Полісся. Край нескінченний лісів, задумливих річок та дзеркальних плесів мальовничих озер, все ще непрохідних боліт та всюдисущого піску, загублених у лісах сел. Та дивовижно доброзичливих людей. Очарування тиші та спокою, прохолоди лісу захоплює та вертає до чогось далекого и разом з тим таким, що близько відчувається.
Шлях наш лежав на північ Житомирської області, далі, по Овруцькому кряжу або огинаючи його – до Дідового озера, після того – у Камінне село і, нарешті, через Олевськ ті Новоград-Волинський додому. Як завжди, маршрут сильно коректувався по мірі руху по ньому. Запланована протяжність його була значно більша за ту, що ми подолали. А те, що не встигли, відклали до кращих часів.
Дорога нормальна, під шурхіт коліс досить швидко докотили майже до Житомира, Ала повернули з траси до військового полігону – ЖУЦ – житомирський учбовий центр. У легких сутінках ми приїхали на берег Гнилоп’яті, де, як виявилось, звичне місце ночівлі вже зайнято. Прийшлося зупинятись дещо правіше від нього, але з чудовим видом на скелясті береги Гнилоп’яті.
Річка Тетерів
Метрах у трьохстах від нас – Шумськ – давнє язичне святилище. Воно являє собою углублення у землі у формі хреста або жіночої фігури, що зорієнтована по лінії північ-південь розміром 11х14 м. Дослідниця І.П. Русанова датує Шумськ, що складається з жилого комплексу, могильника та власне святилища, біля ІХ ст. Тут проходила південна межа земель древлян. По висновках Русанової, у Шумську знаходився дім старійшини, виконуючого роль жерця. У святилищі був проведений унікальний обряд, присвячений якомусь особливому випадку, причому лише єдиноразово. Потужні вогнища пропалили землю, і тепер неможливо розібрати, що за жертви там приносились, є припущення, що тільки звірів. У 1964 році село заради полігону знесли, жителів розселили, а на його місці винайшли святилище. Тепер тут тільки старовинне кладовище, заросле чагарником.
Від цих скель до озера генерала Гаркуши й водоспаду Гнилоп’ять тече у каньйоні з дуже мальовничими берегами. А шлях нелегкий з навантаженим велосипедом під жарким сонцем по бездоріжжю. Ми вирішили скрасити таку дорогу й напряму вийшли через полігон до ґрунтовки на водоспад.
Річка Тетерів
Водоспад шумить, але зараз потоки води дещо змирились, несуться не так сильно, як це було навесні, коли на травневі свята мі також були тут. Хоча і тепер напір води біля самого водоспаду відносить до скель на березі, проти течії пливу на місці…
Так вийшло, що три наступні ночі ми провели на одній стоянці – на ріці Гуйва, недалеко від мосту по трасі на Житомир. У першу ж ніч нас сильно намочив дощ, готували, вечеряли й спали під цей приємний шум крапель. Вода цвіте, ряски повно, її пелена, застилаюча половину річки, рухалась весь день туди-сюди, відкриваючи нам періодично чистий підхід до води.
Під вечір дістались Нової Борової. Вражаючий вигляд великого водосховища на Ірші, висока гребля, чайки, що літають серед сонячних променів, що пробиваються крізь хмари. На піщаному березі відпочивало багато людей, які традиційно зникали після заходу сонця.
На наступний день траса порадувала кар’єром з чистою бірюзовою водою та піском на дні, що різко уходило вглибину. Можна було пірнати прямо з берега. На іншому боці траси знайшли інші кар’єри з такою ж прозорою, але коричневою водою.
Випивши відмінного квасу у селі Ушомир, в обід перебрались у околиці Пугачівки, де знаходиться “Полісся в мініатюрі”. Судячи з усього, там Полісся настільки мініатюрне, що ми його зовсім не помітили. Правда й не було достатньо часу, щоб добре дослідити територію. Злегка розчаровані, але не зламані, відправились далі. Приступили до преодоління бездоріжньої та не дуже місцевості: асфальт, пісок, поле. Дівчина, що ми зустріли на дорозі, розповіла, що тут ніяких водних об’єктів немає, найближча річка – поблизу “варшавки” (вона ж траса Київ – Варшава). Ніч застала на на трасі Київ – Ковель. Спали у полі на краю посадки.
Кар’єри, озера, водосховища
До обіду наступного дня потрапили на Жерев поблизу Лугинів. Звідси починались дикі дрімучі місцевості Житомирського Полісся з мальовничими лісовими річками, поганими дорогами, напівзакинутими селами.
Давши крюк по піску майже у три рази довше, ніж напряму, ми опинились у тих місцях, які я дуже хотів відвідати – розлив річки Жерев у лісі. Вибравшись з пісків, потрапили у типовий в таких краях населений пункт Повч – закинуті домівки, собаки з голодними очима, глибоку колодязі з чистою студеною водою.
Пряма, як політ стріли, дорога від Повча через Переброди до Усово, вкрита великими обробленими каменями, іноді змінювалась на ґрунтовку. В черговий раз, дивлячись на карту, на якій вказана “дорога з покриттям”, жаліли, що не уточнялось, що саме за покриття. До речі, “кілометровки” виявились достатньо точними для наших цілей картами, єдине, що засмучувало – відсутність позначень покриття доріг, що іноді досить сильно затримувало, змушуючи міняти плани. А це, в умовах обмеженого часу, дещо ускладнювало досягнення встановлених цілей, однією з яких було бажання побачити якомога більше заповідних місць. Їхати по такій дорозі приходилось по узбіччю, через пісок і камені, іноді й власне по цьому місцевому варіанту бруківки. Тоді приходили думки про тих, хто вимощував ці камені: полонені, німці, люди з лагерів – хто були вони? Досить значна протяжність таких доріг у поліських лісах, важка робота…
Дорога уходила у небо через безкраї ліси. Невдовзі припустився дощ. Прийшлося знайти місце для ночівлі недалеко від дороги – серед сосен, біля болотця з березками.
Для велосипедів – та й нас – випробування на міцність такою дорогою. До обіду вона привела нас у Переброди. Продукти харчування і взагалі товари сюди завозять караваном з кількох критих вантажівок. Заїжджаючи по дорозі у села, вони сигналять, народ зходиться. Де є магазини, вони відкриваються на годину: з 16:00 до 17:00. Наскільки часто ці каравани відвідують села, ми не питали.
Після Перебродів і особливо Усово дорога стала краще. Проїжджаючи до Кованки я побачив дороговказ “Червонка”. Багато чув я про цей район Словечансько-Овруцького кряжу, куди не вдалося потрапити в цей раз. На цій територій, між селами Червонка і Городець, все ще залишились праліси дуба та граба. Від села Городець кряж тягнеться далі, до Овруча, але найбільш піднята саме західна його частина, що дивує незвичністю природи, особливо рослинного світу. А також і тим, що за останні 200 млн. Років не було тут значих геологічних катастроф, і навіть тоді, коли майже вся територія України була залита водою, тут залишався острів. Та й майже до кінця ХІХ століття Словечансько-Овруцький кряж залишався білою плямою на карті, був якоюсь легендарною таємничою країною, про яки існували окремі чутки, а дістатись цієї країни було занадто важко. Багато праць присвятив цьому підвищенню український вчений, академік П.А. Тутковський, який і дав йому назву Словечансько-Овруцький кряж. Ця територія заслуговує на окрему розповідь, на цей раз він залишився поза маршрутом – дуже мало часу в нас було.
Дідове озеро. Тут все таке ж, як і п’ять років назад. Та ж вода, міст, та ж атмосфера. Тиша та відчуття себе у ній. Відчуття її невід’ємною частиною, частиною цього дикого краю. Розчинення у смолистому повітрі, шурхоті дерев, прозорій коричневій воді та краплях дощу на траві, у глибині лісу. Вода в озері темно-коричнева, чай виходив майже чорним, кава взагалі як смола. Коли вмивався, мило змивалось з великими труднощами. З води різних річок або озер заварюються завжди різного кольору чай, кава, компот – та й вода має різний смак. Але по всьому маршруту починаючи з Вужа біля Пугачівки й до Глибочка – дуже чиста вода.
Наступне місце зупинки – Кам’яне село, ділянка лісу у 15 га, де серед дерев розкидані величезні брили льодовикового періоду. До цього заказника дорога проходила через Поліський заповідник, ріку Перга.
Перга – дивовижна річка, по всім параметрам дика. Біля неї після Рудні-Перганської нас занесло у давній ліс – величезні вікові дуби, сосни. Атмосфера давнини, величі та дрімучості.
Знову оглядаємо це місце вранці – конусні ятери (рибацькі знаряддя), Перга, що губиться у лісі, навкруги унікальні, вражаючої краси місця.
Річка Уборть
Через півгодини по прибитому дощем піску побачили табличку: “Державний заказник Камінне село”. Є дві гіпотези утворення такої форми рельєфу. За однією з них брили приніс льодовик, після чого їх форма змінювалась під дією вивітрювання. За другою гіпотезою валуни – залишки підніжжя давніх гір, сформовані рухом того ж льодовика і потім вивітрювання протягом 20 000 років.
Спочатку були камені відносно невеликі, вкриті мохом, але дальше показались дійсно “гулівери”. Величезні брили розкидані по лісу, як іграшки велетня. Високі, з закругленими боками, у мохах, вони були скрізь. Найбільше, звичайно, нас цікавив камінь зі Слідами Бога. Про це місце існує декілька легенд. Згідно однієї з них у давні часи тут жили багаті люди. Але вони одного разу не відчинили двері на прохання бідняків з сусіднього села про допомогу. На сході сонця хати та інші будівля закам’яніли. Інша легенда розповідає про битву на цьому місці Ісуса з темною силою. Після довгого бою нечистий був переможеним. А Ісус перед тим, як піти на небо, зробив кілька кроків по каменям, і тепер на одному з них залишились відтиски його ніг. Третя легенда розповідає про “Чортовий млин”. Деякі камені по формі нагадують величезні жорна. Місцеві жителі кажут, що чорти у цьому місці будували млин. Але одного разу нечистих застав спів півня. Чорти кинули роботу, а жорна й досі тут залишились.
Геологічний заказник “Камінне село”
Довго ходили серед брил. Можна на це потратити тиждень, і більше. І не розчаруватись. Місця притягували своєю красою та не відпускали. Нарешті знайшовся й головний камінь. Величезна брила складалась з двох частин. По цьому місцю й проходили Сліди Бога. Чітко було видно три сліди, що нагадували відтиски ніг людини. У середньому сліді була гірка монет, які полишили тут паломники. Відвідувачі протоптали по Кам’яному селу дороги, а до каменя зв Слідами Бога приставлена дробина.
Вранці виїхали швидко й невдовзі були в Олевську. Давнє невелике містечко, 977 року заснування, на центральній площі виситься стародавня церква 16 століття, на жаль закрита. По діагоналі – костел, судячи з усього нещодавно збудований. А між цими спорудами – Алея слави на честь 60-річчя великої Перемоги. Поповнивши запаси продуктів, вирішили продовжувати маршрут не по самій короткій дорозі, проте нам ще невідомій. Прийшлося знову труситись по бруківці, потім переходити вбрід ріку Уборть, після чого добрий асфальт і знов бруківка, що закінчилася лише післь Жовтневого. Далі ми пірнули у ніч біля траси, недалеко від Дубників.
Недалеко наступне місто – Новоград-Волинський. Вперше він згадується як Возвягель у 1256о у “Галицько-Волинському літописі”. Вже через рік, з причини непокірності його жителів, дружина князя Данили Галицького спалила місто.
Річка Перга
Відродився він лише у першій половині ХV ст. й згадується як село Звягель, а у 1579р. він вже містечко, що складається з 161 домівки. Нове поселення утворилось навколо замку, збудованому у 1507р з ініціативи князя Костянтина Острозького. Поблизу розміщувалась базарна площа, доми, дворець князя, костел. Під час визвольної війни 1648-54 рр. Козаки зруйнували деякі стіни і вежі замку, спалили костел.
Далі Звягель почав відбудовуватися, і поступово біли споруджені у 1730р. – дерев’яний собор, 1740р. – Велика синагога, біля 1750р. – дарев’яна церква Святої Трійці, 1766р. – новий кам’яний костел.
У 1795 році Звягель отримав нову назву й статус – місто Новоградволинськ. У 1837 році місто обмежувалось на півночі – сучасним районом дома дитини по вул. Радянській, на півдні – вул. Червоноармійською, на заході – перетином сучасних вулиць Пушкіна, Дзержинського та Шевченка, на сході – рікою Случ. Центром міста була тоді базарна площа поблизу замку, на якій по боках розміщувались собор, костел и синагога. Після побудови Києво-Брестського та Ново-Корецького шосе розміри міста суттєво збільшились.
До кінця ХІХ ст.. місто виросло. До початку 1900 р. у Новоградволинську нараховувалось 3350 домів, населення складало 15304 чоловік. Але благоустрій вулиць залишав бажати кращого, не вистачало освітлення, всюди було грязно. Вода в колодязях мала солоний присмак, не було водопровода, тому воду возили прямо зі Случі водовози. Часто траплялись пожари.
У черговий раз місто розширилося внаслідок будівництва у 1916 році залізниці Шепетіка-Коростень. Були побудовані металічні мости через ріки Случ та Смолку. А у період германської окупації, у 1918 році, багато з вулиць були електрифіковані, встановили двинун на водяному млині.
В результаті боротьби з релігією до середени 1930-з рр. було знесено більшість храмів Новограда-Волинського, в період Великої Вітчизняної війни також місто було сильно зруйновано – постраждали мости, будинки, заводи.
У післявоєнні роки Новоград-Волинський почав перебудовуватись, особливо у 1970-90-х рр. Це покращило житлові умови, але місто дещо втратило свій стиль, також погіршилась екологічна обстановка.
Сучасний Новоград-Волинський займає площу 2667 га, тут є 344 вулиці, провулки й площі, у 2001 році населення складало 56555 чоловік.
Новоград-Волинський пролетіли швидко, проїхали маленькими вуличками й виїхали на трасу – знайомий шлях додому. По дорозі відвідали ГЕС на Случі, де нас привітливо зустрів молодий робітник. Всередині станції все гуділо, крутилось, а між генераторами обсушувалась таранка. Тоді потік води був не дуже значний, гребля суха, але вода після спуску холодна та відчувається постійний рух нижніх шарів її під тобою, наче фонтани б’ють з глибини.
Проїхавши Миропіль, почали шукати місце для ночівлі, але нічого підходящого не помічали і вже у повній темряві вирішили зупинятись хоч десь у полі. Заїхали у якесь село поблизу дороги й набрали з колодязя воду у фляги. Господарка нам ще дві пляшки пластикових презентувала. Потім виїхали на трасу і у першій посадці, на яку натрапили, заночували.
Зранку розібрались, де ми є, попили чай і понеслись далв. У Чуднові ми розділились, два учасника відправились напряму у Бердичів, а решта, утрьох (в тому чилі і я), вирішили їхати через Високу Піч и Глибочок. Це зайві кілометри, але дуже хотілося перевірити наявність грибів у знайомих місцях, зробити останній раз вареники. Грибів не було, а от вареники вийшли відмінні.
Ми ще раз залізли на пожежну вежу, щоб подивитись на північний захід, де більше двох тижнів провели під відкритим небом, вдихали вітер, ловили сонце, де залишилась частка нашого тепла та нашої душі.
Текст та фото Максима Мельникова