Ремарка для тих, хто щойно приєднався. Іноді (з моменту оголошення конкурсу на УІ)) ми пишемо вдвох про ті місця, які відвідали разом. Тому це не записки шизофреніка, який змінює свою гендерну ідентичність у кожному абзаці й сам із собою сперечається, а тут насправді двоє оповідачів: Сашечка, aka falkoner (автор фото і основного тексту, який виділено напівжирним) і я, Оленка (і мій текст виділено курсивом).
Ти не схожа на колір
і смак на цукерки «Тік-так»,
Ти на смак, наче повільної бомби
заряд, віскі і шоколад.
Не пройшло і півроку (ну чесно, не пройшло ще!), як я добрався до фоток з Вінниці.
Власне, ми приїхали сюди на Codafest і взагалі відпочити трохи, а прогулянки містом стали просто додатковою вишенькою на торті (звичайно ж, що тортік” Рошен”).
У моєму випадку відпочити — в першу чергу мізками і душею, бо фізично щось мене мандрівки виснажують переважно, особливо, якщо вирушати в них із застудою(( Як наслідок — я взагалі мало що пам’ятаю з тієї подорожі, окрім того, що у Вінницю треба буде повернутися))
Вінниця — чудове місто для туру вихідного дня. Є, що подивитися, є, де поїсти, є, що випити.
І перший мій вигук «Протестую!» Про подивитися — ок, згодна. «Випити» ми привезли з собою (спонсором подорожі був «Прикарпатський кальвадос» — божественний напій, особливо в коктейлі з яблучним соком)) А про поїсти — не згодна абсолютно: жодного місця, яке поєднувало б колоритну, справді смачну кухню та оригінальну атмосферу, ми не надибали. Справедливості заради треба визнати: особливо й не шукали, і порад не питали. Виняток — рошенівські еклерчики, які можна купити й у Києві та в шести інших містах України, де є фірмові магазини (так-так, не вірте анекдоту, що їх немає лише високо-високо у Карпатах). І одна невимовно казкова, просто неймовірна кав’ярня (яку нам, до речі, таки порадили), але про неї наступного разу, ну і кава-тортики — то не їда, то для душі)) Так що гастрономічним туристам треба ретельніше готуватися до поїздки у Вінницю, щоб потішити свої вибагливі смакові рецептори.
Від Києва їхати всього-нічого — кілька годин поїздом. До того ж через Вінницю зараз пролягає чимало маршрутів. Перше, що доставило в місті, — громадський транспорт. Трамваї особливо. Так, це старі (дуже старі, року так 1967 десь, якщо правильно пригадую прочитану табличку) швейцарські трамваї, але доволі якісно відремонтовані. Двері на кпопках, щоб берегти тепло, Wi-fi у салоні (!!!), простий, зрозумілий і головне ТОЧНИЙ розклад. Шкода тільки, не цілодобові. Коштує то щастя 3 грн. Кондуктори дуже уважні і принципові, прокататися зайцем не вийде. Це я не до того, що ми пробували. Просто констатую.
А ще чимало вулиць і зупинок перейменували, поки не всі місцеві в тому орієнтуються, але в оголошеннях (візуальних та звукових) переважно називають і старі, і нові назви, а ще — розповідають про ті постаті і події, на честь яких було змінено назву.
Власне, дивитися місто ми вибралися після обіду другого нашого дня перебування у Вінниці. Приїхавши у п’ятницю ввечері в готель, ми так і не змогли знайти сил вийти з номера і піти на фестиваль. Наступного ж дня дуже довго спали, потім пішли послухали лекцію про Стівена Кінга і вирішили перейти до культурної програми. Ну да, бо хіба ж Кінг — то культура?)) Хіба що масова. Зовсім інша річ — Пирогов 🙂 Вирушили в музей-садибу Пирогова. Коли ми вийшли з «Мегамолу»(де відбувався фестиваль) і пройшлися в напрямку музею, мені здалося, що я трохи в Донецьку. Ковані скульптури… А мені нічого не здалося, бо в Донецьку я так і не побувала. Але не втрачатимемо надію…
ДНУ…
Далі шлях наш пролягав через парк Дружби народів.
Коли я казав, що Вінниця — чудове місце для подорожей вихідного дня, я не обманював. Просто цю подорож треба робити в теплу пору року. Пізня осінь не дуже личить будь-якому місту.
Не згодна абсолютно. Просто треба якось навчитися не мерзнути і тоді міста видаватимуться красивішими 🙂 Це мене в першу чергу стосується))
Впевнений, улітку тут повеселіше буде… Фонтан, наприклад 😉 Це я так ненав’язливо натякаю-нагадую, що ми ж планували обов’язково ще раз побувати у Вінниці, щоб подивитись-таки на той славнозвісний фонтан, а також сходити на тематичну екскурсію від фабрики «Рошен» для… дітей 🙂
Біля мостика до нас причепився котик, але ми трохи залізли в багнюку, а тварючка (от , скотиняка!) не захотіла бруднити лапи. Тому далі ми рушили вдвох. А вода на фото — то не вода. Вишенське озеро сковано льодом. Але чистим таким. Давно такого не бачив. Ми ще довго думали, що б такого екологічного туди жбурнути, аби вкотре переконатися, що це таки лід)
І хоч один із головних атрибутів моєї подорожі, тобто погана погода, був присутній, з іншим вийшла накладка. Ми не блуканули і доволі швидко вийшли до музею. Територію навколо нього активно ремонтували: вкладали новий асфальт (ну а шо ше робити в дощ і поміж танучими сугробами?), ремонтували тротуари. Коротше, старалися для туристів. Але, як завжди, трохи не встигли))
Пирогов у Вінниці — майже бог, куди там Порошенку. Іменем Великого лікаря названо вулиці, парки, університети, водойми… — все, до чого могла дотягнутися народна любов. Ну, в Петра Олексійовича ще все попереду)) Головне не прої… не втратити шанс на народну любов. Бо шанси на цей шанс дедалі зменшуються (Ні, ми не порохоботи)
Вичитав, що з нового року змінилися ціни на відвідування музею. Торік у листопаді за вхід на територію парку і до головного корпусу (власне, садиби Пирогова) ми заплати по 45 грн.
І от, навіть не знаю, як сказати… В музеї працюють чудові люди, фанати своєї справи, вони хочуть ділитися своїми знаннями (ми спочатку відмовилися від екскурсії, але потім таки ходили з усіма,бо слухати було реально цікаво, а за експрес-екскурсію додаткової плати не вимагали), вони ввічливі і просто приємні люди… А музей — гавно((
Автентичного там нічого майже немає (Як «немає»? А скальп, який вразив мене до глибини душі?! До речі, дивно, що він досі мені не снився)) Не переживайте, скальп —не Пирогова, але ним знятий і законсервований, так)) А вражаюча колекція хірургічних інструментів?! Дивлячись на яку, мимоволі вигукуєш: «Нідайбох!») І все прямо просякло «совком», тобто совковим музеєм. Пирогов, безумовно, заслужив своє місце в історії, людина справді видатна (ви ж знаєте, що це він першим здогадався використовувати медсестер на полі бою… хє-хє-хє), людина, яка створила військову хірургію, придумала анестезію і гіпс… заслуговує на щось значно більше.
Для такої навіть останню шапку віддати не шкода! Не останню, а єдину)) Інших у мене нема.
<
Розказувати біографію великого хірурга не буду. Сенсу немає то робити в епоху інтернету. Набагато більшої уваги, як на мене, заслуговують сама садиба і парк навколо. Навіть у похмурий день наприкінці листопада вони виглядали круто. Ну, садиба, точніше її стан — таке собі, як на мене, особливо всередині (жив, до речі, при своїх талантах Пирогов дуже скромно). Вік і відсутність належного фінансування не щадять нікого. А от парк — справді чудовий, особливо «ялинкова» алея. За моєю версією, то була ялинка-коніка, але не факт.
Липова алея. Справжня! 🙂
У садибі Микола Пирогов помер, тіло ж його (забальзамоване) знаходиться десь за кілометр звідти, у церкві-некрополі. Туди ми і вирушили. Нам сказали, що йти недалечко, і я спочатку подумав що це тут:
Але це виявився Храм Покрови Пресвятої Богородиці. Новобуд. Але красивий. І “золотих куполів” немає.
Вінницькі митці))
Ми все йшли-йшли, вже почався приватний сектор, (сутеніло, хе-хе)), а усипальниці Пирогова все не було. Головне — триматися вулиці Пирогова, щоб не промахнутися.
Ми не промахнулися.
Зайшли всередину (спершу на територію некрополя тобто). Заплатили по 20 грн. Під наглядом тітоньки подивилися на труп Пирогова. Постояли мовчки (традиція, про яку попереджають заздалегідь) секунд 15 (фоткати в склепі не можна) і вийшли. Що це було? Навіщо ми туди ломилися? Навіщо туди ломляться туристи? Нагадує якесь поклоніння Леніну.
Хвилинка чорного гумору: тут уже в мене не виникало бажання дати йому приміряти свою шапку)) А хотілося… тікати! Ну бо справді, це не стільки страшно, як неприємно й абсурдно. Ну, але для формування загальної картини цього дивовижного світу — згодиться. І от, щоб вам розповісти, — також)) І лайфхак: коли тітонька запитає вас: «Ви звідки?» — а вона всіх запитує, не сумнівайтесь, — не кажіть: «З музею-садиби!» Вона цікавиться, з якого міста ви приїхали у Вінницю))
До речі, чуткам, що Пирогов забальзамував себе сам, ну, тобто придумав якийсь там мегарецепт — не вірте. Тут хочеться передати привіт Київському музею медицини, де я вперше, років 15 тому, почула цю побрехеньку, подану як безперечний факт (от тому я й не люблю екскурсоводів та екскурсій: вони вчаться поганому в журналістів і весь час прагнуть вражати і розважати, забиваючи на істину та етику). Точних даних про спосіб бальзамування немає, але дослідники вважають, що найімовірніше Давид Ілліч Виводцев, учень Пирогова, виконав процедуру за власною методикою мінімально-інвазивного бальзамування, не здійснюючи розтин тіла й залишивши всі внутрішні органи, які збереглися й до сьогодні. Отже, за давньоєгипетськими віруваннями, у Миколи Пирогова є всі шанси на воскресіння 🙂 А ще одна легенда присвячена тому, що мумія Пирогова значно якісніша за мумію Леніна)) Не були, не бачили (на щастя), тому хтозна…
Для збереження останків М. І. Пирогова спочатку спорудили склеп, згодом — церкву над ним і дзвіницю. Будівництво тривало впродовж 1882–1885 років за проектом і під керівництвом архітектора В. І. Сичугова.
Тут почало швидко темніти, тому фоток цього дня більше не буде. А ми ще мотнули в центр, поїли гарно (що?! чому я цього не пам’ятаю?), потім погуляли набережною, подивилися на фабричку “Рошен” (мені вона схожа на цигаркову чомусь… жодного натяку на Віллі Вонка і його володіння)… і поїхали знову на фестиваль. Наступного дня ми гуляли центром Вінниці, але про то — наступного разу. Буде цікаво. Не перемикайтесь!