Український Сталінград
Канни на Дніпрі, Український Сталінград, Корсунь-Шевченківське побоїще – як тільки не називали в свій час перемогу радянських військ під Корсунем. Багато вже часу минуло з тієї похмурої та мінливої зими із снігопадами та відлигами, коли вдалося остаточно та назавжди вибити німців із славетних для історії українського народу місць.
Батьківщина Великого Кобзаря у Моринцях та місце його вічного спочинку у Каневі. Мекка українського народу… Дивна за красою місцевість. Пагорби та глибокі яри, що створюють майже гірський ландшафт. Стрімкі ріки, гранітні скелі і пороги. Тікич та Рось в’ються майже як колись. А в диких та непролазних й досі лісах здається, що тобі назустріч можуть вийти з ножами та палями сучасники Гонти та Залізняка.
Саме тут колись була написана славетна сторінка нашої історії. В урочищі Горохова Діброва Богдан Хмельницький у так званій Корсунській битві розбив війська коронного гетьмана Потоцького. Небачене – гонорова шляхта побігла під ударами козаків та простих селян. Через майже 300 років ще одна битва. На цей раз з німцями. Замість шляхти – елітні війська СС – 5-а танкова дивізія “Вікінг” та моторизована бригада “Валлонія” – “гвардія” рейхсфюрера СС Генріха Гімлера.
Білий човен вікінгів на Дніпрі
“Вікінг” та “Валонія” – якісь дивні, нетипові для німців назви. Радянські джерела якось не акцентують на цьому увагу. З дитинства згадуються назви “Рейх”, “Лейбштандарт Адольф Гітлер”, “Мертва голова”. Нас вірно вчили, що найстрашнішими катами у фашистів, які нищили все на своєму шляху, були війська СС та Гестапо.
Сьогодні ж майже кожна пересічна людина може згадати (особливо в площині сьогоднішніх політичних баталій на теренах колишнього СРСР), що були “перевертні” з дивізій СС “Галичина” та “Естонія”. Разом з тим, майже ніхто не говорив і зараз якось не згадують, що існувало декілька частин СС, які формувались переважно не з німців, а з так званих добровольців германської (арійської) раси. Саме такими підрозділами були згадані “Вікінг” і “Валлонія”. Наприклад, на початку війни з Радянським Союзом в дивізії СС “Вікінг” нараховувалось 630 голландців, майже 300 норвежців та понад 200 датчан, а згодом з’явився батальйон, до складу якого входили самі фіни.
Моторизована бригада “Валлонія” формувалась за рахунок добровольців з однойменної історичної області (провінції) Бельгії. Отже, хлопці з тихої, так легко підкореної Європи, охоче записувалась до військ СС. Хтось шукав слави та пригод, хтось хотів зробити кар’єру. Були тут, так би мовити і “ідейні” фашисти. І таких бійців в СС, за німецькими даними, тільки з Норвегії, Голландії та Бельгії нараховувалось десятки тисяч.
Тернопіль та Житомир, Шахти і Ростов, Кубань і Кавказ, – ось “географія”, яку топтали своїми чоботами веселі та біляві бійці з дивізії “Вікінг”. До речі з поміж інших частин Вермахту есесівці відрізнялись плямистим камуфляжем, який зберігся до наших часів у збройних силах Німеччини.
Взимку 1943-44 років посмішки з облич есесівців починають зникати і з’являються в основному тільки на пропагандистських фотографіях та кадрах кінохронік. І дійсно, чому радіти. Великі втрати серед добровольців та невиправдані надії. Настає час розплати за масові розстріли євреїв та комуністів на Тернопільщині та Житомирщині, в яких приймали участь бійці “Вікінгу” у складі так званих “команд знищення”.
Початок кінця
Хвиля радянського наступу докочується до правобережної України. Німецьке командування використовує поріділі дивізії ваффен-СС для латання дірок в своїй обороні на стратегічно важливих ділянках фронту. Тому в січні 1944 року “вікінги” з “валонцями” опиняються на берегах Дніпра.
Останньою ділянкою “Східного валу”, яка ще залишалась в той час за німцями, був так званий Корсунь-Шевченківський виступ. Тут оборонялись правофлангові з’єднання 1-ї танкової армії та лівофлангові 8-ої польової армії з групи армій Південь генерала-фельдмаршала Манштейна у складі 9 піхотних дивізій та згаданих частин ваффен-СС.
Південніше війська 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Конєва вже визволили Кіровоград. На півночі та північному заході підрозділи 1-го Українського фронту генерала Ватутіна вели бої під Сарнами та Вінницею. Німецьким військовим стратегам все було добре зрозуміло – треба відводити війська з Канева та Корсуня та вирівнювати лінію оборони. Але Гітлер не розділяє думок своїх генералів і вперто вірить, що “справи ще можна поправити”. Він марить новим німецьким наступом на Київ. Тому не віддає наказу про відступ.
Водночас радянське командування робить складні приховані (нічні) перегрупування військ. Зокрема 5-у гвардійську танкову армію, у складних погодних умовах (відлига та пов’язане з нею бездоріжжя) перекидають з-під Кіровограда на північ. Сили для наступу накопичуються значні.
В операції з ліквідації Корсуньського виступу брали участь: частина сил 40-ї та 27-ї армій, 6-а танкова армія і підрозділи 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту; 52-а, 4-а гвардійська, 53 армії, 5-а гвардійська танкова армії, 5-й гвардійський кінний корпус і 10-й винищувальний корпус ППО.
Одних тільки танків у згаданій 5-й гвардійській нараховувалось 205 одиниць. До речі, у танковій дивізії СС “Вікінг”, не рахуючи самохідної артилерії, було не більше 2-3 батальйонів танків Т-ІV, T-V. Згадані німецькі “броньовані машини” за своїми тактико-технічними характеристиками, особливо T-V “Пантера”, майже не поступались радянськими Т-34-76 і могли практично на рівних вести з ними бій.
Командуючий 2-м Українським форонтом маршал І.С.Конєв та командуючий 1-м Українським фронтом генерал М.Ф.Ватутін
Основні ж танкові сили Вермахту, а це близько 10 дивізій, німці тримали під Уманню та Кіровоградом. Поступаючись у живій силі та танках, не володів стратегічною ініціативою і 4-й повітряний флот Люфтваффе (перевага у порівнянні з радянськими ВПС була тільки у денних бомбардувальниках).
Отже, війська 2-го Українського фронту в ніч на 24 січня переходять у наступ. Через день їм на зустріч починають з боями прориватись ударні танкові групи прориву. Німці відчувають серйозну загрозу для усього свого угруповання і перекидають на фланги радянського прориву декілька танкових дивізій з-під Кіровограда. Одночасний удар у напрямку на Оситняжку мав за мету відрізати від основних сил передові радянські танкові частини. Становище 5-ї танкової армії стає майже критичним. Невеличкі групи фашистських танків з піхотою навіть прориваються до тилів 20-го і 29-го танкових корпусів. Але сил у німців на більше не вистачає. Радянські ж резерви та стрілецькі частини зі складу 4-ї гвардійської і 53-ї армій відбивають німецький контрнаступ і навіть розширюють фронт прориву. В той же час вводиться в бій 5-й гвардійський Донський кавалерійський корпус.
Таким чином, з важкими боями частини обох фронтів досягають Звенигородки. Танкове “кільце” радянських військ зімкнулось. Для створення внутрішнього фронту оточення слідом за танковими частинами наступають підрозділи 27-ї та 4 гвардійської армії разом кавалерійським корпусом. Всього ж у оточенні за радянськими даними опинилось близько 80 тисяч солдатів і офіцерів противника, 250 танків, до 1800 гармат і мінометів.
Кінець операції
Німецьке командування приголомшене: “Невже новий Сталінград?”. В бій кидаються одна за одною танкові дивізії, стягнуті з інших ділянок фронту. Організовується постачання боєприпасів, пального та продовольства повітряним шляхом. При цьому німці втрачають велику кількість (біля 200) транспортних літаків, які стали, як і на берегах Волги, легкою здобиччю для радянських винищувачів.
Нарешті 11 лютого командування групи армій “Південь” починає останній вирішальний наступ на зовнішньому фронті оточення. 8 дивізій генерала Хубе завдають ударів в районі Лисянки. В перші часи потіснивши радянські війська, німці знову зупиняються і переходять до оборони. В той же час війська оточеного угруповання під командуванням генерал-лейтенанта Штеммермана з останніх сил, не зважаючи на великі втрати, все ж таки прориваються до села Шендерівка. До військ генерала Хубе, як кажуть рукою подати, якихось 10-20 кілометрів.
Спустошені, втомлені, зневірені, з єдиною мрією прорватися до Лисянки і не потрапити у “страшний” радянський полон німці лютують у Шендерівці. Страшна заметіль дає можливість трохи “відпочити” – тимчасово не турбують артобстріли та бомбардування.
Описи (наведені у радянській літературі) останньої ночі фашистів чимось нагадують дії відступаючої армії Наполеона після Смоленська. Голодні “оточенці” забирають все їстівне у мешканців села. Смажать м’ясо навіть на багнетах прямо посеред вулиці. Есесівці починають розстріли тих, хто начебто хотів здатися у полон. Але “вечеря” швидко закінчується. Нічні бомбардувальники У-2 (у народі “кукурузники”), не дивлячись на сніг, сиплють на голови німців бомби, а скупчення людей у селі колосальне.
Генерал Штеммерман розуміє, що Гітлер не вибачить йому здачі у полон, і віддає наказ двома колонами пробиватися на зустріч Хубе. Радянські командири говорили, що це була фатальна помилка. В умовах майже нульової видимості заметільної ночі необхідно було пробиватися з оточення дрібними маневреними групами. Суцільного заслону на шляху фашистів не було.
Отже, основною ударною силою лівої колони німців були поріділі підрозділи вже згадуваної танкової дивізії СС “Вікінг” та бригади СС “Валлонія”. Також в цій колонні під прикриттям танків, начебто, проривались всі генерали й старші офіцери, які, по суті, кинули ввірені їм у командування підрозділи. Головну силу правої колони становили залишки 57-ї і 167-ї піхотних дивізій. Усього в обох ударних групах нараховувалось близько 10 тисяч чоловік при 20 танках і 5-7 артилерійських батареях.
В тилах колон, як водиться, “відсижувались” тиловики. Смуга прориву шириною в 3-5 кілометрів, праворуч була обмежена селами Хильки, Петрівська Гута та Журжинці, а зліва – Комарівкою та Почапинцями.
Вийшовши з Шендерівки, ударні німецькі групи відразу ж потрапили під шалений артобстріл і вступили в бій. Генерал армії Конєв, на якого Ставка поклала командування частинами, що діяли на внутрішньому фронті, вирішив з початку притримати резерви.
Німці метались, шукаючи шпарини в радянській обороні. Декотрі здавалися в полон. Декотрі продовжували чинити шалений опір. Між Комарівкою та Хильками на так званому Бойковому полі скупчилась вся недобита маса солдатів обох колон, у паніці шукаючи рятівний шлях.
Щоб зламати останній опір, вводяться в бій танки та кавалерія, які до ранку чавили, розстрілювали та рубали вцілілих німців. Кіннота Донського кавалерійського корпусу переслідуючи ворога, який не міг організувати ефективну оборону, нещадно знищувала все живе на своєму шляху.
За одною з версій, німецьким старшим офіцерам та генералам, під прикриттям останніх вцілілих танків, ще в перші часи бою, на бронетранспортерах вдалося вирватися з оточення. З великою вірогідністю можна стверджувати, що пробились до своїх і частина ударних груп, солдати яких не піддались паніці та змогли лісами та ярами втекти від переслідування.
На полі битви загинув генерал Штеммерман, тіло якого було знайдене біля села Журжинці. Не зрозуміло, якщо німці спасали свій генералітет від полону, то чому ж не вивезли генерал-лейтенанта?
Так скільки ж прорвалось німців? У тритомнику “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського союзу 1941-1945 р.р.” (Київ, 1969 р.), наводяться відомості, що було вивезено 2-3 тисячі солдат. І це при тому, що погодні умови були вкрай важкими. А радянська авіація постійно блокувала аеродроми в Умані та Вінниці, де базувались німецькі транспортні літаки (згадаємо дані про 200 збитих транспортних літаків)…
За офіційними (радянськими) даними втрати фашистів оцінюються у 55000 солдатів та офіцерів вбитими та пораненими, понад 18000 взято у полон. Усього у кільце, як вже згадувалось, потрапило близько 80 тисяч чоловік. Тобто все ж таки, припускалось, що кілька тисяч німців втекли.
Фашистська пропаганда взагалі приховувала реальні втрати від “німецького народу” під Корсунем. Начебто 35 тисяч німців врятувалось! Генерал-фельдмаршал Е. Манштейн називає цифру 30 тисяч чоловік!
Сьогодні про перемогу радянських військ у Корсунь-Шевченківській битві нам нагадує величезна кількість пам’ятників та меморіалів. Так, наприклад, біля села Стеблів споруджено 7,5 метрове залізобетонне кільце – символ оточення німецьких частин. А скільки в цій місцевості пам’ятників-танків, навіть важко перерахувати.
У місті Корсунь-Шевченківський, у палаці князів Лопухіних-Демидових функціонує музей історії Корсунь-Шевченківської битви. В ньому зокрема можна побачити діораму битви, величезну кількість документів, зброї та техніки тих часів.
Текст Андрія Волкова, сучасні фото Романа Маленкова