На другий день Трійці komariv витяг мене до Черепашинець для пошуку партизанських могил. До цього моменту єдине, що я знав про ті Черепашинці – це те, що там розташований завод Вінніфрут. Як виявилось, у селі є ще багато чого цікавого окрім заводу, що виробляє соки з іноземних концентратів.
Отож, займаємо зранку місця коло вікон в автобусі Вінниця-Голубівка та прямуємо до Черепашинець.
Виходимо в центрі села, яке видається цілком цивілізованим, без мертвих будинків, шкіл та колгоспів. Все-таки близькість Вінніфрута має свій позитивний вплив, хоча б у плані робочих місць.
Під здивованими поглядами місцевих мешканців прямуємо вздовж головної вулиці. Зовсім не здивуюсь, якщо ми виявились першими туристами у Черепашинцях. Як раптом з цього приводу нам колись будуть ставити меморіальну дошку, то нехай вішають її на церкві Святої Покрови – бо це була перша споруда, на яку я розчохлив свого фотоапарата.
Цей храм було збудовано ще в 1888-му році, проте регулярно справляти службу йому довелося недовго. Судячи із зовнішнього вигляду, за союзу церкву позбавили куполів і пристосували під склад, перекривши усю споруду руберойдом від якого і досі лишились чорні патьоки на стінах.
За часів незалежності, храм повернули громаді, нашвидкуруч пристосувавши його зовнішній вигляд до релігійної споруди, звівши незграбну присадкувату дзвіницю та нап’явши дурноверху баню, наче кепку на п’яну тітку.
Неподалік якась господарська споруда місцевого колгоспу хизується своїми могутніми контрфорсами. Зі всього видно, що зводилась вона ще у сиву давнину, коли ще навіть слово “колосп не існувало”. Це вже за радянських часів його пристосували для потреб колективного господарства.
В гущавині давно нестрижених дерев заховався монумент Іллічу
За його спиною розташований доволі стандартний будинок культури.
Монумент загиблим у 2-гу світову та Фінську війну. До чого там велетенське орігамі, яке в смертельній агонії складає підстрелений червоноармієць вільною від ППШ рукою – не зрозуміло.
Проте наша група приїхала задля пошуку партизанських могил, тому лишаємо центр села (хоча там були ще спокусливі земляні оборонні вали й фундамент від панського палацу) й звертаємо до лісу в напрямі Вінніфруту.
Тим часом на одному із ставків помічаємо таку затишну картину.
А ось уже і перший із пам’ятників які ми шукаємо. Його споруджено на честь партизанського загону М.І.Наумова, який повністю загинув в сутичці із німецькими військами, що охороняли підступи до ставки Герінга “Штайнбрук”.
Кажуть, що партизанський загін навіть не підозрював про існування такого секретного командного пункту в Черепашинецькому лісі, й натрапив на нього зовсім випадково. Як то співається: “Он шёл на Одессу, а вышел к Херсону”. А далі вже з іншої пісні: “Никак не ожидал он, такого вот конца”…
Могила на місці загибелі лейтенанта-льотчика Будянова Анатолія Максимовича. Нижче на постаменті зайвий раз нагадується про загибель 24-х партизанів (до речі, на могилі ініціали Наумова – керівника партизанського загону – М.В., а “Історія міст і сіл УРСР” подає їх, як М.І.)
Одна із двох могил невідомому партизану просто у лісі (друга – точнісінько така сама, прямо навпроти цієї розміщена). Швидше за все, решту перебитого загону закопали у братській могилі, а цих двох знайшли вже пізніше, тож і поховали окремо.
Ну що ж, усі партизанські пам’ятники із могилами знайдено, тож рушаємо далі, до “Блакитного Кар’єру”. Ось вже і він проглядає між деревами.
Чесно кажучи, краєвиди кар’єру вражають. Такий собі Світязь або Байкал в мініатюрі із кришталево чистою водою. Та й глибина озера ледь не тектонічна.
Природа довкола теж надзвичайно мальовнича.
Навіть важко повірити, що колись ця блакитна лагуна була звичайнісіньким індустріальним об’єктом.
І не віриться, що такі пейзажі можуть бути в Подільській провінції.
Близько до краю краще не підходити, тому що він тримається на самій лише траві.
Рівень води у кар’єрі прибуває із кожним роком. Від деяких берізок над водою лишились самі лише верхівки.
Над самісіньким краєм кар’єру в затяжному стрибку зависла квітка-самогубця.
До речі, назва вищезгаданої ставки Герінга – “Штайнбрук” (перекладається як “Каменоломня”), пішла саме від цього кар’єру. Тож ми вирішили навідатись ще й туди.
Зараз Штайнбрук заріс зеленню, тож можна запросто промахнутись повз рештки бункерів. Цей обломок найпомітніший серед решти.
Все-таки Штайнбрук влітку виглядає більш дружньо.
Але навіть у дружній ставці Герінга зовсім недружньо гудуть комарі, тому швиденько тікаємо з лісу та йдемо шпалами на електричку.
А це вже і станція Гулівці у стадії вічного ремонту. Із часу мого останнього візиту довкола неї хіба що розквітнули клумби, а сама будівля лишилась в страшному стані. Тому зайвий раз я вже її не досліджую, а натомість стрибаю до електрички та їду додому.
Текст та фото Вадима Постернака 
posterrr
