1. Вступ
В історії нашого невеликого села, як у краплі води, віддзеркалюється героїчна і трагічна історія нашого народу і нашої країни.
У перші дні Великої Вітчизняної війни наші односельці зі зброєю в руках стали на захист своєї Батьківщини. До лав Червоної армії були мобілізовані 790 чоловік, які героїчно боролися з фашистами на фронтах війни.
2. Військовий госпіталь у приміщенні школи
У липні – серпні 1941 року у новому приміщенні Макошинської школи знаходився військовий госпіталь, де багато учнів старших класів допомагали доглядати за пораненими, серед них була Доля Ольга Микитівна. « До госпіталю привезли поранену жінку. ЇЇ прізвище Воєводова Олександра Федорівна. Вона була лейтенантом медичної служби. Похована на шкільному подвір’ї. Коли мене везли до Німеччини, я разом із Самусь Галиною Костянтинівною написала записку, в якій повідомила про місце поховання Олександри Федорівни. Проїжджаючи райони Гомеля, непомітно для німців викинули цю записку. Там якраз на залізниці працювали робітники. Ми бачили, як до білого папірця вони підбігли. Зі мною в тому госпіталі тоді працювали Нагорна Віра Минівна, Бобровицька Олена Станіславівна, Віра Іванівна Федоренко і Ніколаєць Вікторія Євдокимівна ( пізніше вона працювала вчителем у нашій школі)»
3. Окупація села німецько – фашистськими військами
У вересні 1941 року наше селище було окуповане німецько – фашистськими військами. Про події, що відбувалися в цей період на території Макошине, ми дізнаємося зі спогадів очевидців, архівних матеріалів, історичних джерел. Цікаві відомості знаходимо у спогадах Г. Гудеріана: «5 вересня дивізія СС «Райх» захопила Сосницю. 6 вересня передові частини полку були вже на річці Десна, на південь від Сосниці, а у містечку Мена 1 – й батальйон наздогнав відступаючу радянську колону і розбив її. Важливу роль в обороні радянських військ мав залізничний міст довжиною близько 200 метрів через Десну в Макошине. Кістяк оборони села складали частини 217 – ї стрілецької дивізії та два бронепоїзди. Радянське командування планувало утримувати цей міст максимально довго. Треба відмітити, що ці війська входили до складу 21 – ї радянської армії генерал – лейтенанта В.І.Кузнєцова».
6 вересня на командний пункт полку СС « Дер Фюрер» прибув Гудеріан. Після цього 2 – і 3 – й батальйони полку разом з батальйоном мотоциклістів і частинами зенітної дивізії атакували у напрямку на Макошине. Два батальйони полку Кумма закріпилися на схід від села біля Десни. Атакувати Макошине планувалося провести силами батальйону мотоциклістів після бомбардування села німецькими літаками. Розпочати бомбардування планувалось у 13.30, але плани були зірвані. Своєчасної повітряної підтримки німецькі військові частини не отримали. За наказом Гудеріана в село увірвалися німецькі мотоциклісти. Розпочався бій. І тільки о 14. 30 27 німецьких літаків почали бомбардувати Макошине. Було вбито 10 ( серед них 4 офіцери) і поранено 30 солдат ( 4 офіцери) із батальйону мотоциклістів. « З 4-ма солдатами командир 2-ї роти зенітної дивізії оберштурмфюрер СС Фриз Рентроп знешкодив міст, підготовлений радянськими саперами до підриву». Танкова група Гудеріана переїхала через Десну по незірваному мосту в Макошине. Довгий час виходять книги, в яких цей сором пояснюють тим, що « міст був захоплений великим загоном парашутистів. 14 жовтня, в районі Лохвиці зустрілися передові частини 2-ї Танкової групи та 1 -ї Танкової групи вермахту. Це означало, що кільце оточення радянських військ під Києвом зімкнулося. Півмільйонна армія радянських військ припинила організований захист менш як за неділю.
«13 жовтня 1941 року Фриз Рентроп був нагороджений Рицарським хрестом за дії по захопленню мосту через Десну в Макошине. ( Додаток 7)
7 вересня 1941 року Кумм планує направити свої військові сили на форсування Десни на захід і на схід від мосту, щоб створити два плацдарми і одним ударом оточити та знищити радянські війська в Макошине.
9 вересня 1941 року німецькі війська розпочали атаку з південного плацдарму на Макошине. Німецькі солдати йшли пішки, оскільки через погані дороги рух транспорту ускладнювався. Ліве крило полку СС «Дойчланд» рухалось вздовж залізничної колії Макошине – Бахмач». ( 1. с.96-98) ( Додаток 5)
3. 1. Спогади очевидців про перші дні окупації села
А ось що розповідають наші односельці, які пережили окупацію.
Згадує Саповська Катерина Михайлівна:«Пам’ятаю, як палав пенькозавод. Він був біля Десни, там, де санаторій. Колись це була мануфактура одного заможного єврея. Скільки там було лісу! Цілі верхи складені були. Ходили баржі. Десна глибока. Від пенькозаводу відходила вузькоколійка до станції. По ній транспортували матеріал. Якого числа прийшли німці в село, не знаю, а вперше побачила німецького солдата, сидячі в окопі. Неподалік від нашої хати ми із сусідами викопали окоп і там переховувалися. І ось один німецький солдат підійшов до нас. Обдивився всіх нас і запитав: «Де солдат?». Наказав нам виходити. Мій батько (учасник та інвалід війни з германцями у І світову) сказав, що залишати хату не буде, а нам наказав ховатися. Ми побігли переховуватися до болота, яке називали «Жаботинням», що знаходилося по дорозі на Куковічі. Пересиділи один день, два. На короткий час навідались додому, а потім пішли в сторону Баби на хутір Булигівку. Пішли без їжі. Коли зголодніли, довелося повертатися додому, хоча й страшно було. Німці вже були в селі».
«23 серпня 1941 року перша бомба вцілила в хату Харченків ( на цьому місці зараз аптека). Вся сім’я у складі 5 чоловік загинула, – згадує Бреус Галина Афанасіївна. – Неподалік від нас у хаті лежали поранені радянські солдати. Коли німці вступили в село, то цих поранених вивезли і десь вбили. А в могилі, що в саду неподалік від мого будинку, поховані червоноармійці. Я пам’ятаю, як приїздили мама і сестра одного із похованих тут солдат».
Німці охороняли міст. Хтось розповідав, що якось у тих солдат, що охороняли ( вони воювали в першу германську) запитали, хто переможе, один сказав: «Совєти».
У центрі села тоді стояла церква ( на її місці зараз селищна рада). Відступаючі радянські війська нашу церкву підірвали або розстріляли танками, бо її розташування мало велике стратегічне значення як пункт спостереження.
Першими жертвами фашистської окупації були Бондальєр Володимир Іванович, 1906 року народження, росіянин. Розстріляний 7 вересня 1941 року, Авдюн Андрій Омелянович, 1897 року народження, член партії з 1931 року, голова колгоспу імені Жолобка, єврей.
3.2. Розстріл євреїв 21 листопада 1941 року
Жертвами німецько – фашистського терору стали громадяни єврейської національності. На 1920 рік євреї складали 7,5% населення Макошине. У 1925 році 7 сімей ( 49 чоловік) виїхали із села і заснували в Херсонській області єврейський колгосп « Най Макошин»
У Макошине була єврейська община. Біля залізничного переїзду стояла двухповерховасинагога, яку побудував Бас Мойсей – багата людина, яка займалася сплавом лісу. У 1939 році у приміщенні синагоги було розташовано колбуд ( колгоспний будинок), а під час окупації ця велика і красива будівля була розібрана німцями на паливо і побудову бліндажів.
У листопаді 1941 року за Десною, в районі сучасних казарм ( місце точно не встановлено), було розстріляно більшість макошинських євреїв. Наші односельці з болем згадують про ці жахливі події. Саповська Катерина Михайлівна розповідає: « Євреям наказали зібратися і колоною повели через залізничний міст. Як їх розстрілювали, ми не бачили. Можливо, свідками були жителі задесенських сіл. Одній жінці вдалося врятуватися. Імені її не пам’ятаю, всі її називали Безручка або Безпучка, бо на одній руці у неї не було пальців.
Так ось, коли почали розстрілювати, вона раніше впала до ями і була прикрита тілами вбитих. Прийшла ніч. Яму ніхто не закидав. Жінка вночі вилізла із ями і пішла до села Ядути. Кажуть, що вона там всю війну пережила, ховаючись від німців. Заробляла собі тим, що шила людям одяг. Гарною була швачкою. Після війни з’явилася в селі ненадовго. Жінку було викликано до суду над колишніми поліцаями як свідка.
Бреус Галина Афанасіївна розповідає, як одна 10 – річна дівчинка Юфа Віра просила поліцая не вбивати її. Вона падала на коліна, благала помилувати її, називала себе українкою, бо її мати була українка. Незважаючи на благання і сльози, дівчинку розстріляли. Один хлопчик намагався врятуватися втечею, але його наздогнав поліцай і вбив. Таке творилося, аж важко згадувати. Найжорстокішими були наші поліцаї та угорські солдати.
«Серед розстріляних дітей була дівчинка 9 років Речицька Фаня, з якою я в школі сиділа за одною партою, – згадує Мамоток Ганна Михайлівна. – Ми з нею проводили весь вільний час і влітку. Завжди були разом. Обірвала фашистська куля її життя, її братиків, її рідних, як і інших розстріляних діточок з родинами.» (Додаток 1)
Хтось звернувся до німецького коменданта врятувати дітей. Він відповів: « Ці списки складали ваші односельці. Ми ж нікого тут не знаємо».
Розстріляні у листопаді 1941 року
1.Бас Геня Іванівна, 1893 р.н., єврейка
2.Бас Михайло Зосимович ( Зусьович), 1924 р.н. єврей
3.Бас Міля Засиліївна ( Засівна), 1920 р.н., єврейка, учитель
4.Болотіна Берта, 1929 р.н. єврейка, учениця
5.Болотіна Мавра Ліберманівна, 1922 р.н., єврейка
6.Болотіна Маня ( Мая) Мойсеївна, 1890 р.н., єврейка
7.Кальман Абрам Абрамович, 1889 р.н. , єврей
8.Кальман Софія Марківна, 1932 р.н., єврейка, учениця
9.Кальман Хая Абрамівна, 1894 р.н., єврейка, домогосподарка
10.Ліберман Гіля Беркович, 1869 р.н., єврей
11.Ліберман Гіля ( Геля) Лейбович, 1889 р.н., єврей, слюсар
12.Ліберман Зися, 1877 р.н., єврейка
13.Ліберман Маня, 1888 р.н., єврейка, домогосподарка
14.Ліберман Мендель Беркович, 1874 р.н., єврей
15.Ліберман Мендель Лазарович, 1892 р.н., єврей
16.Ліберман Зоя, 1894 р.н., єврейка, домогосподарка
17.Ліберман Циля, 1879 р.н., єврейка
18.Михлін Сіма Залманівна, 1868 р.н., єврейка
19.Михлін Сіма Якович, 1887 р.н., єврей
20.Фейнберг Аврам Маркович, 1889 р.н., єврей
21.Юфа Борис Едикович, 1941 р.н., єврей
22.Юфа Віра Едиківна, 1931 р.н., єврейка
23.Юфа Едя Мойсеєвич, 1900 р.н., єврей, робітник
24.Юфа Микола Едикович, 1938 р.н., дитина
25.Юфа Михайло Едикович, 1932 р.н., єврей, дитина
26.Юфа Раїса Едиківна, 1917 р.н., єврейка
27.Юфа Раїса Іванівна ( Абрамівна), 1902 р.н., єврейка, домогосподарка
28.Гасбург С., єврей. рік народження невідомий
29.Гушанська Софія Аранівна, 1899 р.н., єврейка
30.Речицька Естер Аврамівна, 1899 р.н., єврейка
31.Речицька Фаня Кальманівна, 1933 р.н., єврейка, учениця
32.Речицький Аврас Кальманович, 1931 р.н., єврей
33.Речицький Зима Кальманович, 1936 р.н., дитина
34.Речицький Кальман, 1889 р.н., єврей
35.Сохнін Софія Бенсіонівна, 1887 р.н., єврейка
«У нашій хаті жив німецький офіцер, – згадує Галина Афанасіївна. – А на печі протягом двох тижнів переховувалась єврейська дівчинка. Потім вона кудись поділась. Вийшла і не повернулась. Звали її Ціля Болотіна. Чи знав про це офіцер? Не можу сказати. З нами він розмови про це не вів».
3.3. Розстріли жителів села 7 лютого 1943 року
7 лютого 1943 року ще одна кривава трагедія на території Макошинської школи. Фашистами по звірячому були розстріляні мирні жителі. Цього разу жертвами окупантів стали сільські активісти та їх сім’ї, сім’ї військових, комсомольці або просто ті, хто чимось не догодив «новому режиму». Їх почали звозити за одну чи дві неділі до школи. Всього було розстріляно 36 чоловік, серед яких й люди похилого віку, жінки, 8 маленьких дітей. привели на шкільне подвір’я. Людей примусили викопати яму, яка і стала їхньою могилою.
До цієї ями потрапили члени великої сім’ї Сидоровичів. Голова сім’ї Макар Юхимович – сільський активіст (не був розстріляний, хоча у Книзі Скорботи зазначений як розстріляний. Він помер своєю смертю). Німці схопили його дружину Мокрину Митрофанівну, 1887 року народження, сина Василя, 1906 року народження, з дружиною Марією, 1906 року народження. Їхня дочка Катерина Василівна, 1918 року народження, була дружиною Натанова Василя Володимировича, льотчика, який загинув у перші дні війни. До страшної ями вона потрапила разом із двома дітками: Валерієм, 1941 року народження, і Володимиром, 1939 року народження. На момент арешту сім’ї Катерини Василівни не було вдома, коли сусідка повідомила їй страшну звістку і порадила тікати, жінка побігла на подвір’я школи і прийняла мученицьку смерть разом зі своїми дітьми. ( Додаток 3)
Дочка Макара Юхимовича Ганна Макарівна Аксененко потрапила до рук німців разом зі своїм чоловіком Іваном Івановичем і 8 – річним сином Ігорем. ( Додаток 2)
У повному складі загинула сім’я Нагорних. Батько Мина Кіндратович, 1896 року народження, працював на залізниці, і сім’я жила досить заможно. Перед війною доньки отримали освіту: Віра Минівна, 1922 р.н., працювала вчителькою, а Галина Минівна, 1918 р.н., – зубним лікарем. Коли почалася війна, вони повернулися до Макошине. Син Олексій, 1924 р.н., тільки – но закінчив школу. Одного разу ввечері до Нагорних завітав поліцай, який став вимагати посуд для німців, що розважалися в сусідньому будинку. Хазяйка, розсердившись, кинули тарілки на підлогу зі словами: « Краще поб’ю, ніж вам віддам». І це стало причиною загибелі всієї сім’ї. ( Додаток 4)
Коршак Євгеній Іванович, 1917 року народження, учитель, секретар комсомольської організації, переховувався в одній родині. Коли до цієї сім’ї прийшли німці з погрозою: «Всіх вас вб’ємо, якщо не видасте учителя». Юнак став перед карателями, врятувавши цілу сім’ю. Нагорний Микола Андрійович, 1918 року народження, – начальником паспортного стола.
Смикун Арон Борисович, 1913 року народження, єврей за національністю, одружився з українкою Степанидою Андріївною Плевою. У сім’ї його називали Антоном і він уник розстрілу у 1941 році. Один із німецьких прислужників указав на сім’ю Смикунів – Арон Борисович та двоє його синів (Володимир, 1941 року народження, та Борис, 1937 року народження) були схоплені фашистами. Степанида Андріївна приєдналася до своєї сім’ї.
Хорисенко Олександр Петрович, 1918 року народження, пішов на фронт і потрапив в оточення. Йому вдалося дістатися Макошине, де зосталася його молода дружина Євгенія Іванівна, 1917 року народження, і 4 –місячний син Дмитро. За доносом поліцая ця сім’я була заарештована.
Зводячи особисті рахунки, німецькі прислужники віддавали до рук фашистів ні в чому не повинних людей. Сім’ю Іллєнків, Федора Мусійовича, 1897 року народження, його дружину Марію Петрівну, 1899 року народження, та 12 – річного сина Василя схопили, коли сім’я спокійно обідала, не чекаючи лиха. Другому синові дивом вдалося врятуватися. Так була розстріляна сім’я Мангерів: Григорій Демидович, 1891 року народження, Наталія Андріївна, 1895 року народження, Ольга Григорівна, 1921 (1920) року народження, Володимир Григорович, 1924 року народження. Поліцаї таким чином зводили рахунки з тими, кого вони сприймали вороже.
Безногий інвалід Іллєнко Трохим Мусійович, 1901 року народження, був страчений лише за те, що, коли до нього прийшли поліцаї за зерном для німців, він спитав, пшениці чи вівса їм потрібно. Поліцаї були обурені тим, що інвалід «хоче годувати німецьких солдат вівсом».
3.4. Спогади очевидців
Шкільне подвір’я, де фашисти по – звірячому розправились із цими нещасними людьми, було оточене вантажівками із включеними двигунами, щоб за їх ревом не було чутно криків людей, приречених на смерть. Всім жителям хат, які були біля школи, наказали закрити віконниці, не виходити на подвір’я. На маленьких діток фашисти шкодували куль і розбивали їм голівки об стіну школи. Розповідає Федоренко Юрій Минович: « Я з братом був в хаті. Коли почали розстрілювати людей, він підвів мене до щілини у вікні і сказав: « Дивись і запам’ятай на все життя». Дорослих розстрілювали, дітям розпорювали животи, протикали штиками». Хто ж розстрілював?
«У наших поліцаїв зброї не було, – згадує Юрій Минович. – Були власівці , мадяри. І бачив, як саме ці люди безжально вбивали наших односельчан. Діти плакали. Жінки голосили». Поліцаї закопували яму.
Очевидці згадують, що на місці розстрілу декілька днів ворушилася земля. Після звільнення села родичі загиблих відкрили могилу, щоб поховати всіх окремо, але це вже неможливо було зробити.
Зараз на цьому місці стоїть пам’ятна плита, на якій викарбовано прізвища тих, хто був тут розстріляний 7 лютого 1943 року.
1. Аксененко Ганна Макарівна, 1915 р.н., українка, домогосподарка. ( є фотографія)
2. Аксененко Іван Іванович, 1901 р.н., українець, рахівник ( є фотографія)
3. Аксененко Ігор Іванович, 1935 р.н. українець, учень ( є фотографія)
4. Іллєнко Василь ( Володимирович) Феодосійович, 1931 р.н., українець, учень.
5. Іллєнко Марія Петрівна, 1899 р.н., українка, домогосподарка.
6. Іллєнко Трохим Антонович ( Мусійович), 1891 р.н., українець, інвалід
7. Іллєнко Федот Мусійович, 1897 р.н., українець
8. Коршак Євген Іванович, 1915 р.н., українець, учитель
9. Мангер Володимир Григорович, 1924 р.н. українець
10. Мангер Григорій Демидович, 1891 р.н., українець
11. Мангер Наталія Вікторівна, 1895 року, українка, домогосподарка
12. Мангер Ольга Григорівна, 1920 р.н., українка, інженер
13. Мех Корній Вікторович, 1899 р.н., українець, бухгалтер
14. Мех Ольга Андріївна, 1899 р.н., українка, домогосподарка
15. Нагорна Віра Минівна, 1920 р.н., українка, учитель
16. Нагорна Ганна ( Галина) Минівна, 1918 р.н., українка, лікар
17. Нагорна Оксана Миронівна, 1896 р.н., українка, домогосподарка
18. Нагорний Микола Андрійович, 1917 р.н., українець
19. Нагорний Мина Кіндратович, 1892 р.н., українець, санітар
20. Нагорний Олексій Минович, 1924 р.н., українець
21. Натанов Валерій Васильович, 1941 р.н., росіянин, дитина ( є фотографія)
22. Натанов В’ячеслав Васильович, 1939 р.н., росіянин, дитина ( є фотографія)
23. Натанова Катерина Василівна, 1918 р.н., українка ( є фотографія)
24. Сидорович Василь Макарович, 1906 р.н., українець, рахівник
25. Сидорович Марина ( Марія) Матвіївна, 1906 р.н., українка, домогосподарка
26. Сидорович Мокрина Митрофанівна, 1887 р.н., українка, домогосподарка
27. Смикун Арон Борисович, 1913 р.н., єврей
28. Смикун Борис Аронович, 1937 р.н., дитина
29. Смикун Володимир Афонович, 1941 р.н., дитина
30. Смикун Степанида Андріївна, 1917 р.н., українка, домогосподарка
31. Хорисенко Ганна, 1915 р.н., українка
32. Хорисенко Дмитро Володимирович, 1941 р.н., українець, дитина
33. Хорисенко Євгенія Іванівна, 1910 р.н., українка, домогосподарка
34. Хорисенко Любов Олександрівна, українка, немовля
35. Хорисенко Олександр Петрович, 1914 р.н., українець
36. Ярина Володимир Андрійович ( Онисимович), 1905 р.н., українець ( Додаток 6)
3.5. Уточнення в Книзі Скорботи
За свідченням очевидиці цих подій Солтан Ганни Михайлівни у Книзі Скорботи допущена помилка. Одна родина записана двічі: під прізвищами Плева та Смикун.
Насправді прізвище цієї родини Смикун, а Плева – це дівоче прізвище Степаниди Андріївни
| Плева Арон Борисович | Смикун Арон Борисович, 1913 р.н., єврей. Розстріляний 7 лютого 1943 року. |
| Плева Борис Аронович | Смикун Борис Афонович, 1937 р.н., батько – єврей, мати – українка, розстріляний 7 лютого 1943 року |
| Плева Володимир Аронович | Смикун Володимир Афонович, 1941 р.н., батько – єврей, мати – українка. Розстріляні карателями 7 лютого 1943 року |
| Плева Степанида Андріївна, | Смикун Степанида Андріївна, 1917 р.н., українка, домогосподарка, розстріляна 7 лютого 1943 року |
За часи окупації в Макошине 77 чоловік були закатовані карателями. Серед них 17 дітей, віком від немовляти до 11 років.
У лютому 2008 року на місці розстрілу і поховання макошинців була встановлена стела з іменами загиблих в роки окупації.
3.6. Підпільна група
У часи окупації в селі існувала підпільна група, до якої входили: Білан Микола Петрович, Білан Іван Мусійович, Денисенко Іван Михайлович, Денисенко Наталя Михайлівна, Нагорний Олексій Минович, Нагорна Ганна Минівна, Нагорна Віра Минівна, Назаренко Микола Михайлович, Назаренко Михайло Йосипович, Слишик Катерина Хомична. Вони мали радіоприймач і таємно слухати повідомлення із Москви. Про важливі події із фронту вони різними шляхами оповіщали населення.
3.7. Війна і доля людська
Очевидці розповідають про таку непросту і суперечливу долю макошинців, зокрема, про двох вчителів: українку Коротченко Наталію та німкеню Емму Карлівну. Син Наталії Коротченко до війни був директором нашої школи. У 1937 році його репресували. Коли в село вступили німці, вона почала з ними співробітничати. За її доносом у січні 1942 року по – звірячому був страчений Микола Харитонович Доля, член КПРС з 1917 року, перший голова колгоспу ім.. Жолобка, довгі роки – голова Макошинської сільської ради. Вона вважала винним у смерті свого сина саме Долю М.Х. Про Емму Карлівну говорили, що «вона стояла осторонь політики» і не втручалась ні в що. Після війни виїхала із села.
Ганна Михайлівна розповіла таку історію: « В селі проживала сім’я Курицьких. Чоловік був на фронті. Один з поліцаїв попередив жінку про те, що вона із сином занесена до списку на розстріл, і вона втекла за село, залишивши немовля на опіку своїй сестрі. Коли до хати вступили німці, сестра тієї жінки взяла дитину на руки, промовляючи: « Це моя дитина! Це моя дитина! Де сестра – не знаю!». Той самий поліцай стояв поряд з німцями. Він знав чий це син, але не видав. Після війни, вони всі зустрілися ( чоловік відсидів 10 років за співробітництво з окупаційною владою). Жінка щиро дякувала йому за збережені життя її рідним. Таке життя».
3.8. Остарбайтери
Великого лиха зазнали люди в роки війни: 72 юнаків і дівчат були вигнані у німецько рабство.
Ольга Микитівна Доля залишила спогади про роки перебування у концтаборах. « Разом зі мною до Німеччини із Макошине була вивезена Цвір Марія Петрівна. Довгий час вона була в Освенціуму. Ми зустрілися з нею в концтаборі Равенсбрюк. Слишик Май Данилович Долгович Віра Олександрівна, Солтан Валентина Федосіївна, Аксененко Катерина Макарівна, Фетис Валентина Григорівна, Петрусенко Феодосія Григорівна, Михайленко Василій поплатилися життям на фашистській каторзі. Знаходились вони у таборі при верстатобудівному заводі фірми «Сіменса» у Берліні».
4. Звільнення Макошине
«Радянські війська вступили в Макошине зі сторони Баби ( нині Жовтневе), – згадує Галина Афанасіївна. – Перед відступом до села прибула команда німецьких солдат із собаками. У них було завдання знищити все і всіх. Фашисти залишили чорний слід у Макошине. Вони зірвали залізничний міст через Десну, водонапірну башту й інші споруди. Німці замінували середню школу, але лиха не сталося: її розмінував учень 7 класу Шура Федоренко. Ферми зірваного моста підняли з руїн і поставили на «бики» воїни залізничного батальйону під командуванням інженер – полковника Шаповалові. А згодом міст був повністю відбудований.(2.с.4)
Завдяки здійсненню Чернігівсько – Прип’ятської операції 1943 року Чернігівщина у вересні була визволена, 18 вересня 1943 року – Макошине. Зі спогадів М.М.Долі ( брат Ольги Микітівни): « Пам’ятаю день 16 вересня 1943 року. Було сонячно, тепло. Раптом опівдні в голубому небі з’явилося 6 штурмовиків з червоними зірками на крилах. Наші! Люди плакали з радості. Літаки вели вогонь по німцях, які тікали, залишивши на станції свій поїзд з боєприпасами. А 18 вересня на високому приміщенні залізничної станції, пошкодженому бомбою, уже майорів стяг свободи»(2.с 4)
4.1. Невнесені до списку загиблих на фронтах війни
523 чоловік не повернулися додому. Імена 513 викарбувані на пам’ятній стелі, що встановлена в центрі селища. Десять загиблих на фронтах війни не внесені до цього списку.
1. Доля Феодосій Зінов’євич, 1905 року народження
2. Тадер Ігор Богданович, 1923 року народження
3. Дмитренко Іван Григорович, 1918 року народження
4. Дмитренко Олександр Григорович, 1923 року народження
5. Бусел Олексій Євсейович, 1920 року народження
6. Могилевський Борис Шмулович
7. Могилевський Кагос Шмулович
8. Могилевський Михайло Шмулович
9. Могилевський Семен Шмулович, 1912 року народження
10. Гінзбург Семен Абрамович, 1905 року народження
5. Вічна пам’ять
«Немає прощення фашистським нелюдам і ніколи не може бути! В пам’яті людській повинна зберегтися ця кривава трагедія, страшний жах смерті, дитячого крику, сліз і крові, і ця могила на шкільному подвір’ї, – пише Ганна Михайлівна. – Щиро вдячна тим, хто доглядає, оберігає цю могилу, насаджує і приносить квіти».
Сьогодні над нами голубе мирне небо. І світло цього дня наш народ заплатив дуже дорогою ціною. Вмирали за те, щоб жити нащадкам, і наші земляки – макошинці. « А діткам – школярам, – говорить Ганна Михайлівна, – я побажаю, щоб завжди було мирне небо без війни, рости щасливими, навчатися і любити свою вільну Україну».
Список використаної літератури
1. Г.Гудериан. « Воспоминания солдата», М. : Воениздат, 1954
http://militera.lib.ru/memo/german/guderian/index.html
http://www.fidel-kastro.ru/2WW/guderian_vospominaniya_soldata_s_illyustraciyami.html
www.e-reading.org.ua/…/Vaydinger_-_Tovarischi_do_…
http://117sd.nsknet.ru/_mod_files/ce_images/photoalbum/ris.26-2.jpg
2. Доля М.В. В ім’я світлого завтра // Колгоспна правда – 1973. – № 42