Повстання Наливайка

Наливайко – прізвище досить відоме серед пересічних громадян України. Мабуть тому, що запам’ятовується гарно. Смішне ніби-то прізвище. Але хто був той Наливайко? Я, перелопативши купу історичної літератури (навіть художньої), так і не зміг зрозуміти ким він насправді був. Повстанець, зрадник, розбишака, волоцюга – як його тільки не називали. Радянська література зробила з нього справжнього революціонера, але чи був він таким. Для чого йому були походи у Молдавію та Білорусію. Для чого він палив міста і села. Для чого зібрав навколо себе кілька тисяч головорізів, які в кінці-кінців зрадили його? Невже все це зробив він у помсту за батька? Невже не було жодного повстання в українській історії, яке не виросло із особистих, часто егоїстичних бажань їхніх керівників. У Косинського забрали Рокитне і запалало пів-України, Хмельницькому зруйнували Суботів – і запалала вся Україна. Ох, поляки, ну невже не можна було трохи обережніше, трохи хитріше (як, наприклад, Росія в майбутньому).

Северин Наливайко
Таким Северина Наливайка зображали у XVІІІ столітті. Художник невідомий

Заплутанішого повстання годі й знайти. Уявіть собі вбитого в п’яній сутичці гетьмана Лободу, полковника Шаулу з відірваною рукою. Уявіть молдаван, румунів, угорців, турок, татар, білорусів, литовців – всі ці народи стали дійовими особами у заплутаному трилері під назвою “Повстання Наливайка”. Уявіть імператора Священної Римської імперії, Папу Римського Клемента VIII, султана Мехмеда ІІІ та польського короля Сигізмунда ІІІ – вони, так чи інакше, вплинули на розвиток повстання (що проти них нікчемна фігура Калиновського, який так необачно “полатав ребра” батькові Наливайка). Уявіть палаючі Яси, Брацлав, Бар, Луцьк, Слуцьк, Могилів, а також завалений сотнями гниючих трупів, деморалізований гарматною канонадою табір під Солоницею… Мені теж важко собі уявити всі ці події, так само як і Наливайка на розпеченому залізному коні з короною на голові (я, правда, його й без коня не уявляю).

Поміж імперій, або дивна розсудливість козаків

Султан Мурад ІІІ
Турецький султан Мурад ІІІ

Велика Османська імперія в другій половині XVI століття почала здавати свої позиції в Європі. Непереможні в минулому війська Порти перестали бути такими після морської битви під Лепанто (тоді велетенський турецький флот був розгромлений об’єднаними силами Іспанії та Венеції), що відбулася у 1571 році. Новий султан Мурад ІІІ вирішив відновити імперську міць, а для цього потрібні були нові завоювання. Фронтом для завоювань стали землі Персії (в першу чергу Кавказ). Але сподівання на коротку переможну війну не справдились – вона затяглась на довгі 15 років (1574 – 1590). Закінчивши війну з Персією, Мурад повернув свій погляд в сторону Європи. Але у січні 1595 року Мурад ІІІ помер і його місце зайняв Мехмед ІІІ.

Зважаючи на зайнятість Порти у війні з Персією, європейці певний час жили відносно спокійно, але коли війна скінчилась, стало зрозумілим, що наступна ціль Туреччини – Європа. Перелякані європейські правителі вирішили створити антитурецьку лігу, об’єднавши в неї всі зацікавлені держави. Ініціаторами цієї ліги стали імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ (Габсбург) та Римський Папа Клемент VIII. Річ Посполита також ніби-то приєдналася до цієї ліги, але специфіка правління в Польщі не дозволяла сподіватись на швидку мобілізацію війська – шляхта не бажала платити воякам, хоча й боялася навали турків та їхніх васалів – татар. Ще одним учасником ліги повинно було стати Московське царство.

Для оборони від турків та їхніх численних васалів європейським очільникам необхідно було швидко мобілізувати значні військові сили на турецьких кордонах. Потрібно було перепинити шлях турецькій армії. А де взяти війська? Особливо зважаючи на млявість поляків. І вихід, як здавалось, був знайдений. Вирішили попросити допомоги у довічних супротивників турків, у козаків.

Папа Клемент VІІІ
Римський Папа Клемент VІІІ

Папа Клемент VIII відіслав до козаків посланця – хорватського священника Комуловича з великою сумою грошів. Але Комулович не зміг знайти шлях до Запорізької Січі. Невідомо точно де він блукав, але повернувся ні з чим. Імператор Рудольф також відправив на Січ свого дипломата – Еріха Лясоту. Лясоті пощастило більше, і влітку 1594 року він прибув у Січ. Запорожці отримали в дар ознаки імператорської влади: корогви та срібні труби, а також своєрідний аванс – 8 тисяч злотих.

Запорізька вольниця якраз ставала на ноги. У Січ стікалась маса народу. Переважно це були втікачі від панського свавілля, розбурхані повстанням Косинського. Але були і волоцюги, і розбійники. Всю цю масу називали сіромою (старшина ще використовувала термін “чернь”). Сірома прагнула швидкої поживи, але одночасно палала ненавистю до польської шляхти. Січовій старшині досить важко було керувати різношерстою масою – необхідно було скерувати її на війну (щоб тримати військо в постійному тонусі потрібна була постійна війна). І якраз ніби-то вчасно підвернувся імператорський посланець із своїми дарунками. Запорожці прийняли дарунки, але, попередньо, не погодились на умови імператора, мотивуючи це відсутністю будь яких гарантій у майбутній війні (не хотілося бути звичайним гарматним м’ясом), та невеликою сумою платні.

В той же час на Січі був посланець і від московського царя, який також привіз велику суму грошів та прохання від царя виступити війною проти татар.

Запорізьке військо зайняло вичікувальну позицію. Їх можна було зрозуміти – не дуже хотілося іти проти значних військових потужностей Османської Порти самостійно (а виходило саме так). Потрібна була підтримка. Крім того запорожці ще добре пам’ятали часи повстання Косинського, яке показало, що шлях до панських скарбниць може бути значно коротшим і простішим, ніж до кримських та турецьких. Це була думка сіроми. Козацька старшина мала іншу думку та проти рішення сіроми старшина не мала сили.

Загалом запорізьке військо схилялось до думки, що краще напасти на Кримські поселення, а не йти у Волощину (сучасна Румунія), куди запрошував їх імператорський посланець.

Наливайко, Молдавія та волохи

Через шпигунів шляхта довідалась, що татари, які стояли на території Молдавії та Бессарабії (на той час це були землі Туреччини) готують похід в Угорщину, але на шляху до мадяр планують завернути у Поділля. Потрібно було швидко зібрати військо, що захистило б подільські володіння панів. А такого війська на Поділлі Польща не мала й швидко зібрати його не було змоги. Не зустрічаючи спротиву татари могли розорити не лише Поділля, а й Волинь і Галичину. Це страшно лякало поляків. Але знайшлася людина, що обіцяла вирішити проблеми шляхти. Нею став сотник надвірної міліції князя Костянтина Острозького Северин Наливайко. Він зобов’язався зібрати військо для оборони від татар та турків.

Імператор Рудольф
Імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ

Ще раніше стався один випадок, що відвернув Наливайка від служби у князя Острозького та від поляків взагалі. Польський магнат Калиновський, власник міста Гусятина, звідки Северин був родом, покарав за щось Северинового батька – “полатав без усякої причини йому ребра і тим самим світу позбавив”. Мабуть саме ця подія спонукала Наливайка до помсти. Але для помсти потрібна була влада і військо. Ось він і вирішив їх здобути.

Набір війська йшов дуже швидко. Безліч добровольців, часто злочинців і волоцюг, прилучалось до ватаги Наливайка. Військо стрімко росло і вже наприкінці весни 1594 року налічувало до трьох тисяч чоловік (а можливо й більше). Звідусюди сходились охочі помахати шаблею до загонів Наливайка.

Наливайко розмістив військо у маєтках шляхти на Брацлавщині, адже саме тут очікували основного удару татар. Шляхті не подобалось це, але вона змушена була терпіти – татари були значно страшніші від наливайківських об’їдачів.

Влітку військо Наливайка вирушило до Молдавії та Бессарабії. Пройшовши між Білгородом та Тегинею (сучасний Бендер), наливайківці пограбували та спалили чимало татарських поселень, але довідавшись про велике татарсько-турецьке військо, що стояло під Очаковом і мало йти в Угорщину на землі Священної Римської імперії, відступили назад, у брацлавські маєтки шляхти.

У кінці літа 1594 року татари, що переправлялись в Угорщину, спробували вторгнутись на Поділля, але зіткнувшись із загонами Наливайка, повернули в Молдавію. Наливайківці, переслідуючи татар, також перетнули кордон і ввійшли у володіння турецького султана. Деякий час козаки переслідували татар, які тікаючи покинули багато добра, в тому числі і велетенський табун (4 тис. голів) коней, що стали здобиччю козаків. Згідно з вимогами Польщі та інших країн антитурецької коаліції, які офіційно підтримали похід, наливайківці повинні були не допустити татар в Угорщину, на землі імператора Рудольфа ІІ. Але татарам вдалося втекти від Наливайка. Через Покуття вони пройшли в Угорщину.

Ще перед походом Наливайко відправив посланців на Січ. Від імені свого керівника та козацтва вони повинні були вмовити запорожців приєднатись до війська Наливайка. В подарунок січовикам посланці пригнали півтори тисячі коней. Пам’ятаючи, що Наливайко служив у війську Острозького та, ніби-то, брав участь у придушенні повстання Косинського, запорожці не зразу погодились підтримати його. Значна частина козаків вважала Северина зрадником і не бажала воювати поряд із ним. Але посланцям вдалося переконати запорожців. Вони запевняли, що Наливайко не воював проти козаків, а навпаки, переконував Острозького не карати повстанців (можливо це так і було, адже князь під П’яткою не знищив переможених козаків, а підписав з ними угоду та відпустив). Можливо не всі запорожці повірили наливайківцям, але все-таки військо відправили. На чолі війська січовиків став кошовий отаман (фактично запорізький гетьман) Григорій Лобода.

Під Брацлавом козацькі війська об’єднались. Але справжньої єдності між ними не було. Наливайківці продовжували коритись своєму отаману, а запорожці виконували накази Лободи. Хоча офіційно керівником війська вважався Лобода. Загалом військо налічувало тоді близько 12 тисяч козаків. Восени 1594 року воно вирушило у Молдавію.

Під Сорокою козаки перетнули Дністер й почали спустошувати молдавські землі. Згодом вони розбили військо молдавського господаря Аарона й захопили його столицю – Ясси (зараз місто в Румунії). Господар змушений був зректися турецького підданства та присягти на вірність імператору Рудольфу ІІ. Тоді ж Аарон ввійшов у зв’язки з волоським господарем Михаїлом – той також через деякий час перейшов на бік Рудольфа ІІ. Між тим, правління волоського господаря після цього виявилось недовгим – 1595 року на його місце поляки посадили свого ставленика, молдавського боярина Єремію Могилу.

Северин Наливайко
Таким зобразив Северина Наливайка сучасний художник Віктор Дейсун

Тим часом поляки дізнались, що татарське військо після війни в Угорщині, повертаючись у Крим, збирається напасти на Галичину та Волинь. Цього разу поляки зібрали коронне військо (Яворницький вказує, що воно налічувало 15000 чоловік) і вирушили у Прикарпаття стерегти від татар шляхи на Галичину і Волинь. Керував ним коронний гетьман Ян Замойський. Його помічником був польний гетьман Станіслав Жолкєвський – один з найкращих тогочасних полководців у Польщі.

Наприкінці осені 1594 від польської влади козаки отримали наказ не чіпати більше волоських та молдавських поселень а відправлятись у похід проти татар. Військо повернулося на Брацлавщину. Наливайко розташувався неподалік від Брацлава, а Лобода став на постій у Барі, що був на той час центром староства. Зважаючи на волю коронної влади подільські пани відмовилися постачати у військо козаків фураж та харчі. Козаки вимагали від шляхти “стацій” (податку на утримання розквартированих військ) але отримавши відмову почали самовільно відбирати все, що вважали потрібним, чинячи розбій і збитки. Особливо страждали маєтки пана Калиновського – кровного ворога Наливайка.

Це був час судових “років” (судів, на які збиралася місцева шляхта). Шляхта зібралася у Брацлаві, але довідавшись, що поряд стоїть військо Наливайка, спішно залишила місто. Та невдовзі поляки повернулись. Причиною послужила дезінформація, про те що військо Наливайка дуже невелике, тому що значна частина козаків загинула у Молдавії. Поляки вирішили приборкати козаків. Але…

5 жовтня 1594 року козацьке військо, підтримане брацлавськими міщанами, розбило шляхтичів у Брацлаві. Лобода, що стояв із “низовим” військом у Барі, спочатку старався підтримувати мирні відносини з місцевою шляхтою. Він навіть вів листування із воєводою Костянтином Острозьким. Але у листопаді 1594 в Бар прийшов Наливайко. Козаки оточили місто, а старшина зібралась у Барському замку й почала радитись. Наслідком цієї ради стало рішення підняти повстання.

Аби замилити полякам очі Лобода і Наливайко розіслали частину війська для збирання стацій, які ніби-то були необхідні для майбутнього походу у Волощину.

До кінця 1594 року об’єднане козацьке військо сиділо у Барі, обдираючи місцеву шляхту. Шляхтичі постійно жалілись на козаків королю Сигізмунду ІІІ, і той наказав козацькому війську залишити Поділля й прямувати на Низ. Та хто його вже слухав. Козаки спокійно панували на Поділлі, а гетьман Лобода навіть встиг оженитись. Вони не боялись поляків, адже їхнє коронне військо було в цей час у Волощині, де готувалось сумісно з волоськими, молдавськими, трансільванськими, семиградськими та угорськими військами, до війни з турками.

На початку 1595 року поляки дізнались, що в Криму збирається велике татарське військо щоб прямувати у Волощину. Остерігаючись за свої володіння, шляхта почала задобрювати Лободу й кликати його на допомогу. А до Наливайка поляки навіть не звернулись. Лобода прийняв запрошення поляків і 21 лютого зі своєю частиною козаків вирушив на допомогу коронному війську. Але вже 23 лютого він дізнався, що армія молдавського воєводи розбила татар. Та Лобода не звернув на цю звістку ніякої уваги. Він ввійшов у Молдавію й почав спустошувати околиці Тягиня (Бендер) – територію, що вже належала імператору Рудольфу ІІ. Довідавшись про це, керівник коронного війська, яке в цей час стояло над Прутом, Ян Замойський наказав Лободі залишити Молдавію та пригрозив йому польською армією. Лобода ніби-то послухав Замойського. Він залишив Молдавію і попрямував спочатку в Овруч (на Поліссі Лобода мав маєток) а потім на Придніпров’я.

Польський король Сигизмунд ІІІ Ваза
Польський король Сигизмунд ІІІ Ваза

Наливайко, який категорично відмовився допомагати полякам у березні 1595 року, маючи близько 1000 вояків вирушив у маєтності князя Костянтина Острозького і зупинився в Острополі. Острозький в цей час перебував в іншому своєму маєтку, у Турові. Прихід у Острополь свого колишнього сотника він оцінив негативно. В одному з листів своєму зятю, Кшиштофу Радзівілу, він назвав Наливайка “лотром” і “новим Косинським”.

У серпні військо Северина залишило Острополь й через Семигородське князівство попрямувало в Угорщину, на допомогу ерцгерцогу Максиміліану (брату імператора Рудольфа ІІ). В Угорщині Наливайко залишався до середини осені. Там вони більше грабували місцеві поселення ніж допомагали німцям, тому німці, не бажаючи такої допомоги, попросили козаків залишити свої володіння. В жовтні військо Наливайка з великою здобиччю повернулось в Україну. Більше Северин не мав наміру йти за кордон.

Експрес: Луцьк-Біла Церква (через Білорусію)

Лобода тим часом повернувся на Січ, але недовго пробувши в ній, з трьома тисячами козаків попрямував на Київщину. Тут він збирав стації на військо та потихеньку обдирав маєтки шляхти. Наливайко ж, від молдавського кордону прийшов під Луцьк – один з головних центрів унії. Уніатський єпископ Кирило Терлецький (в минулому православний єпископ) зібрав значну суму грошів і виїхавши за місто спробував відкупитись від наливайківців. Северин викуп прийняв, але все-одно ввійшов у місто (в цей час у Луцьку відбувався великий ярмарок) і зібрав данину із шляхти, костьолів та караїмських торговців, вчинивши при цьому справжній погром. Але в листі до короля Сигізмунда він розповів про напад на Луцьк, як про звичайний збір майна та коштів на утримання війська.

Далі військо Наливайка ввійшло у Білорусь. Спочатку козаки захопили містечко Петриків (зараз місто в Гомельській області в Білорусі) потім, в середині листопада, підійшли до міста Слуцк (зараз місто у Мінській області в Білорусі), що мало добре укріплену фортецю. Слуцком тоді володів віленський староста Єроним Ходкевич, але його в цей час не було у місті. Білоруські джерела стверджують, що захоплення такої фортеці відносно невеликим військом (Северин мав близько 2 тисяч козаків) є справжньою загадкою. Скоріше за все у фортеці знайшлися зрадники, які відкрили Наливайку ворота. Захопивши Слуцк Северин відправив загін козаків на чолі з полковником Мартинком до містечка Копиль (зараз місто у Мінській області в Білорусі). Але загін наштовхнувся на гайдуків Єронима Ходкевича і був майже весь розбитий. У цей час до Наливайка прийшла звістка, що проти нього вирушило литовське військо Кшиштофа Радзівіла і вже підходить до Слуцка. Забравши весь міський арсенал (12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць), а також 5 тисяч литовських кіп грошів, Наливайко вирушив у напрямку Могилева (зараз центр області в Білорусі), ухилившись від зіткнення з військом Радзівіла.

Зустрівши значну відсіч могилівських міщан, козаки взяли місто приступом. В Могилеві Наливайко стояв два тижні. За цей час він повністю розорив його, спаливши крамниці та 500 будинків шляхти. Коли до міста підійшло велике військо Радзівіла (14 тисяч литовців та 4 тисячі татар) козаки засіли у замку й приготувались до оборони. Литовське військо почало обстріл замку. Крім того, на допомогу литовцям прийшли могилівські міщани, які підпалили замок. Наливайко був змушений вийти з міста й отаборитись неподалік на Буйницькому полі. Саме тут відбулась битва, що отримала назву Буйницька. Вміло обставивши табір гарматами (все-таки Северин у минулому був вдалим гармашем) козаки цілий день відносно легко відбивали атаки литовців і татар залпами з гармат та вогнепальної зброї, а із настанням ночі почали відступ. Литовці відправили незначний загін, щоб перепинити шлях козакам, але цей загін було розбито.

Військо Наливайка рухалось дуже швидко, тому Радзівіл не міг наздогнати його, хоча передові загони литовців довго переслідували козаків. Наливайківці, вміло відбиваючись від переслідувачів, дійшли спочатку до Рогачина, а потім до Річиці (зараз міста у Гомельській області в Білорусі на Дніпрі). Біля Річиці переслідування припинилося і Наливайко зміг зупинитись тут на деякий час. Звідси у січні 1596 року він написав листа польському королю, в якому виправдовував свої дії і пропонував систему автономного устрою козацької держави. Держава ця повинна була стати між Тегинею і Очаковом, а неподалік від Брацлава повинно було з’явитесь нове місто – центр козацької держави. Правителем цієї держави-автономії мав стати сам Наливайко. Звичайно до цього листа король віднісся іронічно та скептично і відповіді ніякої не дав.

Козацький табір
Козацький табір відступає у бойовому порядку

Слід зазначити, що чисельність наливайкового війська постійно змінювалась: частина козаків гинула в боях, частина розходилась по домівках, але військо поповнювалось за рахунок білорусів. Білоруські джерела стверджують, що після відходу козацького війська в Україну з козацькими загонами відійшло майже тисяча чоловік. Це були переважно бідні селяни, втікачі від панів.

Тим часом військо Лободи господарювало на Київщині. Козаки збирали стації, але до шляхти відносились відносно поблажливо, особливо до маєтностей князя Острозького. В листуванні з Острозьким Лобода зазначав, що не має нічого спільного з Наливайком, але чи було це правдою – хтозна. Якби Лобода поводив себе активніше й пішов на з’єднання з Наливайком, тоді б в руках у козаків опинилась величезна територія. Але маючи досить велику армію, Лобода остерігався прямо виступити проти поляків та литовців.

Далеко не всі козаки були задоволені політикою Лободи. Тому в кінці осені 1595 року від запорізького війська відокремився великий загін під керівництвом відомого отамана Матвія Шаули. Шаула забрав всю запорізьку артилерію і вирушив вздовж Дніпра на північ, на з’єднання з Наливайком. Через Любеч (зараз село в Ріпкинському районі Чернігівської області) козаки дійшли до Пропойска (зараз місто Славогород в Могилевській області Білорусі). Тут військо Шаули, трохи не дійшовши до Могилева, залишилось зимувати.

Польське коронне військо, тим часом, під Яссами розбило армію Розвана – ставленика семиградського воєводи (турецького васала) Сигізмунда Баторія і посадило на молдавський трон Єремію Могилу. Тепер поляки могли основні свої сили кинути на козаків, які до цього почували себе досить вільготно, знаючи що поляки десь у Волощині. Король Сигізмунд віддав накази гетьманам (коронному і польному) направити значну частину коронного війська проти козаків. Одночасно король розіслав універсал, у якому просив польську та литовську шляхту збирати власні загони і приєднуватись до коронного війська. Коронне військо, що вирушило на придушення повстання, очолив польний гетьман Станіслав Жолкєвський. Гетьман закликав на допомогу війська волинського та київського воєвод. Збірним пунктом війська було призначено Кременець. В цьому місті і зупинилось коронне військо Жолкєвського (3 тисячі вишколених відбірних вояків із сильною артилерією).

Між тим Наливайко вирушив на Волинь, але дізнавшись про збори поляків, маючи лише 1,3 тисячі козаків, Северин вирішив не стикатись із Жолкєвським, а завернути на Поділля. На Брацлавщині наливайківці зупинились у містечку Лабунь (зараз село в Шепетівському районі Хмельницької області). Звідси частину війська було розіслано по селам і хуторам для збору харчів і фуражу.

Жолкєвський відслідковував переміщення козаків і, коли ті прийшли на Брацлавщину, вирішив, не чекаючи військ воєвод, раптово вдарити по повстанцям. Але фактор раптовості не спрацював. Із польського табору до Наливайка перейшов якийсь пан Плоский – один із незадоволених польською платнею найманців, що керував невеликим загоном. Він і попередив Наливайка про небезпеку. Северин відразу підняв військо й вирішив прямувати на Придніпров’я, щоб з’єднатись з Лободою. Спочатку він йшов до Острополя, але тут його наздогнали авангардні загони Жолкєвського. Розпочалась жахлива гонитва. Наливайко завернув на Пиків (зараз село в Калиновському районі Вінницької області) і не зупиняв своє військо ні вдень, ні вночі. Важко собі уявити ці масштабні маневри – трохи більше тисячі козаків, а за ними кількатисячна польська кавалерія рухались з шаленою, як для тих часів, швидкістю у напрямку Брацлава.

Жолкєвський
Станіслав Жолкєвський

У Пиків Жолкєвський ввійшов лише через дві години після виходу з нього Наливайка, а біля містечка Прилука (зараз село у Липовецькому районі Вінницької області) практично наздогнав його. Але наливайківці відступали не панічно, а в майже зразковому бойовому порядку. Северин навіть наказав прикувати гармашів до гармат, щоб ті не мали шляхів до відступу. Тому навіть наздогнавши козаків Жолкєвський не міг зупинити їх відступ, адже відступаючі постійно вели артилерійський вогонь. Тоді, знаючи, що Наливайко очікує допомоги від брацлавських міщан, польський керівник вирішив не допустити повстанців у Брацлав. Залишивши лишній вантаж, прискорив погоню і наздогнав Наливайка біля річки Вільшанки (територія сучасної Кіровоградської області). Розпочалася перестрілка, але ніч та густий ліс не дозволив їй перерости у битву.

Від Вільшанки наливайківці вночі повернули до Синіх Вод. Маючи ще деяку кількість припасів, вони не боялись вступити у безлюдне, безводне і голодне Дике Поле. А ось військо Жолкєвського зробити це не наважилось – поляків злякав голод. Біля Уманського лісу змучене довгим маршем коронне військо припинило гонитву і зупинилось.

Наливайко, бачачи перевагу польської армії над своїм, вже досить невеликим військом, вирішив замиритись із Жолкєвським. Зупинившись на безпечній відстані від поляків, через посланців він розпочав переговори. Северин обіцяв розпустити військо й припинити повстання. Жолкєвський ніби-то погоджувався підписати угоду, але за умови, якщо повстанці здадуть гармати та військові корогви, отримані від ерцгерцога Максиміліана. Але Наливайко не погодився це зробити, він не повірив у щирість Жолкєвського й вирішив спрямувати своїх вояків на Київщину для з’єднання з військом Лободи. До цього його підштовхували і численні скарги в рядах повстанців на керівництво, на голод та на значні втрати. Наливайко, в зв’язку з цим, навіть остерігався за своє життя. Тому до Лободи Северин послав гінців, які повинні були домовитись про з’єднання військ, адже Наливайко не був стовідсотково впевненим, що Лобода його підтримає (запорізька старшина продовжувала недолюблювати Наливайка, який раніше служив Острозькому, та його ватагу).

Лобода, між тим, стояв у Білій Церкві. Тут його застали якісь родинні неприємності, і він, взявши сім сотень козаків, попрямував у місто Бар. Але дорогою, біля Погребищ, Лобода ледве не зіткнувся з авангардом польського війська, який вже йшов у напрямку Білої Церкви, щоб завадити повстанцям з’єднатись. Та гетьману вдалося уникнути зіткнення і благополучно повернутися до Білої Церкви. В цей час Жолкєвський надіслав Лободі листа, в якому закликав його піти на Запоріжжя й не вступати у зносини з Наливайком. Але Лобода не дав відповіді на лист, натомість погодився на з’єднання з Наливайком. Очевидно, козацький гетьман на деякий час забув про свою неприязнь до Наливайка і вирішив діяти з ним заодно. Зважаючи на те, що сили козацьке військо мало досить значні, Лобода не боявся зіткнення з коронним військом, але лише після повернення Шаули з гарматами.

Наливайко, отримавши позитивну відповідь, залишив свою схованку біля Синіх Вод і в березні 1596 року підтягнувся до Корсуня. Тут Северин зупинився, очікуючи слушної нагоди з’єднатись з Лободою. Одночасно він розпочав збір нових добровольців до свого війська.

Наливайківці, тікаючи від Жолкєвського, потопили більшу частину своїх гармат, тому повстанське військо, яке мало з’єднатись, залишилось практично без артилерії. Лобода з надією чекав на повернення загонів Шаули, слідкуючи за їхніми переміщеннями. Шаула, тим часом, вже підходив до Києва. Дізнавшись про це, Лобода вивів військо з Білої Церкви – одного з найбільш важливих опорних пунктів Польщі – й повів його у Трипілля, на з’єднання з військом Шаули.

Жолкєвський дуже не бажав з’єднання козаків, тому відправив загін з п’ятисот вершників на переріз козакам Шаули. Керувати цим загоном було поставлено князя Кирика Ружинського, який в минулому був наказним гетьманом Війська Запорізького, але зараз палав до козаків лютою ненавистю через кілька зруйнованих маєтків. Козаки вважали Ружинського зрадником, тому Шаула вислав проти нього великий загін під орудою полковника Саська. Але Ружинський не вступив у бій із Саськом, а завернув до Білої Церкви.

Білоцерківський замок в той час був одним із найміцніших у всій Речі Посполитій, адже стояв якраз на Чорному (татарському) шляху. Маючи гарний гарнізон та непогане керівництво, він був практично неприступним. Тому Ружинський не боявся нападу козаків і міг сміливо чекати підходу коронного війська.

Тим часом всі три козацьких війська зійшлися під Білою Церквою. Загальна кількість козаків сягала восьми тисяч (за Д.Яворницьким). Відразу відбулася рада, на якій Лободу позбавили гетьманства. Новим керівником обрали Шаулу (достеменно дата обрання Шаули гетьманом невідома, відомо лише, що сталося це у березні 1596 року). Але Шаула не наважився відразу піти на штурм замку. Він розбив табір навколо Білої Церкви й почав чекати слушної нагоди. Можливо Шаула сподівався, що Ружинський, маючи дещо неврівноважений і запальний характер, не витримає довгого сидіння за стінами і сам розпочне військові дії – тоді його можна буде підловити на помилці. Майже так і сталося, але помилки (практично фатальної для всього повстання) припустились самі козаки.

Ружинський дійсно не зміг сидіти без діла. Зібравши майже всіх своїх вояків, він вирішив здійснити нічну вилазку. Залишивши у замку невеличкий загін, кавалеристи Ружинського темної ночі напали на козацький табір. Цієї ж ночі хитрий маневр вирішили здійснити і козаки. Наливайко обійшов місто і через задні ворота потрапив у замок (як це йому вдалося – невідомо, можливо ворота відкрили міщани). Порубавши всю охорону козаки Наливайка, не дивуючись невеликій кількості охоронців, почали грабувати замок. Але в цей час вони почули постріли у власному таборі…

Ружинський увірвався в козацький табір. Козаки, які не очікували нападу, відразу злякались і почали тікати. Але, оговтавшись, повернули проти поляків й погнали їх у сторону замку. В цей же час назустріч шляхті із замку прямував Наливайко. Поляки виявились зажатими у лещата, та якимось дивом прорвали оточення (втративши при цьому більше сотні чоловік убитими) і повернулись у замок. Саме в цьому був прорахунок козаків. Чому вони випустили Ружинського і як це сталось? Якби козацьке військо захопило тоді Білу Церкву, можливо повстання далі пішло по іншому руслу. Із значною кількістю вояків, маючи неприступний замок можна було б не боятись підходу Жолкєвського з коронним військом. Крім того, Біла Церква могла б послужити гарним збірним пунктом, куди б з усієї України стікались підкріплення. Але…

А Жолкєвський, що деякий час стояв у Пикові, збирав військо та лікував покалічених під час несамовитої погоні за Наливайком коней, так і не долікувавши їх, попрямував у бік Білої Церкви. Знаючи характер Ружинського, він остерігався, що той не виконає наказу залишатись за стінами замку й утне щось нерозумне. І виявився цілковито правим. Вже стоячи у Трушках (за десять кілометрів від білоцерківського замку), Жолкєвський почув гарматну канонаду і поспішив на допомогу Ружинському.

Козаки, довідавшись про близьке розташування коронного війська, спішно залишили свої позиції й попрямували у напрямку Трипілля. Але відійшовши на невелику відстань, козаки зупинились біля урочища Гострий Камінь і розбили табір. Справа в тому, що військо козаків складалося переважно з піхоти, довго відступаючи від набагато мобільніших поляків, вони лише витратили б сили, тому вирішено було зупинитись і розбити табір. Табір оточили поставленими у п’ять рядів возами, які зчіпили ланцюгами. На возах розташували гармати (за Яворницьким їх було у козаків 24) й приготувались відбивати напад.

Козацький табір
Козацький табір

У таборі козаків було дуже неспокійно. Козаки ремствували проти керівництва, яке бездарно фактично віддало білоцерківський замок полякам. Не ладили між собою наливайківці та запорожці. Все це не сприяло підвищенню бойового духа козаків.

Жолкєвський, ввійшовши у Білу Церкву, деякий час обмірковував свої майбутні дії. В нього було два варіанти: залишатись у замку й чекати на підкріплення, яке йшло з Молдавії під керівництвом Потоцького та з Литви під керівництвом Радзівіла, або негайно напасти на козацький табір. Але отримавши звістку про смуту серед козаків польський керівник схилився до другого варіанту. Посприяв такому рішенню і раптово випавший сніг та мороз (хоча стояла середина весни). По замерзлому грунту, не боячись застрягнути у багнюці, польське військо попрямувало до Гострого Каменю.

Про хід битви свідчать лише польські джерела, згідно яких поляки не змогли розірвати козацький табір, але діяли дуже вправно, завдавши козакам величезних втрат (за польськими джерелами козаків загинуло кілька тисяч проти кількох десятків вбитих поляків). У це важко повірити. Якби поляки і справді мали таку перевагу, вони б не дозволили козакам спокійно залишити табір і переправитись в районі Трипілля через Дніпро, а самі б не відступили назад у Білу Церкву й не стали чекати підмогу за стінами замку. Тому можна припустити (більшість українських істориків так і роблять), що перевага була саме на стороні козаків, але не маючи кавалерії вони не змогли розвинути успіх і змушені були відступити.

Як насправді відбувалась битва під Гострим Каменем (23-24 березня 1596 року) – достеменно не відомо, відомо лише, що була вона дуже кривавою. Козаки понесли великі втрати (мабуть поляки не менші). Загинуло декілька козацьких ватажків (серед них полковник Сасько), а гетьману Шаулі гарматним ядром відірвало руку. Було поранено і Наливайка.

Після битви замість скаліченого Шаули гетьманом знову обрали Лободу. Переправившись в районі Трипілля через Дніпро, козаки спалили усі човни, щоб ті не дістались полякам й пішли у напрямку Переяслава. Сюди ж повинна була підійти підмога – полк запорожців під керівництвом Криштофа Кремпського. Але Кремпський затримався на переправі через Дніпро у Каневі. Дізнавшись про це, Жолкєвський направив у Канів загін на чолі з Ходкевичем. Козаки, що зовсім не чекали нападу, звісно, виявились не готовими до оборони. В “пожежному” порядку вони почали переправу через Дніпро. Під час цієї переправи Ходкевич потопив багато козаків, але частина все ж перебралась на лівий берег й попрямувала на з’єднання з основними силами.

Жолкєвський, тим часом, віддав наказ звозити до Києва човни з Прип’яті та Тетерева. У самому Києві почалося будівництво нових човнів. Але козаки, які слідкували за діями поляків, вирішили завадити їх переправі на лівий бік Дніпра. Для цього основне військо направили у Київ, аби спалити човни. Та і Жолкєвський не дрімав. Дізнавшись про дії козаків, він також вирушив до Києва і прийшов у місто трохи раніше. У Василькові до нього приєдналося військо Потоцького. Поляки отаборились поряд з Печерськом й розпочали активне будівництво човнів. Козаки, які не мали човнів, стали навпроти польського табору, але нічим не могли завадити роботам польських жовнірів. Їм залишалось одне – ждати підмоги із Запоріжжя.

А підмога вже була на підході. Із Січі, ще на початку весни, як тільки скресла крига, на чайках вирушив великий загін січовиків на чолі з Каспаром Підвисоцьким. Але не судилося йому дістатись Києва, адже хитрий Жолкєвський нижче Києва поставив засідку – велику кількість гармат, спрямованих жерлами вниз. На руку полякам зіграв і “верховий” зустрічний вітер, який заважав козакам керувати човнами. Жолкєвський відкрив нещадний вогонь, декілька човнів потопив, решта ж повернула назад, втративши надію з’єднатись з основним військом.

Козацький гармаш
Козацький гармаш

Лобода, бачачи незавидність становища повстанського війська, через посланців розпочав переговори з поляками. Він хотів “мирової”. Жолкєвський також був не проти. Він оголосив умови: видача Наливайка та інших керівників повстання, здача гармат, здача знамен та документів, отриманих від імператора. Козаки не прийняли такі умови – людей і знамена вони видавати відмовились, але вирішили продовжити переговори. Лобода з Наливайком особисто сіли у човен й вирушили на зустріч з Жолкєвським, але коронний гетьман до них не вийшов, приславши замість себе брацлавського старосту Юрія Струся. Таким чином, переговори закінчились нічим. Наливайко та Лобода повернулись у козацький табір, зняли його і вирушили у напрямку Переяслава, відкривши шлях полякам на лівий берег.

Через деякий час козаки зібрались у Переяславі. Кількість людей у їхньому таборі сягала 12 тисяч, але приблизно половину з них складали жінки і діти, яких повстанці забрали з собою. У Переяславі розпочалась гаряча суперечка з приводу подальших дій. Існувало три думки: лишитись у Переяславі й оборонятись, відступати в глибину Лівобережжя чи замиритись з поляками, приставши на їхні умови. В решті решт козаки схилились до другого варіанта. Вирішено було прямувати у напрямку Лубен, переправитись через Сулу, спалити за собою міст і відійти у степ, якого поляки панічно боялись. Отже козацьке військо вийшло з Переяслава й пішло запланованим маршрутом.

Жолкєвський, ввійшовши у Переяслав, довідався про наміри козаків і вирішив завадити їм. Для цього він вирядив великий кавалерійський загін під керівництвом Юрія Струся, аби той обійшов козацьке військо й зупинив його на переправі через Сулу. Для цього Струсь повинен був подолати Сулу вбрід на 20 кілометрів нижче Лубен. Головною задачею Струся було завадити козакам відійти у степ та спалити міст через річку. До Лубен коронний гетьман відправив ще один загін, значно менший (500 гусарів), яким керував Білецький. Цей загін повинен був слугувати резервом Струся. Тим часом, до Переяслава прийшло велике литовське військо на чолі з князем Богданом Огинським. І майже відразу, спокійно, основні сили поляків та литовців вийшли з Переяслава й пішли слідами війська повстанців.

Козаки відносно швидко дійшли до міста Лубни. Тут їх зустрів міський каштелян Претвич, якому було наказано затримати повстанців. Він вступив з ними в переговори й запропонував на пільгових умовах розміститись у місті. Козаки, не підозрюючи хитрощів і сподіваючись, що польське військо прямуватиме головним Лубенським шляхом, не розставили чатів. Тому не дивно, що Струсь відносно спокійно і непомітно дійшов до Горошина, рибацькими човнами та плотами перевіз артилерію, а кінноту переправив вплав через Сулу. Білецький тим часом підійшов зі своїм загоном до Лубен. Повстанці, помітивши поляків, вирішили, що це основне військо, тому поквапом залишили Лубни й поспішили до мосту через Сулу.

Почався перехід через Сулу. Білецький, бачачи це, спробував завадити козацькому війську. Але не зміг. Повстанці перейшли на лівий берег Сули, підпалили міст й рушили далі у степ. Але Білецький встиг потушити міст й відразу взявся лагодити його. І якраз в цей час до Лубен підійшло військо Жолкєвського. З іншого боку козаки помітили хмару пилу, але не підозрюючи про засідку, вирішили що то татари мандрують степом. Тому Струсь спокійно підійшов до козацького табору і зайняв вигідну позицію. Перший постріл гармати сповістив повстанців про те, що дорога у степ для них відрізана.

Солониця

Була друга половина травня (Солоницька битва почалася 16 травня 1596 року). Стояла сильна спека. Тому повстанське військо не насмілилось іти у безводний степ. Повстанці розташували табір за Сулою в п’яти кілометрах від Лубен, в урочищі під назвою Солониця. Навколо табору вони зробили коло з чотирьох рядів возів й скували їх ланцюгами. За рядами возів козаки викопали рів, вздовж якого насипали високий (вище возів) вал. У центрі табору поставили зруби, наповнені землею, на яких встановили гармати. Одним боком козацький табір виходив у степ, а іншим – на непрохідні болота Сули.

Зважаючи на відносну вигідність положення козацького табору та на вміння козаків вести оборону в такому таборі поляки знову пустились на хитрощі. Струсь вступив у переговори з козаками, єдиною метою яких був виграш часу. Що обіцяв Струсь повстанцям – невідомо, але ті знову піддались хитрощам і безперешкодно підпустили військо Жолкєвського майже впритул до табору. Таким чином, повстанське військо виявилося оточеним у кільце та відрізаним від води та пасовищ.

Табір під Солоницею
Табір на Солониці. Із книги М.Грушевського

Згідно польських джерел, поляки мали 3500 вояків, тоді як у козаків, без жінок і дітей було 8000 війська. Але особливість польських джерел у тому, що вони майже завжди занижували кількість власного війська і збільшували кількість ворогів. Крім того, поляки вели рахунок лише шляхтичам (дворянам), що складали військові хоругви, але кожен шляхтич мав при собі кількох чоловік нешляхетського роду, що були шеренговими або челяддю, що входила до лави хоругви. Відносно кількості повстанців поляки могли лише гадати, адже підрахувати її не мали жодної можливості. Тому зараз ми маємо лише приблизні цифри кількості війська, що приймало участь у битві під Солоницею з обох боків.

Козаки практично відразу відчули незручності власного становища, адже в таборі дуже швидко почав відчуватись дефіцит питної води та продуктів харчування, а також повна відсутність солі. Але справжньою катастрофою стала відсутність корму для коней, яких у таборі було дуже багато, та худоби. Щоб прогодувати таку кількість коней потрібні були великі пасовища, від яких повстанці виявились відрізаними. Становище повстанців погіршувало й те, що у таборі було дуже багато жінок і дітей.

Деякий час козакам вдавалося із значними втратами здобувати невелику кількість фуражу. Для цього використовували тактику дрібних сутичок – “герців”. Найсильніші козаки відволікали увагу польських та литовських жовнірів, інші ж тим часом виїжджали у степ, де заготовлювали невелику кількість фуражу.

Постійно відбувались “вилазки” повстанців у польський табір. Особливо інтенсивними вони були із настанням темряви, адже козаки були майстрами нічних нападів. Такі напади завдавали значної шкоди полякам.

Але з кожним днем становище козаків ставало важчим. Від нестачі їжі люди почали вмирати від голоду. В табунах коней почався мор. Страшна спека сприяла швидкому розкладу трупів, в результаті чого поширювались хвороби. У таборі стояв страшний сморід.

Вже через два тижні такого “стояння” серед повстанців почалася паніка та суперечки. Нестерпні умови спонукали людей тікати з табору. Суперечки між козаками часто провокувались поляками, які постійно підтримували зв’язок з Лободою та пропонували здатись. Жолкєвський слав листи Лободі, Наливайка ж він ігнорував. Можливо тому під час однієї з козацьких рад (а ради відбувались по кілька раз на день і навіть уночі) прихильники Наливайка звинуватили Лободу у зраді. Між ними та прибічниками Лободи спалахнула бійка. У цій бійці Григорія Лободу було вбито. Але на місце Лободи обрали не Наливайка, а Кшиштофа Кремпського, який хоч і був шляхетського роду, але мав, на той час, найбільшу популярність серед козаків (особливо серед нереєстрових). Згідно польських джерел це сталося 28 травня.

Після смерті Лободи та обрання гетьманом Кремпського дисципліна в таборі повстанців на деякий час відновилась. На возах та валах поробили спеціальні засідки “долки”, з яких найкращі козацькі стрільці прицільно обстрілювали поляків, не допускаючи до своїх шанців. Відновились вилазки, які стали значно ефективнішими. До польського табору часто вривались вершники, що нехтували будь якою небезпекою. Про цих вершників у польському таборі почали ходити легенди, за однією з яких вони мали дев’ять життів і помирали після десятої смерті. Інколи козаки прямо серед білого дня під’їжджали до польського табору і схопивши кількох панів тікали. Майже відразу на очах у поляків цих панів садили на палю або четвертували.

Подібні дії козаків змушували польське військо перебувати у стані постійної бойової готовності та не сходити з коней. Основна маса поляків та литовців відчувала недостаток провізії, адже привозилась вона дуже здалеку (Лубни вже не в змозі були забезпечувати військо харчами) і коштувала дуже дорого. Також відчувався дефіцит води: вода хоча й була, але каламутна й тепла (переважно річкова та болотна). Свіжої води практично не було.

Отже, навіть зважаючи на всі переваги польського війська над повстанським, поляки не могли подолати козацький табір. У Жолкєвського майже не було дальнобійних польових гармат, з яких можна було б обстрілювати табір повстанців. За такими гарматами польський керівник послав загін до Києва. Крім того було дуже мало піхоти, а отже не було можливості іти на штурм укріпленого козацького табору. Тому єдине, що міг зробити Жолкєвський – це чекати гармат із Києва та утримувати козаків у таборі, не даючи їм можливості відступити у степ.

На початку червня до поляків прибуло підкріплення – 300 вершників на чолі із князем Заславським, а через деякий час прибули і гармати. 4 червня поляки почали масований обстріл козацького табору, який не припиняли дві доби.

У таборі козаків почалися пожежі. Від гарматних ядер гинули сотні людей та худоба. Продукти харчування майже закінчились. Знову почалися суперечки. Наливайко, який із своїм полком кілька разів безуспішно намагався пробитись крізь польський табір, ніби-то, запропонував усім військом спробувати прорватись у степ, але не був підтриманий. Серед повстанців почалася паніка. Якби ж вони тільки знали, що зовсім недалеко від Солониці, в гирлі Сули, на човнах до них вже йшла підмога – кілька свіжих запорізьких полків на чолі з Каспаром Підвисоцьким. Але відрізані від світу повстанці не знали про близьку підмогу. На біду про неї добре знав Жолкєвський. Крім того він знав, що якщо Підвисоцький дійде до козацького табору – полякам буде біда. Тому хитрий польський гетьман ще більш посилив обстріл та почав готуватись до рішучого штурму. Для цього він навіть змусив спішитись вершників, таким чином значно збільшивши кількість піхоти. Одночасно з цим він надіслав у козацький табір “останню вимогу” в якій закликав повстанців здати зброю та видати ватажків, обіцяючи життя та волю решті.

Змучені повстанці, оточені купами смердючих трупів та маючи перед очима напівмертвих від голоду жінок та дітей, дізнавшись про те що поляки готують штурм, вирішили погодитися на польські умови. Загравши у литаври та похідні бубни, вони сповістили поляків про власну капітуляцію. Відразу ж повстанці кинулися до Наливайка Наливайківці спробували боронити свого ватажка, але їх досить швидко приборкали. Сталося це 7 червня. Наступного дня повстанці видали Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків Жолкєвському. Одночасно поляки, що оточили за цей час табір щільним кільцем, отримали усі гармати, прапори та корогви. Відразу після цього Жолкєвський, очевидно під тиском шляхти, висунув ще одну вимогу: всі польські пани мають право зайти до козацького табору й забрати звідти людей, в яких впізнають власних підданих. Але з цією вимогою, що суперечила попереднім домовленостям, повстанці ніяк не могли погодитись. Тоді коронне військо увірвалося до табору повстанців…

Солоницька різня була жахливою. За словами польського історика Йоахима Бельського “…так їх (повстанців) рубали немилосердно, що на милю і більше труп на трупі лежав”. Лише півтори тисячі козаків, якими керував Кремпський, вирвалися із табору у степ та попрямували на Низ. Решта учасників повстання загинуло. Той самий Бельський вказує кількість загиблих 8000, але видається неймовірним, що під кінець Солоницької битви у таборі повстанців було стільки людей.

Деякі польські історики заперечують різню під Солоницею, говорячи про те, що після видачі повстанцями ватажків та гармат, Жолкєвський виконав свою обіцянку й відпустив повстанців, але нам така версія видається всього лише спробою очистити Жолкєвського в очах нащадків від ганьби та зняти з нього вину за вбивство тисяч практично беззбройних людей.

Військо Підвисоцького, дізнавшись про остаточну поразку повстанців, повернулось на Січ, сюди ж прибув і Кремпський, а ось доля Наливайка та інших захоплених поляками ватажків була зовсім іншою. Разом з військовими трофеями їх доставили у Варшаву. Тут усі, крім Наливайка, ватажки були відразу ж страчені. Северина ж довгий час тримали у в’язниці, страшно катуючи. Майже 10 місяців тривало ув’язнення Наливайка. Чим було зумовлене таке тривале зволікання із стратою – невідомо. У декого навіть виникли підозри, що Северин має якихось симпатиків серед польської верхівки. Але як би там не було, 7 квітня 1597 року Северин Наливайко був привселюдно четвертований.

Ювілейна монета
Ювілейна монета номіналом у 20 гривень випущена через 400 років після смерті Северина Наливайка

В Україні виникло кілька легенд про муки та страту Наливайка. За однією з них його спекли у мідному бику, за іншою – посадили на розпеченого залізного коня й одягли на голову розжарену корону: “Хотів царювати – царюй”.

Післямова

Не хочеться робити ніяких власних висновків крім одного – поляки кривавою розправою над повстанцями запрограмували українців на ненависть та помсту. І через 50 років після Солониці лють українського народу вилилась у Велике Повстання. І вже полилася польська кров. З Україною Польща була могутньою імперією, але настроївши українців проти себе вона отримала замість процвітання двохсотлітню війну, занепад та забуття. Після Наливайка, Лободи та Шаули довго ніхто в Україні не піднімав збройну руку проти поляків. Спочатку козаків стримував страх, потім великий Сагайдачний тимчасово примирив українців з поляками та фактично створив автономію. Він став своєрідною олією, що впавши на розбурхане море, тимчасово гасить хвилі, але потім вони починають вирувати з ще більшою силою.

Косинський, Наливайко, Лобода, Шаула, Жмайло, Павлюк, Трясило, Остряниця, Гуня та інші козацькі ватажки піднімали великі повстання проти поляків. Потім був Хмельницький… За Хмельницьким був період Руїни. Потім Палій, Верлан, Залізняк та Гонта. А потім Польща як держава зникла…

Автор Роман Маленков

Схема повстання Наливайка

49.807150, 30.103088 Дивитись на мапі Google Maps