Про снігове королівство

Цим постом ми розпочинаємо блоґ на сайті «Україна Інкогніта». Буду чесним, ці записи з’являться тут передусім завдяки конкурсу фоторепортажів, оскільки мені й своїх блоґів вистачає (див. посилання нижче). Але ж узяти участь у конкурсі — цікаво, а щось виграти — приємно :)

«Ми» — це Фальк і Оленка. Ми порівняно багато катаємося Україною (і не тільки), майже завжди ці подорожі відбуваються без участі туроператорів, тож, думаю, ці записи допоможуть комусь побороти страх перед «диким відпочинком». Нічого страшного у ньому нема, він навпаки дуже допомагає зекономити кошти, а інколи й нерви. Записи потім дублюватимуться на моїх особистих сторінках:

http://falkoner.livejournal.com/

https://falkoner.dreamwidth.org/

https://www.facebook.com/profile.php?id=100005923745678

Але там не буде доповнень від Оленки (вони виділятимуться курсивом), тож пости тут будуть унікальними. Фотографії будуть однаковими скрізь, але тут вони з’являтимуться першими. Погнали.

***

Але на всьому буде лежати сніг.
І скільки б я не говорив "прощай",
Вертатись до тебе — все, що я справді міг,
Щоб залишатися довше ніж зазвичай.

 

Щоб побачити щось красиве, не потрібно багато часу і грошей. Часто краса знаходиться зовсім поруч. Але точно потрібні бажання і сили, щоб підняти дупу з дивану. Сьогодні ми вам покажемо фотки з пішої прогулянки до Пущі-Водиці. Місце, про красу якого чули, мабуть, усі кияни. Але мало хто туди добирався.

Я люблю ходити в Пущу пішки. Роблю це регулярно, пару разів на рік точно. Зазвичай ці прогулянки відбуваються навесні, коли я починаю багато гуляти пішки, щоб трохи привести себе в адекватний стан після зимових запоїв і підготуватися до літніх тріпів. Проте найбільше я люблю гуляти тут восени. Буйство кольорів неймовірне, додатковою опцією може стати збирання грибів. Це, якщо встигнете обійти на цій дистанції натовпи грибників. Взимку я гуляв тут вперше, цього разу з Оленкою. Одного чудового суботнього ранку ми проїхалися трамваєм № 19 від Контрактової до площі Тараса Шевченка — не переплутайте зі станцією метро «Тараса Шевченка» :) — і пішли в ліс. Від останніх будинків у районі автовокзалу «Полісся» до перших будинків у самій Пущі-Водиці десь кілометрів 6–7. Щоб заблукати, доведеться дуже постаратися. Якщо ж весь час триматися трамвайної колії, вздовж якої і пролягає стежка, в лісі ви не загубитесь. Важко може бути хіба що натрапити на початок цієї дороги. Тож тому, хто збереться гуляти там вперше, раджу заїхати на трамваї № 12 в ліс до першої зупинки. А далі вже йти пішки по стежці.

У теплу пору року рух по ній доволі інтенсивний: багато різних бігунів і велосипедистів. Взимку ж я не очікував зустріти скільки народу на стежці. Перетиналися ми з бабусями, їхніми собачками, лижниками, навіть велосипедиста зустріли 0_о. Це при тому, що самі ми вдягнули бахіли: снігу поза стежкою було до коліна. Деякий час впродовж прогулянки нас супроводжувала якась оперна арія — хтось розспівувався в лісі.

Однією з цікавинок стежки є так звана «Каланча». Ця напівзакинута споруда висотою 30 метрів колись слугувала для того, щоб пожежники могли слідкувати за пущанським лісом. Зараз її використовують екстремали для роупджампінгу (так, я там стрибав). На стежці є вказівник. Ми не завертали цього разу, тож фоток каланчі нема.

Знаєте, який основний плюс цього маршруту? Якщо ви втомилися чи ногу підвернули, наприклад, чи погода зіпсувалася… завжди можна сісти на трамвай і поїхати додому))

Трамвайний маршрут № 12 — це окрема окраса місцевості.

Правда, ми ним не скористалися і, прогулявшись пару годин чудовим засніженим лісом, дійшли-таки до Пущі-Водиці.

Після виходу з лісу, до перших будинків — поверніть відразу ліворуч і вийдете до озер, які тягнуться майже через все селище. Можете прогулятися вздовж них, якщо сили ще не покинули вас. Там також є неймовірно красиві місцини.

А ми прогулялися не лише вздовж них, а й по них! Я взагалі боюся виходити на лід. Але ці товариші переконали мене, що він міцний. Я взагалі був вражений. Я бачив хокей! На озері! Люди самі собі розчистили майданчик, поставили ворота і грали) Думав, що так уже не буває.

А це трошки знакове місце. Тут, біля тартака (лісопилки тобто ;)) ми з Олександром Положинським восени саджали ліс — символічно, правда?

До кінця Пущі ми не дійшли. Завернули десь в районі місцевого парку. Почало сутеніти, та й ноги трохи промокли. Поверталися назад вже трамвайчиком.

Прогулянка до Пущі-Водиці — чудова альтернатива проведенню вихідного дня на дивані. Близько, дешево, неймовірно красиво… ну і корисно) Далі розказуватиму про щось віддаленіше. Буде цікаво. Не перемикайтеся.

***

Назвалася Подорожньою — подорожуй. Напросилася допомагати дописувати у блоґ для конкурсу — допомагай, ну бо куди тепер діватися з підводного човна?) Відверто кажучи, спершу я думала, що моя допомога полягатиме у розставлянні ком, забиранні зайвих пробілів і виправленні одруків (бо саме цим я займаюся у вільний від подорожей час). А виявилося, що я підрядилася ще й на те, щоб писати щось від себе, а я це не дуже люблю, бо для цього треба час і натхнення. Ну, але спробую, бо шо ж...

Спершу хотілося скрізь додавати до тексту коротенькі (й не дуже) ремарки штибу: «Мокрі ноги? — ні, не пам’ятаю» або «Окрім бабусь, собачок, оперних співаків і велосипедистів, були ще вершники апокаліпсису і поліцейський патруль» чи «Які там 7 кілометрів?! Я в результаті втомилась так, наче пройшла всі 20!». Але потім подумала і вирішила, що, по-перше, встрягати у чужу оповідь нечемно (хоч у житті я так завжди й роблю)), а по-друге — це буде геть нечитабельно і неясно, хто, де і що хотів сказати. Втім, хтозна, можливо, надалі будуть і ремарки також. Не зарікаюсь :)

Отже, про Пущу. Проживши в Києві три десятки років, у Пущі-Водиці я була... двічі :) Перший раз — минулої осені, якраз тоді, коли ми садили ліс біля тартака з «Тартаком». А ця прогулянка у зимову казку була другою спробою втекти з міста до такої несподівано близької природи. І попри те, що я справді добряче втомилася, ні секунди не шкодую, що пішла. Бо зимовий ліс — це насолода не лише для очей, а й для вух (яка там тиша! оперні співаки і трамвайчик щодвадцять хвилин — не рахуються); для легень, бо від цього повітря по-хорошому паморочиться в голові і легко можна сп’яніти; для пальців, бо можна торкатися кори дерев (а вона буває така чудернацька й позаземна), моху (яскраво-зелене на сніжно-білому тлі — і знову очі кайфують!), та й для всього тіла загалом, бо як би тяжко не було протягом і в результаті тривалої пішої прогулянки, все одно це значно краще, ніж сидіти за компом чи лежати перед телевізором. Ну, а повалятися у незайманому білому заметі — особливий вид задоволення, знайомий багатьом з дитинства, просто не всі ми про це пам’ятаємо...

Щоб не бути багатослівною, в принципі, на цьому можна й поставити крапку. Там добре, казково добре — це все, що вам потрібно знати, щоб запланувати подорож у Пущу на найближчі вихідні. А щоб нічого не затьмарило ваших вражень від лісового променаду, варто трохи підготуватися: зручний і теплий одяг та вологостійке взуття, термос із гарячим чаєм та якісь смаколики для відновлення сил, можна озброїтись навігатором для впевненості в собі, ну і хороша компанія, щоб було з ким підспівувати тенору в хащах, вболівати за «жовту» хокейну команду, слухати пташок, які сповіщають про невблаганне наближення весни, і щоб було кому вас підбадьорити, коли ви вкотре захочете понити і скористатися рятівним 12-м трамвайним маршрутом в бік міста, або для того, щоб в черговий раз негативно відповідати на ваше запитання: «І це також ще не Пуща?!»

А ми туди неодмінно невдовзі повернемось, бо, по-перше, от-от настане довгоочікувана весна (пташечки не обманули), по-друге, треба буде перевірити, як там посаджений колективними зусиллями ліс, а по-третє, вже вдома, намагаючись з’ясувати, скільки ж кілометрів ми насправді пройшли, на ґуґл-карті я виявила, що десь зовсім близько від кінця нашого маршруту була... кондитерська крамничка! Звісно, якби я знала про її існування наперед, то йти мені було б набагато легше))

І нарочита мораль для красивого завершення: подорожуйте — тоді у вас буде більше яскравих і безцінних спогадів і менше приводів нити, що життя минуло якось не так, як вам би хотілося. Рецепт, звісно, не універсальний, але спробуйте — раптом вам сподобається?