трошки віддала своїх – мабуть просто випадково, бо ніхто ніколи не чув щоб Росія хоч клаптик своєї землі віддала, вона швидше чужу забере… Так от у 1730-ті роки, коли будувався шедевр українського бароко – церква Миколи (Ніколи) Козацького, її фундатори-козаки (їх називали незрозумілим екзонімом «черкаси») у Путивлі вважалися іноземними втікачами. Але їх мабуть було немало, адже храм звели нівроку великий, як для бідних переселенців.

Навіть якби нині у Путивлі нічого більше не було крім церкви Миколи Козацького, туристам все рівно варто було б сюди їхати, адже храм – неабияка національна пам’ятка. Його зводили типовим для козаків, тридільним храмом, але, зважаючи на більшу суворість клімату, порівняно із Наддніпрянщиною, просторове вирішення будівлі стало російським – два яруси: теплий (нижній) і холодний (верхній), причому нижній ярус не у цоколі, що типово для європейського бароко, а у першому поверсі. Висота бані теж видається нетиповою для звичайної козацької церкви і пояснюється двохярусністю споруди (другий ярус не повинен був впиратись у стелю, тому восьмигранний верх, який звужувався догори, створював ілюзію неабиякої висоти). Щось подібне ми можемо спостерігати у Сумах, у Воскресенській церкві. Своїм головним верхом церква Миколи Козацького нагадує буддійські пагоди.

Чотириярусну дзвіницю прибудували до основного об’єму храму у 1770 році. Я б її відніс до перехідної ланки від пізнього бароко до раннього класицизму.

У 19 столітті, щоб стерти пам’ять про козацьке походження церкви, її почали називати храмом Ніколи Камєнного – у Путивлі тоді було три храми присвячені Святому Миколаю, але кам’яний лише один, от і вирішили виділити. Пізніше почали називати храмом Ніколи Велікорєцкого (на честь ікони, яка явилась на річці Великій). В 90-ті роки минулого століття первісну назву повернули.

Більшість православних храмів називають за їх центральними престолами, але церква Миколи у Путивлі названа за приділом – теплим нижнім ярусом, тоді як головний верхній ярус освячений на честь Введення у храм Богородиці. Справа в тому, що переважна більшість богослужінь відбувалась у нижньому приділі, а верхній використовувався лише влітку, та й то на свята, тому й нарекли храм не Введенським, а Миколаївським.

З усіх храмів Путивля церкві Миколи Козацького пощастило найбільше – її не зруйнували (як це сталося із більшістю путивльських церков) і закрили найпізніше, у 1937-му році. А за словами місцевих мешканців у післявоєнний період храм вже працював, тому можливо його відкрили німці під час окупації.

Нині церква Миколи Козацького перебуває у гарному стані й приписана до Молченського монастиря.

Текст та фото Романа Маленкова

Використано: Чурочкин А.А., прот. Путивльская земля в Х – начале ХХ века. – Сумы: ЧКП «Эллада S», 2011.

Для перегляду карти треба активувати Javascript (чи просто трохи зачекайте)