Фейсбук і чорносотенці
Дивно, але такий неймовірний архітектурний комплекс мало хто «лайкає» у Фейсбуку. Більше бурчать, а дехто навіть матюками відверто обкладає. Сепари, московські агенти, диверсанти – як її тільки не називають цю Почаївську лавру. Хоча особисто для мене більш дивним виглядає інше: як може існувати на заході України такий форпост московської патріархії? Та ще й почуває себе досить вольготно, ніби це шматок Росії, посольство бл…
То книжки денеровські тут знайдуть, то семінаристи виконують роль тітушок – жах, але набагато жахливіше те, як вони оббудували Успенський собор (уніатами ж зведений) – сірість і безсмаччя оточує тепер бароковий шедевр. І далі будують – вони ж тут абсолютні господарі, повпреди третього риму. Особливо після виключення із історико-культурного заповіднику в часи президента-істоти – на вільні хліби пустились, щоб ніякого контролю взагалі не було, тільки патріархові накази. Гидкувато це якось: сизоносі козаки-охоронці у камуфляжі, оренда спідниць по 30 гривень, здоровецький новозбудований корпус (якийсь мабуть паломницький готель), та навіть мозаїки за ескізами Реріха – чудова гама кольорів, але хто там зображений? – бородаті баярє в ролі святих, ніби із русскіх народних сказок. Тьху…
У мене є гарний знайомий, який родом із Почаєва. Націоналіст до мозку кісток, але спробуй зачепи тему Почаївської лаври і московської патріархії – закривається в собі, входить у ступор, комп’ютер висне – він твердо переконаний, що Бог тільки там, він не бачить парадоксальності у цій ситуації… Чи це дія якихось психотропних речовин – хтозна. Але почалося воно ще на початку минулого століття, коли Почаївська лавра стала оплотом чорносотенців – представників націоналістичної монархічної організації «Союз русского народа», а їхній друкований орган «Почаевский листок» почав друкувати реакційно-націоналістичні, часто антиукраїнські, а інколи просто безглузді статті. Вплив на маси народу був неймовірним, як і нині, коли українська святиня знову стоїть на захисті російської церкви, російської мови і антагонічно сприймає усе українське. Коли вона знову у своїх виданнях пише таке: “У Бога – соборность, у сатаны – экуменизм”, “за ношение брюк – у женщины бывают тяжелые роды, дети рождаются с физическими и психическими отклонениями, страдает бесплодием, или у нее дети будут бесплодными…”, “головные боли у женщин за стрижку волос…” (цитати взято звідси http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/44868) Коли жінок у брюках заставляють вдягати чорні спідниці (причому тільки після залогу), коли офіційно греко-католикам, головним будівничим лаврського комплексу, навіть входити на територію заборонено, як і представникам «раскольников» із Київського патріархату. А про період із 1712 по 1831 роки, коли монастир був уніатським (термін «греко-католицький» тут не використовується), тутешні екскурсоводи згадують кількома реченнями, хоча то був період розквіту. А згадуючи кажуть коротко – уніати розграбували лавру – не збудували, а розграбували. Миколу ж Потоцького вони називають безбожником, хоча його мощі тривалий час лежали поряд із мощами Йова Почаєвського – православні викинули їх звідти.
На офіційному сайті лаври в розділі «История Лавры» греко-католики взагалі не фігурують. Основний історичний блок там завершується 17 століттям, а шматок тексту про будівництво Успенського собору показує Потоцького як православного, принаймні його приналежність до римо-католицької, а потім до греко-католицької конфесії, навіть не згадується.
Легенди
Давно колись (десь столітті так у дванадцятому), жив біля Почаївської гори побожний чоловік на ім’я Туркул, і явилася йому Матір Божа – про це розповідає польськомовний документ, ймовірно переклад записів Манявського скита. У 1213 році до нього прийшов афонський старець Мефодій (чоловік прожив 137 років) з яким вони довго обговорювали з’яву Божої Матері, а потім пішли на Афон. Пізніше Туркулом і Мефодієм у 1219 році було засновано монастир на Почаївській горі.
Інша легенда каже, що монастир заснували монахи якогось київського монастиря, розташованого біля річки Почайни – звідти й назва гори та міста. Але найвідоміша легенда пов’язана із стопою Богородиці, яка нібито залишилась на тому місці, де ступала вона. Тривалий час камінь із відбитком стопи обвітрювався на монастирському подвір’ї, пізніше її залили бронзою й вона опинилася в межах Успенського собору, де знаходиться і нині. Для цього навіть порушили канони будівництва храмів і розвернули собор вівтарем на схід.
Успенський собор
Легендою можна вважати й історію з Миколою Василем Потоцьким – нестриманим, можна сказати ненормальним, польським магнатом, який вирішив застрелити кучера, за те що той не втримав коней, і вони перекинули панську карету. Відбулося це неподалік від Почаївського монастиря і кучер повернувся із молитвою до хрестів церкви й промовив: «Мати Божа, чудовна в іконі Почаївській, спаси мене…». І пістоль не вистрілив, а потім знову і знову дав осічку. Потоцький здивувався. «До кого ти звертався?» – запитав приголомшений магнат… Цей випадок настільки вплинув на Потоцького, що той перейшов у греко-католицтво (монастир був тоді греко-католицьким) і почав фінансувати його. Саме на кошти Потоцького було зведено величний Успенський собор, у крипті якого шляхтича й поховали.
Велич та…
Успенський собор є найвеличнішою спорудою лаври. Його проект розробив польський архітектор із Сілезії Ян Готфрид Гофман, а профінансував той самий Микола Василь Потоцький. Будівництво почалося у 1771 році й тривало два десятиліття. Проект храму неодноразово допрацьовувався, над ним працювали Петро Полейовський та Франциск Ксаверій Кульчицький. При будівництві собору розібрали старі храми Святої Трійці та Успенський.
Будівництво йшло важко. Кілька раз, через прорахунки архітекторів, відбувалися обвали колон. Останнім архітектором був Матвій Полейовський (брат Петра), з ним підписали контракт у 1790-му році, а через рік храм освятили.
Троїцький собор
У розписах храму приймав участь відомий художник Лука Долинський, він був автором значної кількості картин з історії монастиря, настінного розпису та портретів церковних діячів. Головною його роботою був іконостас, який був замінений за розпорядженням царя Олександра ІІ у 1861 році. А у 1870-х роках, після пожежі, було оновлено основну частину розписів храму.
Успенський собор звели у стилі пізнього бароко. Це величезний храм: висота 56 метрів, довжина – 54, ширина – 40. За своїми розмірами храм є одним із найбільших в Україні.
Звертають на себе увагу вежі головного фасаду собору – вони розміщені під кутом 45 градусів до головної осі. Свого часу головний фасад храму вразив Тараса Шевченка (поет малював собор під час роботи у археографічній комісії 1846-го року).
Ще однією перлиною монастирського комплексу є 65-метрова дзвіниця. Її почали будувати у 1861 році й зводили десять років. Автором проекту був архітектор Костянтин Раструханов. Стиль споруди – неовізантійський.
У 1906-12 роках синодальна влада вирішили звести у лаврі ще один собор, на противагу Успенському. Архітектором запросили відомого Олексія Щусєва, ескізи мозаїк виконав Микола Реріх – це мався бути неймовірний шедевр, але вийшло неймовірне одоробло – великий куб із барабаном та шоломоподібною банею. А мозаїки Реріха, особисто мені, здаються просто насмішкою над святими, зображеними на них – це якийсь дружній шарж, картинки із збірника народних казок.
Преображенський собор
Вже у 2013 році в комплексі звели ще один величезний собор – Преображенський. Необхідність його будівництва пояснили наступним чином – Успенський та Троїцький храми потребують реставрації, а якщо хоч один із них закрити – місця для молитов парафіян та паломників не вистачить. Пояснення притягнуте за вуха, добре що хоч храм доволі симпатичний, а от величезний новий корпус, розташований поряд із собором, страшний, і основною задачею цієї будівлі, більшість адекватних відвідувачів, чий мозок не просякнутий ідеями «третього риму», називають необхідність закрити вид величного Успенського собору.
Останнього разу ми відвідували Почаївську лавру в дощ. Прекрасний комплекс, але дощ – це певний дискомфорт, і отак вже багацько років. Там ніби постійно дощ, який заважає спокійно оглянути споруди. Сподіваюсь, що колись цей «дощ» закінчиться – тоді й будуть сонячні світлини.
Текст та фото Романа Маленкова
Що не кажи, але Почаївська лавра – шедевр українського народу. Все зміниться.
