Ягільниця, що біля Чорткова (Тернопільська обл.) у першу чергу знане своїм замком. Але завдяки специфічній політиці «совітів» той опинився на теренах села Нагірянка, яке у повоєнні часи було виділено від містечку у окремий населений пункт. Тому про те іншим разом. Сьогодні ж ми розкажемо власне про саму Ягільницю. Вона найперше цікава своїми сакральними пам’ятками — бароковим римо-католицьким костелом Внебовзяття Пресвятої Діви Марії та величною мурованою церквою Вознесіння Ісуса Христа (УГКЦ). Остання досить вдало поставлена на верхівці пагорба, за рахунок чого виглядає ще вищою та величнішою.
Від початку (1885 р.) храм більше нагадував римо-католицький костел. Зокрема, він мав лише великий і малий куполи (останній фактично був сигнатуркою). Після перебудови в 2001 р. церква набула візантійських рис. Тоді значно збільшили центральну баню та розширили її барабан. Одночасно прибудували ще й 2 бічні бані.
- Храм Вознесіння Ісуса Христа домінує над місцевістю
Перекази пояснюють римо-католицьку архітектуру церкви щедрим донаторством графині Леонтії Лянцкоронської. Мовляв, храм звели у «західному» стилі аби зробити приємне щедрій графині-католичці, яка, власне, й профінансувала будівництво.
Цікавий факт — у 1912-1927 роках парохом цього храму служив о. Володимир Антонович – шваґро батька Степана Бандери. Відповідно коли в травні 1919 р. під час українсько-польської війни поляки захопили Стрий, то капелан Галицької Армії о. Андрій Бандера не довго думав, куди саме евакуювати сім’ю. Звісно, що до родича в Ягільницю.
Залишивши родину під опікою шваґра, о. Андрій одразу ж відбув на фронт, у свій 5-й полк 3-ї бригади 2-го корпусу УГА. Влітку 1919 року саме під Ягільницею відбулися найзапекліші бої знаменитої «Чортківської офензиви» — найбільшої наступальної операції УГА проти поляків. Тоді близько 25 тисяч погано озброєних українських вояків примусили відступити по всій лінії фронту озброєну до зубів та підсилену французами 40-тисячну польську армію. Лише брак матеріально-технічного забезпечення УГА врятував супротивника від поразки.
Перед церквою Вознесіння впадає у вічі довгий одноповерховий будинок, де міститься місцевий музей та сільрада. З фасаду його осучаснили, а от з тилу він такий, як і за Його Величності ясновельможного цісаря Франца Йосипа. З цим будинком теж пов’язана історія сім’ї Бандер.
Коли у 1922 р. від сухот померла мати Степана Бандери, о. Андрій залишився вдівцем із сімома дітьми. Донькам Володимирі й Оксані потрібно було жіноче виховання. Оксана поселилася у тітки Людмили. Володимиру взяла на виховання інша тітка — Катерина Антонович. У родині Антоновичів в Ягільниці вона прожила майже п’ять років. У цей час дівчинка навчалася в місцевій школі ім. Станіслава Конарського – саме її колишнє приміщення нині ділять сільрада та музей.
Збоку до колишньої школи підступає костел Внебовзяття. Вважається, що його освятили 1842 року, але не виключено, що храм постав ще наприкінці XVIII століття. Фасад храму прикрашає велетенський герб «Задора» (графський варіант), що належав Лянцкоронським. Це чи не найбільший з «храмових» гербів в Україні.
Після Другої світової війни доля костелу склалася традиційно – храм перетворили на склад. Добре хоч, що там зберігали споживчі товари, а не отрутохімікати чи ще яку гидоту. По тому там облаштували спортивний зал. Лише після здобуття Україною незалежності занехаяний костел повернули вірним. Завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської храм було відремонтовано. Нині ним опікуються отці-домініканці з Чорткова.
Під час найпершого візиту автора цих рядків до Ягільниці біля костелу сталася одна з найнезабутніших зустрічей.
Коли дослідник з фотоапаратами стрибав, повзав та рачкував (гарний ракурс вибрати не просто) довкола храму, то незабаром помітив, що він не один. Слідом весь час ходила копитино-перната банда і з подивом витріщалася: «А що цей чужий дядько тут робить, і чому так неадекватно поводиться»?
Так ми й ходили колами навкруги костелу. Автор – фоткав, а вони морально підтримували.
Як з’ясувалося, за отамана у них був пан Гусак. Коли він переконався, що ласощів у кишенях прибульця немає, то голосно гагакнувши почалапав кудись углиб вулиці. Чотириногий почт покірно посунув за ним…
Якщо пройтися вуличкою, що веде углиб долини (треба не звертати ліворуч, а йти прямо від воріт храму), то можна знайти досить цікаву сакральну споруду про яку в жодному з путівників ані пари з вуст. Йдеться про невеличку стовпову капличку. З долини також відкривається красивий вид на замок, церкву Вознесіння, та й на саме село. Будиночки під череп’яним дахом, здається, не змінилися з часів, як цими вулицями бігав маленький Степанко Бандера.
Досить цікавим є старий цвинтар – він біля самої траси, тож минути його неможливо. Привертає увагу мініатюрна неоготична капличка. У ній зберігся зворушливий напис: «Grobowiec dwoch przyjaciół Ferdynanda Münzera i Jana Kościelnego w roku 1905» («Гробівець двох приятелів…»). Родинні гробівці – річ звична, а тут мавзолей двох друзів. Оце була дружба, навіть після смерті разом! Цікаво було би дізнатися їхню історію. Досить вірогідно, що вони одночасно загинули в результаті якогось нещасного випадку.
Цікавим є надгробок з фігурою Ісуса, який несе хреста. На пам’ятнику бачимо портрет якогось поважного пана в військовому однострої з хрестами та медалями. Це могила комісара поліції Ягільниці Антона Свідзінського (1870-1935).
Кажуть, що десь поруч з християнським цвинтарем є рештки знищеного німцями та добитого комуністами єврейського кіркуту, на якому навіть уціліло кілька цікавих надгробків, але автор поки ще його не шукав. При нагоді потрібно буде глянути.