До вашої уваги пропонується звіт про відвідини Міжрічинського регіонального ландшафтного парку, що розкинувся майже на 100000 га земель Чернігівської області у міжріччі Дніпра і Десни. Це другий за площею природно-заповідний об’єкт України (після національного парка «Подільські Товтри»).
Фото Олега Години.
З Києва до Міжрічинського регіонального ландшафтного парку (РЛП) можна потрапити двома шляхами. Перший лежить на північ, через Вишгород, уздовж Київського водосховища, минувши Лебедівку, військове селище Десна і Морівськ.
Інша дорога веде на північний схід, через Бровари, а потім біля Козельца з Чернігівської траси повертає наліво, перетинає старовинний Остер, і, нарешті, якщо ще не заплуталися в поясненнях, знову ж таки прямує через Морівськ. До речі, деякі дослідники схиляються до думки, що легендарний, а точніше билинний Ілля Муромець був родом саме з Морівська (а не з Мурома, як напрошується).
Ми обрали другий варіант дороги і відвідали в Острі пам’ятку часів Київської Русі – Михайлівську церкву, більш відому під назвою «Юр’єва Божниця». Це залишки прадавньої кам’яної церкви-фортеці 11 століття на старовинному городищі. Тут розташовувався опорний пункт Юрія Долгорукого, звідки він тероризував Київ, поки, нарешті, не захопив стольний град і не зруйнував. Тобто і захопив, і зруйнував. І знов, як у випадку з Іллею Муромцем, очевидне не означає дійсне. Божниця будувалася під чуйним керівництвом зовсім не Юрія Долгорукого, а Володимира Мономаха.
За Остром лежить величезна, в декілька кілометрів, мальовнича заплава Десни з чисельними старицями, старичними озерами і блюдцями інших заплавних водоймищ. Особливо видовище вражає навесні, під час розливу річки.
Фото Олега Години. Навесні стариці Десни (верхнє фото) набагато довше залишаються під кригою, ніж головне русло (нижнє фото).
Виїжджаємо на колишню трасу Київ-Чернігів. Цю дорогу сміливо можна вважати однією з найстаріших у Східній Європі, оскільки вона сполучала Київ з Черніговом ще в часи Київської Русі. Десь на цьому тракті промишляв свого часу Соловей-розбійник, поки рішучі заходи не здійснив Ілля Муромец – багатир небаченої «силушки», який до віку Ісуса валявся на печі, наче Ємеля. Як відомо, виховально-профілактичні роботи багатиря пройшли успішно, отже ні солов’ї, ні розбійники нашому пересуванню не заважали. За Моровськом з’явилося роздоріжжя.
Прямо підеш – до Чернігова потрапиш.
Наліво підеш – опинишся у глухому селі Отрохи, оточеному лісами і болотами (поліський варіант аглицького села Грімпен).
Направо подасися – вийдеш до Десни.
Спочатку ми обрали саме цей варіант. Плоска рівнина круто падає у заплаву найбільшої лівої притоки Дніпра, від чого утворюються широкі і мальовничі панорами. Десна ніби намагається своїми маневрами заплутати невидимого противника, гнучко звиваючись східною танцівницею і викидаючи обманними рухами рукави, або стариці, які місцеве населення шанобливо називає стариками. Старики іноді значно перевищують по ширині саму Десну і, завдяки більш повільній течії, мають більш стриманий та поважний вигляд. Ранньою весною, коли Десна вже жваво та нетерпляче розганяє воду по основному руслу, старики все ще дрімають під шаром льоду і не квапляться за зміною сезонів, ніби упевнені, що і так встигнуть.
Про величезну кількість риби в Десні та відповідної кількості мисливців, що на неї претендують, особливо людей, давно відомо. Тому зупинятися детально на масовій окупації берегів річки та її стариць, а також акваторій цих водойм не будемо.Повертаємося до Моровська і звертаємо на розбиту дорогу у бік села Отрохи. Саме тут розташовується дирекція регіонального ландшафтного парку. По Україні дирекції заповідників і лісництв серед місцевого населення прийнято називати конторами. Але мешканки Отрохів в розмові з нами застосували більш наукову назву – «екольогія».«Екологія» займає одне крило старовинної будівлі, скоріш за все садиби пана середньої руки, схильного до традиційного устрою і ледачого способу життя. У іншому крилі розміщується клуб. Під час Великої Вітчизняної війни тут діяв німецький госпіталь.
Фото Олега Години. Адміністрація РЛП “Міжрічинський” займає частину напіваварійної будівлі колишньої панської садиби. В іншому крилі розміщуються сільский клуб та бібліотека
Дах цієї мальовничої будівлі прикрашає досить складне дерев’яне різьблення і зелений, місцями дірявий килим з мохів. Навпроти, через не асфальтовану вулицю, розташована будівля з такою ж зеленим дахом-близнюком, іржавим висячим замком на дверях і ваблячим написом «Товари повсякденного попиту». Судячи з усього, серед місцевого населення подібні товари використовуються не лише не кожен день, але й не кожен рік.
В Отрохах практично немає асфальту, складно прослідкувати порядок розташування вулиць і місцезнаходження центральної площі. Переважна більшість жителів вже досягли похилого віку, і тому відразу відчувається неспішний ритм життя. І не лише відчувається, а й вбирається. Абсолютно не виникає бажання шуміти, робити різкі рухи, цинічно жартувати і взагалі поводитися нахабно і невиховано. Здається, що ще зовсім недавно поява нового джипа на вулицях села могла розцінюватися як святотатство і з обуренням розглядатися під першим пунктом на позачерговому зібранні общини. Що вже казати про яскраві туристичні автобуси. Після створення парку місцеві жителі помалу звикають до відвідувачів (серед яких числяться й іноземні делегації), а підозрілість замінюється цікавістю або байдужістю. Хоча, слід визнати, що туристи тут все ще нечасті гості, і наступ цивілізації відчувається мінімальним чином. Дискусію ж про згубність або благо наступу цивілізації залишимо за рамками оповідання.
У Отрохах все ще збереглося чимало справжніх сільських хатин з величезними печами, чисельними рушниками, іконами, вицвілими чорно-білими фотографіями на стінах, чавунними прасками, глиняними горщиками та іншим домашнім начинням, що складає ту зворушливу старовинну атмосферу, яку із перемінним успіхом намагаються відтворити в музеях народної архітектури та побуту.
Фото Романа Маленкова. Військова бетонка тягнеться величезними безлюдними просторами Парку, з’єднуючи танкові полігони “Десна” та “Гончарівський”
Фото Олега Години. Директор Парку, Андрій Сагайдак, лагодить “двірник” свого бувалого всюдихода
Фото Олега Години. “Собака встигав супроводжувати наш УАЗ, оббігати довколишні лісові угіддя і навіть із задоволенням викупатися в болотяній воді, яку місцями вкривала тонка крижана кірка”
До Отрохів веде єдина дорога – від Моровська. У всі інші боки на десятки кілометрів тягнуться пустинні землі без населених пунктів. Хоча так було не завжди. Поряд з Отрохами знаходяться два великих військових танкових полігони – Деснянський та Гончарівський. При їх організації в радянські часи ліквідовували декілька сіл. Жителів виселили, а споруди зрівняли із землею, а точніше – з піском, оскільки тут переважають піщані грунти. Тепер про села нагадують залишки кладовищ і встановлені нещодавно пам’ятні знаки, в основному, хрести. Ще декілька сіл виселили при спорудженні Київського водосховища. В цілому на території парку не вистачає близько десятка населених пунктів, що існували на початку 20-го століття.
Через безлюдні простори, немов залізниця на Дикому Заході, тягнеться військова бетонка. Тільки довкола не прерії з бізонами, а поліські ландшафти. Особливо привертають до себе увагу безлісі піщані ділянки, що нагадують пустелю, або напівпустелю (щось подібне до знаменитих Олешківських пісків в Херсонської області). Рослинність тут або зовсім відсутня, або представлена мохами і лишайниками всіляких кольорів – від блакитних до яскраво-бордових. Інколи над цим строкатим килимом підіймаються невеликі сосонки з жовтими голками. Незвичайний колір хвої пов’язаний з гострою недостачею мінеральних речовин, особливо азоту. Таке явище найяскравіше виявляється на ділянках, де грунт практично відсутній, тобто в пісках. У формуванні таких великих піщаних просторів не останню роль зіграли танкові вчення, що сильно впливають на слабкі поліські грунти та рослинний покрив.
Фото Романа Маленкова. Піщані ландшафти Парку
Фото Олега Години.
Фото Олега Години. Для закріплення пісків та відновлення лісових екосистем на спеціально відібраних ділянках висаджуються деревні породи
Фото Олега Години. “Незвичайний колір хвої пов’язаний з гострою недостачею мінеральних речовин, особливо азоту”
Частина бетонки проходить крізь величезне Бондарівське болото. Голова не встигає повертатися від незвичних для цивілізованого світу і навіть місцями дивовижних картин, а в голові мимоволі починає грати чудова музика Володимира Дашкевича з кінострічки «Собака Баскервіллей». І хоча в березні, здавалося б, «рано любоваться красотами наших болот – орхидеи еще на зацвели»*, Бондарівсьі болота справляють незвичайні враження. Можливо, подібні враження справляють джунглі, дикі та небезпечні, але при цьому привабливо-таємничі, обіцяючи пригоди і неймовірні відкриття. Затоплені дрімучі ліси змінюються очеретом до горизонту. Місцями уздовж дороги розкидані заточеними олівцями дерева – сліди діяльності бобрів. На багатьох з таких «олівців» можна побачити розписи зубастих болотяних майстрів, чимось схожі на арабську в’язь з прапора Саудівської Аравії. Деякі рослинні угруповання навесні нагадують затоплені африканські села з висоти польоту гелікоптера, або стадо дивних кошлатих тварин, що забрели у воду за відомими лише їм потребами.
* – цитата з кінострічки «Собака Баскервілів»
Фото Олега Години. Фотозупинка
Фото Романа Маленкова. Бондарівське болото – один з найбільших болотних масивів Чернігівського Полісся
Фото Олега Години. Навесні затоплюються величезні площі у міжріччі Десни та Дніппра
Фото Олега Години. Лісові ділянки болота
Фото Романа Маленкова. Поблизу боліт вздовж військової “бетонки” часто можна зустріти дерева, повалені бобрами. Іноді стовбури падають прямо на дорогу, перекриваючи єдину на багато кілометрів транспортну артерію
Фото Олега Гощдини. Автограф зубастого болотяного майстра
У лісах, болотах, водоймищах і луках парку мешкають практично всі представники тваринного світу Полісся: щука, верховодка, окунь, лінь, лящ, карась, короп, судак; качки, кулики, вальдшнепи, журавлі, лелеки, чаплі, тетеруки, іволги, сови, орлани-білохвости, підорлики, змієїди; видри, бобри, ондатри, нірки, зайці, куниці, їжаки, лисиці, вовки, єнотовидні собаки, борсуки, кабани, олені, косулі, лосі… Та кого тут тільки немає. Хіба що зубрів і ведмедів. Співробітники парку останніми роками реєструють перебування невеликої, але стійкої популяції рисі. Місця, де зустрічається і розмножується ця крупна кішка в Україні, можна порахувати на пальцях, можливо навіть однієї руки.
Березень 2009 року видався непередбачуваним в плані погодних умов. За два дні перебування в парку ми мали можливість відчути це на собі повною мірою. Перша частина нашої подорожі пройшла під акомпанемент мокрого снігу, з яким одного разу навіть не впорався «двірник» УАЗу, що відлетів на ходу в кювет. На щастя, пошуки і повернення на місце цього важливого елементу «всюдиходу» зайняли не дуже багато часу.
Снігодощ продовжував сипати, а болота, здавалося, відпочивали від постійно неспокійних своїх мешканців, що зачаїлися в очікуванні кращої погоди. Першим, хто підтримав нашу дивну прогулянку по болотах під поривчастим вітром і мокрим снігом, виявився крупний безіменний пес. Мабуть, він вирішив, що якщо господар в таку погоду собаку на вулицю не виганяє, потрібно проявити ініціативу самому собаці. Директор парку, Андрій Сагайдак, ідентифікувати чітко господаря звіра не зміг, але пояснив, що це хтось з сусідів, оскільки Собака приєднується до його прогулянок по парку вже не перший раз. У зовнішньому вигляді тварини чітко відгадувався його дикий пращур, тобто вовк, або, як мінімум, сибірська лайка. Собака встигав супроводжувати наш УАЗ (а їхали інколи досить швидко), оббігати довколишні лісові угіддя і навіть із задоволенням викупатися в болотяній воді, яку місцями вкривала тонка крижана кірка. Суворий зовнішній вигляд Собаки абсолютно не відповідав його характеру, доброзичливому і товариському.
Одного разу недалеко від дороги серед дерев з’явилося сімейство лосів, що прокладало собі дорогу через болото. На жаль, підкрастися ближче не вийшло, оскільки Собака тут же облаяв лісових мешканців, злякавши їх, і кинувся за ними навздогін. Лосі в битву вирішили не вступати і швидко ретирувалися в лісову гущавину.
Фото Романа Маленкова. Килим зелений
Фото Олега Години. Килим червоний
Фото Олега Години. Килими різнокольорові
Після того, як проводили сонце за горизонт, повернулися до Отрохів. Завершувався перший прогулянковий день. Для повноти картини, напевно, слід було б згадати про те, що якщо візуальним акомпанементом була негода, то за шумовий фон відповідала канонада, що періодично лунала з різних боків і спочатку була прийнята за грім. На танкових полігонах йшли навчання, отже можна було уявити, ніби ми знаходимося неподалік від лінії фронту.
Кінець активної частини доби заповнила вечеря. Головним блюдом був рис, зготовлений у чавунному горщику на печі. Собака спокійно розлігся на вулиці і практично не давав зрозуміти, що нагуляв апетит не менше, а можливо навіть і більше, нашого. Цей обов’язок узяв на себе Кіт, який не міг собі відмовити у тому, щоб посидіти зі всіма на лавці за столом, як повноправний учасник трапези. Також Кіт неодноразово демонстрував своє вміння з підлоги задертися господареві на плечі і спостерігати зі свого наглядового пункту за бесідою з гостями.
Вечір пройшов у теплому і невимушеному руслі. Жваві бесіди і дискусії розбавлялися оглядом невеликої колекції старовинних мисливських рушниць, спробами освоїти «гру» на мисливській трубі першої половини 20-го століття і іншими розвагами. Спати розляглися під ранок.
Наступного дня вирушили ближче до полів тренувальних битв Гончарівського танкового полігону, про що спочатку свідчили гірлянди розвернутого колючого дроту, що стирчав з піску, і розсипані уздовж згаданої вище бетонки учбові міни. Пізніше з’явилися протитанкові їжі і ями-лійки від снарядів. Над «саваною» то тут, то там піднімалися командні вежі. Погода стояла чудова. Навіть не вірилося, що днем раніше йшов сніг. А ось у вчорашню канонаду вірилося все більше.
Фото Олега Години. Ознаки військово-навчальних дій
Фото Романа Маленкова. Командний пункт з двоповерховим мегадотом
Фото Олега Години. Командний пункт
Фото Романа Маленкова. Театр віськово-навчальних дій с верхньої частини командного пункту
Фото Олега Години. Всередині ДОТу
Фото Олега Години. Учбовий снаряд
Фото Олега Години. Воронки
Фото Олега Години. Всередині воронки
Головний командний пункт полігону з боку входу нагадує довгобуд радянського універмагу в декілька поверхів без стін і даху, а з іншого боку – трибуни сільського або заводського стадіону без місць для сидіння. Те, що складає видимість трибун, насправді двоповерховий мегадот з трьома десятками «бійниць». З верхнього майданчика «віп-зони» відкриваються неосяжні простори, колись зайняті лісами, а тепер – сцена театру. Театру військово-навчальних дій. «Поки противник малює карти нападу, ми змінюємо ландшафт. Причому вручну».
Щоправда, не завжди в цих місцях відбуваються учення військові. На землях сусіднього полігону «Десна», наприклад, проводилися рекламні тест-драйви позашляховиків Subaru. Отже, судячи з усього, ніщо, як кажуть, «нє чуждо»…
Територія парку довгий час була прихована від сторонніх очей – спочатку густими лісами і непрохідними болотами, потім – статусом танкових полігонів. Взагалі в радянські часи сторонніми стали й очі багатьох місцевих жителів, виселених з території військового об’єкту та із земель, згодом затоплених Київським водосховищем.
В цілому, слід зазначити, що Міжрічинський РЛП за короткий час може залишити калейдоскоп самих різних вражень. Тут дивним чином поєднуються величезні безлюдні простори і сліди випробувань бойової потужності військових сил; заповідні урочища і ділянки з практично повністю зміненими ландшафтами, які все одно так мало схожі на звичні індустріально-урбаністичні.
Текст Олега Години
Особлива подяка гостинному директору РЛП «Міжрічинський» Андрію Сагайдаку
Відео про РЛП “Міжрічинський” (друга половина серії)
Ще трохи ландшафтів
