Будівля колишнього елеватора млина Бродського, що на Боричевому узвозі, донедавна була головною домінантою Поштової площі Києва. Цей унікальний зразок промислової архітектури початку XX ст. – одна з небагатьох споруд на Поштовій, що пережив низку війн та пожеж. Елеватор колись входив до комплексу споруд знаменитого “Київського товариства парового борошномельного млина”, більш відомого під короткою назвою «Млин Бродського».
- Млин Бродського. Початок ХХ ст. Фото: Вікіпедія
Перший млин, обладнаний найпередовішим європейським обладнанням на цьому місці постав ще у середині ХІХ ст. Постарався купчина німецького походження Андрій-Анс Глейзер. Місце для зведення підприємства було невипадковим, адже поруч – великий річковий порт. Баржами, які швартувалися ледь не під вікнами млина було дуже зручно постачати зерно і навпаки – вивозити готову продукцію. Та й вугілля для парових машин дешевше було доправляти річкою. До того ж і сам чималий Київ споживав велику кількість борошна. Годі казати, що підприємство одразу ж стало успішним і прибутковим.
Попри успішність бізнесу у 1860 році Андрій-Анс Глейзер чомусь продав млин досить відомому на той час комерсантові Адольфу Шеделю. Продаж оформили у кредит строком на 12 з половиною років. Однак після того як Шедель затримав кілька виплат, млин знову повернувся попередньому власнику. По смерті Глейзера у 1864 р. млин виставили на аукціон, де його придбала Амалія Бонадурер. До речі донька вище згаданого Адольфа Шеделя.
У 1870 пані Амалія продала млин,знаменитому засновнику династії цукрозаводчиків-мільйонщиків Ізраїлю Бродському, по смерті якого підприємство успадкував його старший син Лазар. Той значно розширив батькову спадщину. Територія млина розрослася аж до Боричевого узвозу. У 1888 році на вулиці Набережно-Хрещатицької постав новий чотириповерховий корпус млина. Але ненадовго. За три роки він згорів ущент. У 1892–1895 на розі вул. Набережно-Хрещатицької та Боричевого узвозу постав величезний, аж на п’ять поверхів корпус млина, а по фронту Боричевого узвозу — цегляний елеватор з трьома дерев’яними вежами.
У становому (сословном – рос) та досить антисемітському суспільстві Російської імперії єврею, навіть з мільйонами на рахунках, вести бізнес було непросто. Тому до сімейного підприємства Бродських (сам Лазар, його брат Лев та інші родичі) залучили поважного аристократа князя В’ячеслава Тенишева. Як результат – у 1892 р. було утворене акціонерне «Товариство Київського парового борошномельного млина», яке після смерті засновника (1904 р.) отримало ім’я Лазаря Бродського.
Аби була зрозуміла потужність і велич підприємства: станом на 1914–1915 роки на млині працювало 185 робітників та спеціалістів. Машини приводилися у роботу паровим і трьома дизельними двигунами, що мали загальну потужність 1750 кінських сил, а з боку сучасної вулиці Ігорівської до території млина підходила спеціальна залізнична колія. Продуктивність ж млина становила 3 млн пудів на рік!
Зауважимо, що експлуатація робітників тут була жахливою. Зокрема вантажники отримували по 75 копійок на день. За ці гроші вони повинні були 12 годин, з невеликими перервами, тягати п’ятипудові мішки.
У 1906 р. елеватор згорів, але вже за рік, на згарищі постав новий, той що й дійшов до наших днів. Авторами проекту новобудови стали інженер Ч. Волкенштейн та київський губернський інженер Володимир Безсмертний, який і керував будівництвом. Цікаво, що проектуючи споруду розробники приділили величезну увагу протипожежній безпеці (адже млин перед тим вже двічі горів). При чому постаралися від душі. Третя пожежа (про неї йтиметься далі) знищила таки млин, але елеватор – встояв!
Що до архітектури, то процитуємо дослідницю українського архітектурного модерну Тетяну Скібицьку:
«Глухий базилікального типу об’єм завершений чотирикутною баштою з боку набережної, має триярусне горизонтальне членування з поділом на цокольну, основну та вінцеву частини. Основним елементом строгої площинної пластики виконаних у відкритій цеглі фасадів є пілястри двох верхніх ярусів, рівномірний ритм членувань яких оздоблений нішами під карнизом головної та горищними вікнами вінцевої частини. Єдиним суто декоративним мотивом є плоскі диски на пілястрах вежі, оздоблені потрійними вертикальними тягами як своєрідне клеймо стилю сецесії».
Млин працювало до кінця Громадянської війни. У 1920 р. головну і ряд допоміжних будівель знищила пожежа. Елеватор – встояв. Виробництво борошна по тому так і не відновили. Колишній елеватор зрештою був пристосований під книгосховище нинішньої Парламентської бібліотеки. Тепер замість збіжжя тут зберігаються книги.
