Частина 2
На наступний ранок розбилися на робочі пари: Андрій – Олександр; я – Роман. Групи повинні були рухатися назустріч: перша – з Армянську на південь, наша – з Совхозного (зараз уже фактично злилося із містом Красноперекопськ) на північ. Зустріч передбачалася десь на трасі Армянськ – Джанкой.
Приморський ландшафт поблизу Совхозного
Радянський Херсонес
Баклан – один з тих представників орнітофауни, що можна досить часто зустріти
Поки збиралися, поперемінно розглядали аркуші карт усього району експедиції. У світлі вчорашнього маршруту, деякі назви здавалися досить цинічними. Наприклад, Привольне. Чи Благодатне (судячи з карти, розташоване в місцевості, ще менш привітної, ніж вчорашня), а також Ізобільне, Веселе, Славне… А Роздольне зустрічалося рази три або чотири. Причому одне з них на листі карти з півостровом Ад (!) та урочищем Чотири Могилки.
Численні радянські назви (Завіт-Ленінський, Червоний Чабан, Червоний Партизан, Комунари, Суботник та ін.) чергувалися з назвами, що позначають господарську спеціалізацію (Овощне, Рисове, Табачне, Мускатне, Молочне, Арбузовка). Найвигадливішою для села назвою варто вважати Крестьяновку. А головним відкриттям стало село Новоестонія. Можна натрапити й ще на один прибалтійський топонім – Литовський (півострів на Сиваші, південніше півострова Ад), але, швидше за все, цю назву він одержав на честь професора геолого-мінералогічних наук, великого знавця солі і всього, що з нею пов’язане, О.І. Дзенс-Литовского, який не раз тут бував і проводив свої дослідження.
Пропоновані уздовж центральної вулиці Армяньску поїздки на екскурсії і пляжі ми помітили ще в перший день, але уважніше вивчили варіанти одноденного відпочинку на море тільки на другий. Групи записувалися відразу, на розкладних столиках. Дізнавшись напрямки і розклад виїздів, ми спробували придбати місцеву краєзнавчу літературу або хоча б туристичні карти. Місцевої літератури не виявилося, була тільки по традиційних визначних пам’ятках Південного Криму. Жінка-розповсюджувач порадила книгу «Армянск» Л.П. Кружка. Також вона таємничим голосом повідала, що перше у світі метро працювало саме тут, у часи Кримського ханства. Підземна дорога вела від Перекопського валу прямо до столиці – Бахчисараю. Вирощувалися навіть спеціальні сліпі коні, що добре орієнтувалися у темряві підземної дороги. Ми, звичайно, піддали це сумніву, але книгу шукати відправилися (відразу скажу, що ні про які метро зі сліпими конями, тим більше до Бахчисараю, там не згадується; але є матеріал по системі підземних ходів, що йдуть від Перекопського вала). Відправилися з Романом, оскільки Андрій із Олександром вже вийшли у свій робочий маршрут. Після майже годинного безрезультатного бродіння журнальними ларьками та книгарнями (однією), нарешті, потрапили до краєзнавчого музею. У них книга була, але в єдиному екземплярі, не на продаж. Директриса знаходилася в міськраді на якійсь нараді, а персонал музею в особі трьох жінок міг нам запропонувати тільки екскурсію. На неї в нас часу вже не було. Пообіцявши зайти днями, у швидкому темпі взяли курс на автовокзал.
У касі діялося казна-що: зламався комп’ютер, тому квитки продавали тільки прямо перед рейсом. Автобус до Красноперекопську виходив через півгодини, і ми з Романом устигли перекусити на імпровізованому мініатюрному базарі поруч з вокзалом, на якому продавали гарячі блюда, салати, пиріжки, десерти, чай, каву і т.п. Усе для дальньобійників та інших водіїв. Смакові якості їжі виявилися на порядок вище, ніж у «Дружбі». У касу ми вже не поверталися, а напросилися в автобус без квитків. На вісь маршруту вийшли тільки біля полудня. Шурик з Андрієм вже подолали на той час третину свого наміченого шляху.
Перед нами розташовувалася калюжа невеликої чорноморської затоки, навколо – солончаки, очерети, степова рослинність і канали, що більше тут нагадували стічні канави, які затікають прямо в затоку-калюжу. Позаду – напівзруйновані ферми і тракторна бригада Совхозного. Ми взяли потрібний курс на північ, убік села Тавричеське (3-4 км).
Рисові чеки в районі села Тавричеське
Чаплі на рисових полях
Хвилин за двадцять вступили у царство рису. Зізнатися, було незвично після вчорашнього сухого степу бачити до обрію суцільний яскраво-зелений колір. Також спочатку виникало не дуже приємне відчуття скутості. Йти можна тільки по стежках між чеками. Кілька кроків убік – і вода. Зате ми вдосталь надивилися на чапель – дуже обережних, красивих і граціозних птахів. Їхні голови на довгих шиях перископами стирчали над рисовими чеками, іноді до десяти штук на одному полі. Цікаво, що вони зовсім спокійно уживались із ширяючими над головами великими пернатими хижаками, абсолютно не звертаючи на них уваги. Ті, схоже, відповідали взаємністю. Але при найменшому нашому підозрілому русі велично і навіть начебто знехотя злітали, показуючи своє сіре чи білосніжне тіло. Йдеш – ніякої уваги, пасуться; зупинився – теж зупиняються; крок у їхню сторону – злітають. Так ми в той день й співіснували з чаплями.
Крім яскраво-зелених фарб незвичною була і погода. Висока хмарність для цього регіону – явище не таке вже і часте. Під час роботи два-три рази навіть накрапав дощик, а пізно ввечері пройшов хоч і не рясний й недовгий, але дійсний дощ (одна з продавщиць на згаданому привокзальному базарі згодом ображалася на наші припущення з приводу рідкості дощів, от, наприклад, навесні був).
Біля села Тавричеське здзвонились із другою групою. Андрій з Олександром уже завершили роботу і йшли уздовж каналу, вишукуючи переправу до автотраси Джанкой – Армянськ. Канали в Криму можна розділити на дві великі групи: із природними берегами і з бетонними берегами. Ширина «бетонних» каналів буває дуже різною: від ста метрів (як Північно-Кримський) до одного кроку (локальна подача води на сільськогосподарське поле). А от ширина «природних» каналів приблизно однакова – 5-15 м.
Ми з Романом вирішили пройти ще один «контрольний» кілометр і звертати до автотраси, якщо характер ландшафтів не поміняється. Йшли ми вузькою стежкою. З одного боку рисові чеки, з іншого – «бетонний» канал метри три шириною. Контрольний кілометр вже закінчився, а канал продовжував йти прямо, перетнувши нам дорогу до траси. Прокрокувавши ще метрів чотириста, знайшли тонку трубу через канал. По ній і перебралися на інший берег для того, щоб потім ще два кілометри пройти уздовж «природного» каналу, що прямував убік потрібної нам автотраси. Але цього разу ми точно знали (завдяки карті), що через ці два кілометри нас чекає міст. Як з’ясувалося, по цьому ж мосту переправлялися й Андрій із Шуриком, так що знайшлися ми відразу ж. Хвилин за сорок ми сіли в маршрутку на Армянськ.
Долина річки Чагарлик
Третій день ми планували присвятити огляду центральних і південних степових ландшафтів району досліджень, і, якщо вони виявляться монотонними, можна було звертати експедиційну частину робіт. Під час придбання водних припасів зранку ми записалися на наступний день – неділю – на поїздку в Міжводне, де нам обіцяли пляжі, море та інші чудеса. Але поки була субота, робочий день.
Початок його був важким. Обидві групи групам виїжджали за Красноперекопськ, а ми з Романом – навіть в інший адміністративний район, Джанкойський. Усім більш-менш підходив рейс Армянськ – Джанкой. Але придбати на нього квитки було проблематично. Комп’ютер у касі так і не працював. Касирка, побоявшись напливу пасажирів у Красноперекопську, продала три чи чотири квитки. У підсумку в рейс виходила порожня маршрутка, а десь людей п’ятнадцять бажаючих залишалися ні з чим. Причому касирка не давала ніяких гарантій, що продасть квитки на наступний рейс, як з нею ні воювали особливо агресивно налаштовані пасажири (у тому числі й ті, що спізнюються на потяг у Джанкої). Узагалі на автовокзалі транспортного вузла Армянську з однією касою коївся безлад і по інших напрямках з десятками обурених і здивованих людей.
Касирка особисто проводжала маршрутку, щоб, не дай боже, жодна безквиткова тварюка не пролізла. Добре, що водій встиг непомітно дати згоду на перевезення безквиткових і вказати місце, де він їх підбере. Але складнощі не закінчилися. У Красноперекопську нам потрібно було знову вийти з маршрутки і чекати на неї ж трохи далі по трасі за автовокзалом. Причому крім «армянських» пасажирів там набралося досить багато людей з Красноперекопську. Загалом із квитками з цього райцентру, я думаю, їхала третина пасажирів, не більше. Зате місця дислокації в маршрутці зовсім змінилися. Коли водій попросив пригнутися перед постом ДАІ пасажирів, що стояли, в усіх почалася весела істерика. Ховатися було особливо нікуди через велику кількість людей і сумок, тому пригиналися буквально один на одного.
Водій, татарин з колоритним ім’ям і ще більш колоритним прізвищем (про що свідчила табличка поруч з місцем шофера; на жаль, не зміг запам’ятати), по-моєму, навіть образився за такий веселий підхід до серйозної справи.
Вівчарство – одна з галузей спеціалізації Північного Криму
Представители дикой фауны. Сверху – заяц. Снизу – птенец баклана
Олександр із Андрієм викинулися раніше, а ми з Романом, відповідно, пізніше. Вийшли ми в селі Новокримське. Взагалі села ближче до центральної частини Кримського півострова, як нам здалося, ставали трохи привітнішими, ніж у районі Перекопського перешийка, і не такими сумними. Воно і зрозуміло – не такі суворі природні умови. З іншого боку, може і ми вже звикли. Степ тут набагато інтенсивніше використовувався під посіви різних сільськогосподарських культур, рідше траплялися розвалені та покинуті споруди, усе виглядало більш обжитим. І від того – більш нудним.
Ми з Романом розмовляли, обмінюючись враженнями про навколишнє оточення, тільки на початку маршруту. Далі кожний занурився у свої роздуми (у всякому разі, я, а Роман якщо і не занурився, тактовно мовчав), і за найближчі години півтори ми перекинулися лише кількома фразами. Біля села Снігурівка вже не Джанкойського, а Первомайського району, взяли курс «на систему Медуза», тобто на північ, до автотраси Армянськ – Джанкой. Йшли розбитою асфальтною дорогою, уздовж якої траплялися акації з величезними шипами довжиною більше пальця. Після півгодинного чекання біля знака «Красноперекопський район» з декількома відірваними буквами (у підсумку, за день пройшлися по трьох районах) впіймали автобус до Красноперекопську, а звідти на автобусі Євпаторія – Київ з купленими квитками (!) півгодини проїхалися до Армянську.
Один з учасників експедиції – Андрій Волков на Перекопському валу
Один з учасників експедиції – Роман Маленков. Кордон трьох адміністративних районів – Красноперекопського, Первомайського та Джанкойського
Друга група повернулася в готель трохи пізніше. «Дружба» була зайнята весіллям, тому нам довелося шукати нове місце для вечірнього прийому їжі. Чесно кажучи, нас це зовсім не образило. Ми і так збиралися змінювати обстановку для вечері. Пройшлися вулицею убік з/д вокзалу і знайшли невелике кафе прямо на вулиці, з навісом, а також стінами, декорованими чимось середнім між живою загорожею і маскувальними військовими «сітками». Назву, на жаль, не запам’ятав, але враження від вечері залишилися набагато приємніші, ніж від відвідувань «Дружби». Де б ще, як не в Криму, я вперше довідався про існування салату «Полісся».
Довго не затримувалися, тому що на ранок передбачався ранній підйом – о шостій годині ми вже повинні були завантажуватися в автобус, що везе відпочивати на морський пляж у Міжводне (приблизно в 100 км від Армянську).
Відразу скажу, що організація поїздки кустарна, з безліччю накладок, невдоволенням клієнтів, забіганим розпорядником – жінкою середніх років, до якої періодично виникало змішане почуття ненависті та жалості. Хоча, ми, здається, були найбільш смирними відпочиваючими у всій групі.
Не знаю як у кого, а в мене відношення до моря досить спокійне. При наближенні до нього в мене не виникає відчуття дитячого захвату, нічого не піднімається у грудях, не стає частішим пульс. У горах – так. На море – хіба що коли воно поруч із горами і подалі від центрів відпочинку. Я розумію, що це величне видовище, що це міць, це інший світ, де людина поки ще скромний гість, але майже не відчуваю цього. Особливо на узбережжі, засіяному юрбами відпочиваючих. Звичайно, багато залежить від свободи в просторі і часі, яких у нас майже не було. Отже, зворотного вечірнього автобуса я чекав майже з нетерпінням.
Увечері, після закупівель для легкої вечері в номері, ми прогулялися однією з центральних вулиць Армянську, дуже багатолюдною у вихідні. Особливо багато молоді, яка шукає (чи вже знайшла) застосування своїй енергії.
Пляж у Міжводному
Наступного дня ми знову розділилися. Я і Роман зробили другий візит у краєзнавчий музей, Андрій і Шурик пішли на ж/д вокзал за квитками назад у Київ (якщо вони будуть на один з найближчих днів). У музеї ми розговорилися з директрисою, тому друга група справилася швидше. Квитки були узяті, як ні дивно, на вечір того ж дня. Викинули жереб, хто їде у Красноперекопськ відзначати командировочні папери, а хто залишається в Армянську для фотозйомки міста. Залишатися випало нам з Андрієм.
Відступ другий: Армянськ – місто дивне і цікаве. Майже цілком відбудоване у радянський час (60-80-і рр) і таке, що рахується серед наймолодших міст (статус міста районного підпорядкування привласнений у 1991 г), воно, проте, має незвичайну і досить довгу історію.
Точна дата заснування населеного пункту, що зараз має назву Армянськ, залишається невідомою. Але незаперечним є той факт, що виникнення і розвиток поселення тісно пов’янані із Перекопом – спочатку торговим посадом при турецькій фортеці Ор-Капу, потім повітовим містом, на початку ХХ у покинутим, але зараз частково відродженим у вигляді невеликого села Перекоп.
Перекоп (Старий Перекоп) – назва слов’янська. Татари називали його Ферахкерман – «Місто радості», що пов’язується зі спеціалізацією у виготовленні хмільного напою – бузи, а також – з розташуванням. Подорожани після виснажливого і небезпечного походу через безлюдний сухий степ незмінно радувалися укріпленням фортеці та можливості розслабитися. Судячи з описів турецьких, польських і російських мандрівників, населений пункт чимось нагадував портове місто – із кривими і брудними вулицями, караван-сараями, лазнями, торговими крамницями, базарами й іншими характерними атрибутами. Місце морських вовків, піратів, контрабандистів, безстрашних торговців і просто шукачів пригод тут займала не менш різношерста публіка. Козаки, чумаки, купці з Російської імперії, Польщі й інших країн; місцеві ремісники, приїжджі татарські торговці, скотарі, мандрівники, а також, можливо, солдати турецького гарнізону фортеці Ор-Капу, – усі разом вони створювали досить строкату компанію, особливо якщо врахувати, що населення самого Перекопу складалося не тільки з татар і турків, але також з християн – вірменів і греків. Можливо, подібні враження прикрашені, тому що за деякими іншим історичним даними Перекоп був досить закутковим поселенням. Але те, що це був один з найважливіших перевалочних пунктів сухопутного торгового шляху в Крим, сумніву не піддається.
За однією з версій поселення Армянський Базар заснували представники християнського населення Перекопу – вірмени і греки – після розгрому російськими військами фортеці Ор-Капу в 1736 році. Можливо, це поселення існувало і раніше. Заснували його ті ж греки і вірмени, що зазнавали деяких релігійних утисків від мусульман Перекопу і перебралися на кілька кілометрів західніше. Також існує версія, що на цьому місці розташовувався торговий пункт чумаків, де вони обмінювали різні товари на сіль. Так чи інакше, після зазначених вище подій 1736 року і руйнування Перекопу, жителі що залишилися (в основному, християни) перемістилися в це поселення (чи, за першою версією, заснували його). При цьому вони не занадто віддалялися від торгових шляхів, залишали напрацьовані ділові зв’язки, до того ж виявлялися дещо осторонь від фортеці та пов’язаних з нею бойових дій. Є дані, що майбутній Армянськ спочатку міг називатися Єни (Новий) Армянський Базар. У 1793 році у Армянському Базарі нараховувалося вісім постоялих дворів, три млини, чотири мечеті, а також вірменська і грецька церкви.
Підпис до фото на фото (в Армнському краєзнавчому музеї)
Для Армянська характерні численні пам’ятники, основою композиції в яких є військова техніка
Наприкінці ХІХ ст Армянський Базар іноді неофіційно називали просто Армянськом. У 1921 р цю назву закріпили за населеним пунктом офіційно. З 1920 р, після зникнення міста Перекоп, Армянськ став одним з найбільших населених пунктів регіону і до Великої Вітчизняної війни був районним центром. Офіційно він значився як селище міського типу. Але після війни Армянську не стало. Не залишилося навіть руїн. Проте, люди сюди повернулися. Житла будували з будь-яких підручних засобів, навіть з гарматних і гвинтівкових стволів. Звичайно, статус райцентру поселенню не повернули. Спочатку їм була Воїнка, потім – з 1947 р. – Красноперекопськ. Після депортації кримських татар, вірменів, греків, болгар помітно скоротилося населення і, відповідно, кількість робочих рук. Не усі повернулися з фронту. На тлі всього цього, а також голоду 1946-47 рр, намагався відродитися Армянськ. І відродився.
Основні передумови до відродження і розвитку виникли в 60-і роки ХХ ст, після спорудження Північно-Кримського каналу, проведення великої лінії електропередач Каховка – Сімферополь і будівництва заводу двоокису титану. З часом, Армянськ усе більше здобував ознаки міста, але тільки в 1991 р став їм офіційно.
Зараз населення Армянську складає близько 25 тис. чол. Місто має витягнуту форму. Ширина досягає усього 2-х км, у той час як довжина складає 24 км. До складу міської ради входять також три села: Суворово, Волошино і Перекоп, об’єднані в Суворівську сільську раду. До середини 40-х років ХХ ст Суворово мало назву Джулга, а Волошино – Кулла. Сучасні назви села одержали після депортації кримських татар у 1945-49 р. Промислові зони заводів ДАК «Титан» і ВАТ «САФЗ» (Сиваський анілінофарбовий завод) є складовими частинами території міста. Через Армянськ проходить єдина залізниця, а також обидві автомобільні дороги, що ведуть на Кримський півострів.
Одна з центральних вулиць Армянська
Вздовж центральних вулиць Армянська розкидані численні літні кафе
Кіноконцертний палац “Титан”
Наша з Андрієм прогулянка складалася з огляду декількох вулиць, нової гордості Армянська – кіноконцертного палацу, меморіалу Великої Вітчизняної війни і завершилася в тому ж краєзнавчому музеї. Крім витягнутої форми, Армянськ має ще декілька особливостей. Наприклад, майже всі пам’ятники в місті (та й в околицях) являють собою зразки військової техніки: танки, гармати, літак, катюша й ін. Досить оригінально з деяких точок виглядає мікрорайон з багатоповерховими будинками. Над степом височіє група «дев’ятиповерхівок», а навколо – пустир, що заростає бур’янами, причому, судячи з усього, дуже давно. На деяких вулицях в центральній частині Армянську з зовнішньої сторони будинків знову ж спостерігалися сліди випаленої рослинності, що не сприяло свіжості повітря. При цьому сусідні вулиці могли виглядати цілком затишно, потопаючи в тіні екзотичних для київських широт дерев. Загалом, місто цікаве. Місто, що вплітає в себе радянську архітектуру, сучасні рекламні вивіски і татарські фруктово-овочеві базарчики. Місто, що дихає гордістю за наявність промислового хімічного гіганту, що відродив свою міць; смутком від провінціалізму і відчуття, що увесь світ про тебе забув; тугою від безрадісних природних умов і розташування при цьому поруч одразу із двома морями, але удалечині від курортних зон; бадьорістю, можливо і штучно завищеною, але все-таки щирою, із приводу чергового пробудження.
Після повернення Олександра і Романа з Красноперекопську, ми той вільний час, що залишився, провели розмірено, ніби прилаштовуючись під неспішний ритм міста – робітники «Титана» на зміні, а іншим квапитися нема куди. Такою ж неспішною, в цілому, вийшла і сама експедиція, за час якої ми жодного разу не потрапляли у важкі ситуації, не лаяли обставини, не вишукували резерви сил (хіба що в кінцівці першого робочого маршруту). У той же час, нових вражень нагромадилося достатньо. Такий він, степ Північного Криму. На перший погляд, непривітний і тужливий, але й такий, що зберігає в собі безліч несподіванок, незаслужено забутих сторінок багатої на події історії чи зовсім ще нерозгаданих таємниць.
Текст Олега Години.
Фото Романа Маленкова, Андрія Волкова, Олега Години
Були використані матеріали книг Льва Кружко:
“О соли, соляных озерах, Сиваше, купцах, и… многом другом”
“Армянск. Страницы истории”.