У присілку Теребовлі с. Підгорі можна побачити дуже цікаву пам’ятку – Святопреображенський василіянський монастир, він же «Теребовлянський монастир святого Спаса».
Час його виникнення – невизначений. Не виключено, що постав він ще у княжі часи і не без участі теребовлянського князя Василька Ростиславича. Однак перші письмові згадки про цю обитель датуються лише серединою XVII століття. Важливий факт, – у тогочасних актах зазначається, що монастир «старинний», тобто він існував задовго до того як його згадали на папері.
Від початку він, вірогідно, був дерев’яним. Найдавніша мурованих споруд, -Преображенська церква, що датується ще XVI ст. Як й всі тогочасні сакральні муровані споруди на Поділлі, храм має яскраво виражений оборонний характер. Тут бачимо не лише товстелезні стіни й пробиті в них стрільниці. Та й вікна підняті на чималу висоту. Аби ворог просто так не заліз.
Сам монастир практично не відрізнявся від фортеці чи замку. До речі як і всі інші тогочасні василіанські обителі. Взяти ті ж Підкамінь чи Сатанів. Його оточує потужній мур (периметр мав форму чотирикутника) з двоярусними круглими баштами на рогах. Більша частина цих укріплень зберіглася й дотепер.
- Монастир у Сатанові
Враховуючи круті схили гори на якій постала твердиня та річки Серет та Гнізна, що ту гору омивають, не кожному супостату цей міцний горішок був по зубам.
Найвірогідніше, все ж ці муровані укріплення є пізніми, – до початку XVIII ст. вище згаданий Преображенський храм залишався єдиною мурованою спорудою, все інше – з дерева. Кам’яні вимурували вже по тому, як османи залишили Поділля.
До речі, про осман. За давніми актами у 1663 р. в Святопреображенській церкві монастиря рясними сльозами заплакав образ Божої Матері. У теребовлянській судовій книзі про це сказано наступне:
«Я, що нижче підписався, сотник Іван Суловський, разом зі своєю сотнею стоячи табором, для забезпечення узгодженості військ, в Теребовлі за наказом п. Яна Самуеля Свідерського, командуючого військами Його Кор. Величності, засвідчую повідомлення ченця Митрофана Попіла з теребовлянського монастиря св. Спаса, що образ Пречистої Діви плакав у четвер перед українським Великоднем на Богослужінні як перед православними, так і католиками. Це Боже об’явлення ми бачили, все це діялось на правду. В суботу ми знову пішли на Службу Божу і бачили на власні очі, що цей образ Пречистої Діви рясно плакав, змінившись, про що ми bona lide et conscientia (по совісті та честі — лат.) свідчимо, що було так, а не інакше, що власноручно підписую разом з моєю сотнею».
Вважається, що Божа Мати плакала, пророкуючи майбутню навалу яничар.
Згодом цей чудотворний образ перенесли до теребовлянського замку, де з ним пов’язане ще одне диво.
Восени 1675 р. яничари паші Ібрагіма Шишмана обложили теребовлянський замок. Нечисельна залога, яка складалася лише з 80 професійних солдатів і ще 200 міщан і селян, вже два тижні трималася з останніх сил покладаючись лише на власну хоробрість та Божий захист. 6 жовтня трапилося ДИВО. Того дня османи спробували підвести під мури твердині порохову міну. Але потужній вибух не лише не завдав жодної шкоди замковим мура, але й знищив майже тисячу яничар. Чудо порятунку приписують палким молитвам перед вище згаданим образом Божої Матері. 11 жовтня, дізнавшись про підхід військ Яна Собеського, Шишман-паша зняв облогу і поквапився відійти за Дністер.
- Замок у Теребовлі
Незабаром за ініціативою єпископа Йосипа Шумлянського чудотворний образ урочисто перенесли до собору Святого Юра, що у Львові, де він теж явив диво. Вважається, що 1704 року саме він врятував Львів під час облоги міста шведами.
Сьогодні Матері Божої Теребовлянської зберігається в соборі Св. Юра у Львові і є однією з найстаріших та найвідоміших «плачучих ікон» України.
Повертаючись до монастиря.
Найвірогідніше монастир став мурований близько 1716 року. Про це, зокрема, свідчить напис на різьбленому білокам’яному облямуванням вікна 2-го ярусу надбрамної башти-дзвіниці. Вибагливою слов’янською в’яззю там зазначено: «Фундатор ігумен Діонісій ҂аѱѕ҃і (тобто 1716 – пр. УІ)». На іншому вікні рік вказано вже арабськими цифрами.
Ігумен Діонісій Олександрович фундував не лише згадану вежу, але й все інше муроване будівництво. Це згадано у укладеного ним у 1718 р. заповіті: «Я, єромонах, ігумен новоспорудженого мною монастиря Теребовельського…»
Обитель закрили незабаром по тому, як ця частина Поділля відійшла Австрії, коли цісар Йосип ІІ розпочав «Секуляризаційну реформу», в рамках якої на теренах імперії розпочалася масова ліквідація монастирів. Підгорецький закрили 1 січня 1789 р.
Монастирські споруди продали з торгів усього за 704,5 гульдени. Майно розійшлося по рукам. Іконостас опинився в церкві, що в селі Могильниця, престол – в Троїцькому костелі, що в с. Долина. Великий дзвін вивезли до Зарваниці. Що несподівано: величезний, на 12 свічок, підсвічник якимось чином осів в теребовлянській синагозі!
Монастир стояв досить віддалено, відповідно його споруди виявилися нікому непотрібними. Без догляду все то почалося валитися. На початок ХХ ст. він перетворився на руїни.
Ситуацію вирішив виправити місцевий панотець о. Іван Залуцький, який добився від влади аби Преображенську церкву повернули вірним. На той час храм стояв у руїнах, а башта-дзвіниця над його фасадом взагалі була розібрана вщент. Панотцю вдалося дещо підлатати храм та навіть перекрити його бляхою.
Але тут сталася Перша світова війна. За російської окупації загарбники з якогось дива висадили у повітря мур, що був повернутий у бік долини Серету. Враховуючи, що чудотворна ікона на той час знаходилася аж у Львові, з вибухом у них все склалося добре.
В міжвоєнний час польська влада спробувала розпочати реставрацію, але знову завадила війна.
За «других совітів» до нищення пам’ятки долучилися вже радянські вояки – монастир опинився просто на території військової частини. Радянські вояки поставилися до спадщини без щонайменшого пієтету та перетворили її на каменоломню, звідки брали каміння для будівельних чи ремонтних потреб.
Тільки на початку 1990-х парафіяни сусідніх сіл Підгора та Зеленче спільними зусиллями взялися за відновлення храму та часткову відбудову оборонних мурів. Храм відбудували у другій половині дев’яностих.
Монастир в Підгорі не лише цікавий, але й дуже фотогенічний. Тому відвідини цієї пам’ятки не залишить байдужим найвибагливішого мандрівника.
Текст та фото: Дмитро Полюхович
