Випало мені одразу ж після першого тріумфального дня в Що? Де? Коли? провести дві години в поХмільнику. До відвідин цього славного подільського містечка мені було відомо про нього лишень те, що тут сила-силенна санаторіїв із цілющою радоновою водою, а також що тут доволі непогано зберігся розкішний палац графа Ксідо.
Ну та краще один раз побачити на власні очі, аніж довіряти пліткам і путівникам. Тож намагаюся використати свої дві години знайомства із Хмільником із максимальною користю та побачити якомога більше цікавого.
Часу на прогулянки розлогими парками численних санаторіїв не було, тож зосереджуюсь лише на архітектурних цікавинках центральної частини міста. Отож розпочинаю свою подорож Хмільником із Соборо-Богородичного храму, що здивував несподівано яскравими кольорами.
Церкву було зведено 1839-го року за кошти прихожан. Первісно споруда мусила бути хрестовидною, збудованою в російсько-візантійському стилі. Проте після радянських перебудов надзвичайно тяжко розпізнати первісний вигляд храму. Таке враження, що церква свого часу виконувала функції кінотеатру чи дому культури, або іще якоїсь подібної установи.
Один із багатьох місцевих санаторіїв таки потрапив до мого об’єктиву. Ним виявився санаторій “Радон”
Тим часом на обрії із-за дерев починає виразно виднітися палац Графа Ксідо. Беру його за орієнтир та направляюсь до нього.
Але спершу мене чекає іще одна визначна місцева пам’ятка – Костел Усікновення Глави Іоанна Предтечі.
Цей костел – одна із найстаріших католицьких пам’яток Вінниччини. Його було зведено в 1729-му році на місці попередника, який був зруйнований іще військами Максима Кривоноса.
Зовсім поруч від костелу розташувався і палац графа Ксідо, що ховається за деревами на цьому пагорбі.
Первісно на цьому місці височів оборонний замок, і лише якихось сто років назад його було переобладнано під комфортабельну графську резиденцію.
Власне ж від самої фортеці до нашого часу так-сяк дожила лише одна кутова вежа, первісна краса якої старанно захована під цементним тинькуванням та жовтою плиткою.
Баштові вікна іще зберегли ренесансові середньовічні обрамлення.
Тим часом я обходжу пагорб із палацом навколо. А на вершині майоріє скульптура будьонівця в якихось балетних рейтузах “в обтяжку” 🙂
А от власне і сам палац графа Ксідо.
Коло підніжжя пагорбу, де розмістилась графська резиденція, мальовничо в’ється один із рукавів Південного Бугу (сам палац розташований на великому острові)
Іще одна пам’ятка Хмільницької архітектури – палацовий місток через річку. 
Палац графа Ксідо височіє над Південним Бугом, маскуючись під грізну фортецю.
Із боку річки палац дійсно дуже схожий зовні на середньовічні замки.
Такою власне і була забаганка його господаря – аби із двох протилежних боків споруда виглядала зовсім по різному: зі сторони Бугу палац справляє враження старовинної твердині, тоді як із двору він виглядає граційною вишуканою резиденцією із колонадами, ротондами та іншим пишним оздобленням.
Ну та я поки що споглядаю лише сувору “фортечну” частину палацу.
Чесно кажучи, хочеться терміново замалювати темною фарбою “патріотичні кольори” перил на мосту. Це жовто-блакитне буяння тільки псує гармонію краєвиду.
Час уже познайомитись із палацом ближче, тож перестаю кружляти навколо та підіймаюсь нагору. 
Як я вже й казав, із двору палац виглядає зовсім інакше, аніж від Бугу.
Збоку якраз видно перехід від “військового” до “цивільного” обличчя споруди.
На жаль, сам палац зараз стоїть пусткою, світить вибитими шибами вікон та терпляче чекає ремонту.
А так виглядає кутова фортечна вежа із замкового подвір’я. Зараз у ній діє музей, але я туди не ходив через брак часу.
По інший берег від палацу облаштовано набережну та міський парк.
Судячи із монументу перед входом, парк носить ім’я Тараса Шевченка. Ну та в нинішній Україні чомусь не так вже й багато варіантів для назв парків.
Над Бугом розташувався вельми цікавий магазин. Не здивуюсь, якщо до революції він був синагогою.
Традиційний для радянських міст меморіал із вічним вогнем виявився несподівано величним, як для районного центру. Видно, що статус курортної зони та “всесоюзної оздоровниці” позитивно вплинув на фінансування Хмільника. 
Вигляд “крізь меморіал” на центральну вулицю міста.
Поруч у сквері розташувалась “алея героїв”.
Цікаве застосування лайт-боксів. Вперше бачу, що вони не задля рекламних цілей встановлені.
А ще здивували нахилені білі стовпчики, до яких підв’язані саджанці молодих деревець. Тепер думаю: то їх так вітром всіх похилило, чи спеціально під кутом в землю вкопали?
Якщо вірити пам’ятній дощечці – то це перша радонова свердловина у Хмільнику.
Із-за дерев проглядають бані іще якоїсь церкви, тож іду туди.
Зблизька храм лякає своєю сірою шубою та неоковирними вікнами. Навіть і не скажеш, що ця Свято-Покровська церква була зведена іще в далекому 1801-му році та є нині пам’яткою архітектури.
Іще одна архітектурна перлина Хмільника (і цього разу без жодної іронії) – будинок земського лікаря (1890 р.). Наскільки я зрозумів, то земський лікар тут не лише жив, але і працював.
Підозрюю, що в стінах цієї будівлі колись діяв спирт-завод. Хоча будинок зараз займає ціла низка різних установ, але “промисловий” зовнішній вигляд споруди не заховаєш за синіми державними табличками на дверях.
Тим часом в око впадає іще одна церква – Різдво-Богородичний храм (1810).
Вигляд в релігійної споруди приблизно такий самий, як і в решти православних святинь Хмільника. А от дзвіниця… хоча таки краще, аби і вона не вирізнялась…
Одна із хмільницьких шкіл. Судячи із зовнішнього вигляду, до революції тут також містився якийсь навчальний заклад – училище чи гімназія.
Автор тексту та фото Вадим Постернак 
posterrr
