Про Яремче. Частина друга. До вершини

Ремарка для тих, хто щойно приєднався. Іноді (з моменту оголошення конкурсу на УІ)) ми пишемо вдвох про ті місця, які відвідали разом. Тому це не записки шизофреніка, який змінює свою гендерну ідентичність у кожному абзаці й сам із собою сперечається, а тут насправді двоє оповідачів: Сашечка, aka falkoner (автор фото і основного тексту, який виділено напівжирним) і я, Оленка (і мій текст виділено курсивом). Приємного вам читання, тобто подорожі. Вирушаймо! Цього разу — вперед і вгору!

Москалі — то хворі люди, люблять воювати,
А ми будемо на них із Говерли срати.
Про Яремче. Частина перша

 

 

На другий день нашого перебування в зимових Карпатах ми вирішили сходити на Говерлу. Пізніше Оленка зізналася, що думала, ніби я приколююсь, і ми просто катнемо у Ворохту, полазимо містечком і повернемося назад. Але все обернулося інакше.

Думалось мені так тому, що у Ворохті, на відміну від Сашечки, я колись була, влітку, і мені геть не вірилось, що взимку нам вдасться дістатися хоча б до підніжжя Говерли.

Треба не "скігліти", а пробувати)))

Yaremche-128.jpg

Їхати до Ворохти з Яремче (насправді ми їхали з Ямної — селища, що є пригородом такого мегаполісу, як Яремче)) ми вирішили електричкою Коломия – Рахів. В народі її називають "раховоз". Вичитали в цих ваших інтернетах, що нам підходять дві електрички: о 5-й ранку і наступна близько 10-ї. Ми ж все-таки на відпочинку були, тож прокинулися до тої, яка йшла пізніше. Прогулялися до платформи. Жили ми від неї в 5 хвилинах ходу. Трошки переплутали час, вийшли раніше, тож можна було пофоткати трошки навколо.

Yaremche-39.jpg

Реколекційний будинок Згромадження Редемптористів. Секта, кароч, якась. Що таке "реколекція", я також не в курсі, але назва підозріленька.

Yaremche-40.jpg

А навколо гори...

Yaremche-47.jpg

Якісь мужички також чекають на електричку.

Yaremche-49.jpg

А це просто красивий будиночок поруч.

Yaremche-52.jpg

Той, хто щось колись чув про "раховоз", буде приємно вражений. Зараз це дуже крутий і сучасний поїзд. З усіма цивілізованими атрибутами: дверима на кнопках, чистим вакуумним туалетом, привітним кондуктором.

Я про "раховоз" не лише чула, я на ньому їздила кілька разів, але це було давно, майже десять років тому. Тож подиву моєму не було меж, коли замість забацаної електрички з тунелю поволі й поважно виповзло щось хюндаєподібне)) Якби десь посеред гір приземлилось НЛО, то реакція моя, мабуть, була б менш бурхливою. Дар мови поволі повертається, ми займаємо зручні місця біля столика (!), але для інтровертів, бо місць навпроти немає. Чемний кондуктор продає нам квиточки, розпитує, звідки ми і куди (такий собі смол-толк від співробітника Укрзалізниці), детально інструктує, як відкрити двері, коли виходитимемо на нашій зупинці, і трохи ніби перепрошує, побачивши наші посмішки, як реакцію на дещо нетолерантні балачки місцевої вагонної публіки. До речі, це був мій когнітивний дисонанс номер два, ще сильніший за попередній: електричка нова, а гуцули-то нею їздять ті самі! Такі ж, як і колись, вуйки сперечаються про політику, жіночки говорять за життє, вишивають, в’яжуть, продають цукерки, печені й смажені пиріжки, шкарпетки (асортимент останніх такий, що турецький базар відпочиває) та інший украй необхідний крам. Відмінність хіба в тому, що з усім цим добром вони тепер не ходять по вагонах (вагон нині, по суті, один, довжелезний), а тихо-мирно їдуть на своїх місцях, а ти можеш прогулятися повз них і щось собі підібрати до кольóру, до вибóру. І так мені цікаво стало, як же вони призвичаювались до цієї транспортної обнови, як реагували, як вчилися користуватися дверима... Освоїли цю премудрість, до речі, чудово, бо жіночки з вагону вже на виході ще раз детально й наперебій розповіли, що треба чекати, поки потяг зупиниться, потім ще якийсь час, поки зовні автоматично опуститься сходинка (!) — і аж потім можна тиснути на ґудзик для відкриття дверей... Словом, якщо хочете побути поближче до народу і поглибше зануритися в атмосферу тутешнього життя, вирушайте в гори з Франика "раховозом", не пошкодуєте :)

Yaremche-56.jpg

40 хвилин, по 8 грн з носа — і ми вийшли на залізничній станції селища міського типу Ворохта. Сходили глянули на красиву церкву, яку помітили ще з вікна вагону. Церква виявилася каплицею, до того ж із доволі цікавою історією. Василь Янюк, який заснував селище в середині XVI століття, мав трьох дочок: Марію, Ганну і Євдокію. Першу віддав заміж за Ворохту, другу — за Дедерчука, а третю — за Воронюка (с. Вороненка, до речі, на честь нього було названо). У Вороненківську церкву жителям Ворохти ходити було далеко — майже 8 км, тому вони вирішили спорудити власну Богослужбову каплицю, пізніше зруйновану за невідомих обставин. За часів Австро-Угорщини каплицю відновили, проте у зменшеному вигляді. А в 1940 році через пропаганду атеїзму пам'ятку знищили знову, а церкву Різдва Богородиці (найвідоміший храм селища) тоді перетворили на конюшню. Відновлена Богослужебна каплиця була в 1997 році.

Yaremche-54.jpg

Але метою нашою була не Ворохта, а підйом на Говерлу.

Хоча, як вийдете з електрички або з бусика (автостанція тут же, поруч), на вас одразу чекає безліч спокус, переважно кулінарних)) Крім того, оренда лиж і спорядження, оголошення про організовані екскурсії, ринок, пошта для фанатів посткросингу (але зважайте, що тематичних листівок із краєвидами у них немає, а іноді нема навіть світла, працюють у романтичній атмосфері при свічках).

До туристичної бази "Заросляк" (найближчої до Говерли точки зі слідами цивілізації) таксисти хотіли 400 грн (за 21 км), до того ж, не всі були згодні їхати туди по снігу. Правда, і влітку туди не всі їдуть. Машинку ми знайшли за 200 грн, але водій зголосився довезти нас до форельного господарства. звідти до "Заросляка" ще кілометрів п'ять приблизно. Також є варіант сісти на маршрутку до Верховини і вийти з неї, власне, на повороті (розвилці) на Верховину (ліворуч), а праворуч піде дорога до Говерли, але йти навіть звідти доведеться чимало, зважайте.

По дорозі зареєструвалися на КПП Карпатського національного природного парку, заплатили по 20 грн збору і рушили далі. Тітонька на КПП попередила нас, що існує загроза сходження лавин у зв'язку з відлигою, і порадила не лізти туди, а сходити до метеорологічної станції — мовляв, там також красиві пейзажі. Ми покивали, звичайно, але на найвищу вершину України таки полізли.

Тут я теж до останнього вірила, що ми підемо на метеостанцію, а на Говерлу лише помилуємось здалеку)) Співробітники заповідника, до речі, окрім застережень, дають також інструкції і схематичну карту, розказують, що де, які відстані, беруть ваші дані, дають телефони рятувальників — річ необхідна, проте позбавлена сенсу, бо зв’язок десь приблизно на КПП якраз і закінчується. Київстар, Лайф і МТС не показують жодної поділки на усьому подальшому шляху.

На фото зникає в далині машинка, яка довезла нас до форельного господарства і поїхала назад, залишивши шукачів пригод у царстві снігу і хвої.

Yaremche-60.jpg

Трошки перекусивши і вдягнувши бахіли, вирушили.

Є надія, що форельне господарство подає якісь ознаки життя в теплу пору року (я обов’язково туди повернусь і це перевірю). Взимку ж навіть слідів на снігу біля дороги не було, тож ми, занурившись по коліна в замети, добрели до бесідки, випили чайку з пічєньками, пожували сухофруктів. Раджу затарюватись поживними і неважкими продуктами, вирушаючи на таку прогулянку. Бо якщо форельне господарство не працює, на "Заросляк" також особливої надії немає, є всі шанси добряче зголодніти і перейти на підножний корм, а взимку з цим якось не дуже...

Yaremche-65.jpg

Дорога (доволі підготовлена для туристів, до речі) була неймовірною: сніг, тиша, повна відсутність людей, навколо смереки в білих шапках. А як там дихається! (Тамтешнє повітря, тим паче зимове, це те, що ніякими словами не передати, це можна лише відчути, оргазм для легень, квінтесенція свіжості і чистоти.)

Yaremche-70.jpg

Yaremche-78.jpg

Зовсім не поспішаючи, ми поволі піднімалися. Не поспішаючи, але добряче хекаючи навіть на незначних підйомах дороги... Ну, я про себе говорю)) Втім повітря і краса навколо здатні компенсувати геть усі фізичні затрати.

Yaremche-83.jpg

Тарасе! Твою дивізію! Вони ж внизу! Скільки можна ще чекати?!

Yaremche-86.jpg

Yaremche-90.jpg

Yaremche-95.jpg

Трохи більше ніж за годинку добираємось до "Заросляка". Робимо п’ятнадцятихвилинний привал, ще раз підкріпляємось (чай у термосі помітно вистиг, а налитий у горнятко холоне майже миттєво). І тут уже я остаточно (по вогниках в очах навпроти й натхненно-завзятих інтонаціях у голосі) розумію, що ми йдемо на Говерлу, що ми просто не можемо туди не піти. Що ж, зрештою, на метеостанції я колись вже була, варто спробувати щось нове.

Досліджуємо детальні й доволі інформативні мапи, розміщені на початку туристичних трас, з’ясовуємо, що від бази "Заросляк" є два шляхи до вершини Говерли: пологіший і крутіший. По часу виходило, що до темноти ми встигнемо піднятися тільки важчим маршрутом. Вирушили вгору.

Насправді вирішальну роль зіграв не лише час, а й той факт, що в місці, де маршрути розходяться, теоретично пологіший йде круто вгору, а той, що на мапі був описаний, як крутіший, спокійно собі по майже рівній стежці йде далі. І от саме в той момент лізти різко догори не хотілося. Хто ж знав, що це лише квіточки, а кардинально траси відрізняються вже безпосередньо на підступах до вершини. І та, що крутіша, — справді така, особливо взимку.

Yaremche-100.jpg

Це вже схили Говерли.

Yaremche-104.jpg

Маршрут гарно маркований, але свої сили ми явно переоцінили. Йти без особливого спорядження (з туристичного обладнання ми мали тільки бахіли, ліхтарик і термос :) ну і фляжка коньячку) по льоду і насту було важкувато. Особливо відчувалась відсутність трекінгових палок. В лісі ще було легше, коли можна було схопитися за дерева.

Yaremche-107.jpg

Yaremche-109.jpg

На висоті 1600–1700 метрів дерева закінчилися, тут на повну гуляв вітер. Стало набагато холодніше...(А поки дерешся вгору, то, ясна річ, добряче спітнієш, а потім потрапляєш у зовсім нелагідні обійми крижаного вітрюгана, який крутить тобою, очевидно, запрошуючи до вальсу... Тож одяг, в якому ви вирушаєте, таки має бути спеціально пристосований для подібних пригод: відводити вологу і швидко сохнути на споді, а також бути вітро- і вологозахищеним зовні. І окуляри не завадять, бо дивитися на таку білосніжну чистоту боляче очам.) Але дуже гарно... Не заперечую: перетворитися на бурульку серед такої краси — майже не шкода))

Yaremche-116.jpg

Yaremche-120.jpg

Yaremche-121.jpg

Вітер розгулявся на всю. Оленку ледь не зносило.

А ще дуже хотілося прилягти в чистісінький сніжок і перепочити на ньому, але він виявився білим, проте зовсім не пухнастим: наст тримав надійно і майже не провалювався піді мною.

Yaremche-125.jpg

Пологіший підйом на гору, який ми проігнорували (а обравши на початку один із маршрутів, ви вже не маєте можливості, взимку так точно, передумати і перейти з важчого на легший чи навпаки).

Yaremche-127.jpg

Yaremche-130.jpg

Останній ривок до вершини ми не осилили, підніматися по голому пагорбу в такий вітер ми були не готові. Не менш важливим аргументом стало те, що вже була третя година дня, і спускатися потім згори по темному нам зовсім не хотілося.

Розминулися з групою у камуфляжних купальниках: хлопці, ймовірно атошники, добре оснащені для такого походу, з інструктором спускалися з вершини вниз. Тобто люди на Говерлі в той день були, але спорядження і одяг у них були відповідні, на нас же вони дивилися з цікавістю і дещо зверхньо, мовляв, а ви-то що тут робите? Переборюючи вітер, пофоткались на тлі гордої красуні-Говерли, яка не підкорилася нам того дня. Подивувалися рідким деревцям, які через постійні вітри мають гілля лише з одного боку. Повалялися ще раз у сніжних заметах — ну а як без цього? І вирушили у зворотну путь.

Yaremche-131.jpg

Yaremche-132.jpg

Спуск униз був легшим, але не набагато) Тепер доводилося не підніматися навкарачки, а з'їжджати на попах униз))

Але спускатися все одно швидше. Хоча б тому, що знаєш, що на тебе чекає попереду.

Yaremche-135.jpg

Ота далека будівля — то метеорологічна станція, куди нам радила йти тітонька на КПП.

Yaremche-141.jpg

Вже почало і сутеніти потрошку.

Yaremche-143.jpg

Yaremche-148.jpg

А на гору ми піднімемося обов'язково. І влітку, і взимку.Та звісно, піднімемося, тим більше треба розвідати, чи смачна форель у господарстві її імені)) Просто треба їхати саме на Говерлу, а не так, як ми. Вирішили просто прогулятися.

І прекрасна вийшла прогулянка. Незабутня. Казкова. Із тих, які неабияк зближують. І надихають на подальші мандри.

Yaremche-148.jpg

Yaremche-149.jpg

Yaremche-156.jpg

Yaremche-158.jpg

Від "Заросляка" ми також спускалися пішки. Телефон водія у нас був, але зі зв'язком там проблеми (тобто немає його там від слова "зовсім"). Та і просто хотілося ще прогулятися зимовим лісом.

Yaremche-161.jpg

Будете сміятися, але бачили пару... комарів! Суворі карпатські комарі в +5 вже літають.

Yaremche-163.jpg

Yaremche-165.jpg

Минаємо форельне господарство. Чимчикуємо далі.

Помічаємо ознаки життя у господарстві, щоправда, не форелі. Двоє дядьків у високих гумових чоботах при дорозі чекали ще одного, який мав їхати машиною. Нам сказали, що вони тут працюють, але про форель ми запитати якось повстидалися. Зате з’явилася надія, що нас таки трохи підвезуть, бо сутінки серед лісу густішали швидко.

Yaremche-167.jpg

Yaremche-168.jpg

Yaremche-171.jpg

Коли вже стомилися трохи, стопанули бусик, який, на наше щастя, саме їхав від "Заросляка". Дядечко туди завозив діток — майбутніх олімпійських чемпіонів, і повертався назад порожняком. Він, в принципі, міг нас і до Яремче підкинути, бо їхав аж у Надвірну, але ми вирішили ще трошки пройтися по Ворохті. (Бо хто-хто, а я добре пам’ятала про розмаїття кулінарних спокус біля залізничної станції. Питанням було лиш те, чи заклади з тими спокусами працюють о цій порі.) Дядечко виявився хорошим, ледве змогли вручити йому 50 гривень.

Yaremche-174.jpg

Вийшли біля знаменитого ворохтянського трампліна. Ворохта раніше була відома як центр розвитку зимових видів спорту — цим і пояснюється наявність у ній трампліна для стрибків на лижах, а також підйомників та обладнаних схилів для катання по снігу. Проте тепер все це — в минулому. Трампліни потроху розбирають, та й обладнання банально псується під впливом часу.

Yaremche-178.jpg

Місцевий мурал. Мабуть, ровесник трампліна (1967 рік).

Yaremche-180.jpg

Пішли назад у місто. Оцей симпатичний будиночок — бібліотека одного з таборів відпочинку.

Yaremche-181.jpg

Раритети радянської епохи.

Yaremche-183.jpg

У Ворохті знаходяться два з шести українських залізничних віадуків. Обидва мають більше ніж по 100 років віку і понад 100 метрів (кожен) у довжину, що робить їх одними з найбільших у Європі.

Yaremche-185.jpg

Yaremche-188.jpg

Почало вже остаточно темніти, тож завершуватиму фоторозповідь. А наші пригоди не закінчилися на цьому. Далі були ще смачнючі австро-угорські страви в ресторанчику біля вокзалу (диско-бар "Sova", незважаючи на підозрілу назву, приємно здивує вас інтер’єром, а ще приємніше — кухнею (і цінами), обов’язково беріть бограч, боб-гуляш, фірмові деруни і жульєн, і настоянки!.. м-м-м... це не реклама, це те, заради чого я би повернулася у Ворохту; особливо уявіть, як воно все смакує після тривалої прогулянки), пошуки автобусної зупинки (знайте, в Карпатах безпосередньо на автовокзалах зупиняються тільки водії-слабаки), відігрівання глінтвейном (у тій же таки "Сові", бо на маршрутку ми не втрапили, виглядаючи її на автостанції, повз яку вона гордо проїхала, а ми чекали і добряче замерзли), повернення назад електричкою (такою самою прекрасною і теплою, як і зранку)...

Але то вже інша історія. Буде цікаво. Не перемикайтеся!
 

Yaremche-189.jpg

Про Яремче. Частина друга. До вершини