Найдавніша згадка про село Єлиховичі міститься в 14-му томі Актів ґродських і земських часів Речі Посполитої з так званого Бернардинського архіву у Львові.
Деякі дослідники вважаються, що в назві села приховане мадярське коріння. Наприкінці ІХ століття прикарпатськими землями переходили угорці (угри), рухаючись за Карпати у басейн середнього Дунаю і Тиси. У часи їхнього переселення згадуються князь Єлех і його син Єзелех, які могли передати своє імення нащадкам або підданим, що з якихось причин осіли на цій землі.
Не менше можливостей дати назву селу мали і давні слов’яни з іменами на зразок Олех, Єлех, Желех, Шелех, Гелих, які частково збереглися до нинішнього дня як прізвища. Саме слов’янський корінь проглядається в назвах сусідніх з Єлиховичами населених пунктів, які мають імена-патроніми з суфіксам на «–ичі», що трансформувався з «-иче». Це Хильчичі (під впливом польського називництва – Хильчиці) – від імені Хиль, Жуличі – від імені Жул (Жуль), Сновичі – від імені Снов та деякі інші. Поселення з подібними назвами вважаються одними з найдавніших.
Серед місцевих мешканців поширена легенда, що початки села Єлиховичі пов’язані з легендарним городищем Радече, яке, за переказами, існувало на північній околиці Золочева. Після чергового половецького чи татарського погрому частина мешканців покинула згарище своїх жител і заснувала в болотистій місцевості нове поселення. З цими часами пов’язані легенди про походження назви села від вислову «Є-лихо-вічне», а також від вільшинового гаю, який прийняв під свій захисток біженців. Розмовний варіант слова «вільха» – «єльха».
У 1447 році село Єлиховичі належало до Олеського повіту Львівської землі Руського воєводства і перебувало у власності Яна Сенинського (Яна Олеського, або ж Яна з Сенна і Олеська). За активну участь у збройній боротьбі 1431-1432 років за приєднання Олеської землі до Польської корони Ян Сенинський отримав від короля Владислава II Ягайла у користування Олеський замок і більшість прилеглих сіл. А 1441 року, після того, як допоміг новому королеві Владиславу III Варненчику посісти угорський престол, одержав Олеський маєтковий ключ у вічне володіння. [4]
Попереднім власником Єлихович був Глібко (Глебко) Хильчицький – власник сусіднього села Хильчиці. Як свідчать судові записки, Глібко Хильчицький (інший поширений варіант цього прізвища – Хилечський) був службовцем (землянином) Олеського замку і одержав Єлеховичі як «вислугу» за свою військову службу. Він вважав незаконною передачу Єлихович Яну Сенинському і намагався через суд довести своє право на це володіння. Втім його зусилля не увінчалися успіхом.
Від Яна Сенинського Єлиховичі перейшли у спадок його синові Павлові – львівському підкоморію, дідичу Золочева. У 1532 році Золочівський маєтковий ключ, разом з Єлиховичами, був проданий яворівському старості Андрієві Ґурці. Наприкінці ХVI століття села Єлиховичі та Городилів разом з багатьма іншими селами Золочівщини купив Марек Собєський, воєвода любельський.. Пізніше ці маєтності перешли до Якова Собеського і його сина Яна ІІІ Собеського – одного з найвеличніших польських королів, що народився в Олеському замку. Його мати – Софія Теофіла Даниловичівна – представниця давнього руського роду, донька руського воєводи Івана Даниловича.
На північно-східній стороні від села, у сосновому лісі, довгі роки зберігалися могили, які місцеве польське населення пов’язувало з битвами часів Яна ІІІ Собеського, а українське населення – з козацькими походами під проводом Богдана Хмельницького.
Костел Воздвиження Чесного Хреста розташований у селі Єлиховичі Золочівського району Львівської області. Був споруджений у доволі унікальному для сакральних споруд України стилі конструктивізму. Хоча за стилем його можна віднести й до ар-деко.
Лише у 1930-х років постало питання спорудження власної каплиці у селищі. Як не дивно, але цьому сприяв золочівський пробощ і декан о. Каетан Грушецький. Задля цього він поміняв свої парцелі на парцелі мешканця Єлиховичів Куса, які знаходились на невеликому підвищенні північніше дороги і на яких можна було б збудувати каплицю. Ініціативу підтримала громада селища, яка вирішила передати під будівництво дві прилеглі парцели вартістю 2.500 злотих. Одна з цих парцел була частиною сільського пасовища, інша частину цвинтаря. Умову дарування формально уклали 9 вересня 1938. Її затвердили повітовий відділ у Золочеві та архієпископ Болеслав Твардовський. Львівський архітектор Вавжинець Дайчак (1882—1968) ще 26 січня 1938 виконав кошторис, технічний опис, розрахунки будівництва каплиці. Проект єлиховицького храму Дайчака 14 лютого 1938 затвердили у Тернопільському воєводстві і 8 травня 1938 архієпископ Болеслав Твардовський.
Невідомо коли розпочалось будівництво, але за деякими матеріалами його освятили до кінця 1938 року. Невідомо скільки тривало завершення оздоблення костелу. Воно не могло тривати довше вересня 1939, коли розпочалась Друга світова війна і терени були окуповані і включені до складу СРСР. Костел не отримав власного пробоща, а його обслуговував золочівський священик. Після виїзду поляків до Польщі у післявоєнний час костел 1945 закрили, перетворивши через 5 років на колгоспне зерносховище. Через брак догляду 1985 завалилась сигнатурка. Храм передали 1993 віруючим РКЦ. Через їхню малу чисельність до ремонту долучились віруючі УГКЦ, завдяки чому храм перебуває у спільному користуванні обох громад. Було відремонтовано дах, покритий бляхою, відновлено сигнатурку, інтер’єр. 25 вересня 2005 храм освятив єпископ Мар’ян Бучек[1].
Костел
Вівтар костелу орієнтований на південний-захід. Він збудований на бетонному фундаменті з цегли і каміння. Дайчак у своєму щоденнику писав, що костелу надали стилізованих рис середньовічної оборонної споруди на згадку про минуле і як символ костелу-фортеці польськості і католицизму на українських землях. Це, напевно, було наслідком участі архітектора у україно-польській війні. Оборонний характер підкреслено облицювання каменем нижнього ярусу храму, відділеного від решти об’єму невеликим дашком. Високі прямокутні вікна нефу, каплиць, маленькі у вежах віддалено нагадують бійниці.
Костел складається з чотирьохпряслового нефу і дещо вужчого однопряслового пресбітерія з круглою апсидою. Чотири крайні прясла нефу розширено напівкруглими каплицями. Перед нефом розміщено більш вузький притвор з високим трикутним фронтоном з двома нижніми уступами, по фасаду якого виступають дві круглі вежі гвинтових сходів на музичні хори. Хори виділені потужною балюстрадою. Посеред веж облаштовано вхід у відкритому притворі з верхнім балконом, що нагадує браму давньої фортеці. Пресбітерій з двох сторін обрамлюють прямокутні об’єми захристя і баптистерію з одноярусними вежами. Останнє окреме приміщення для хрещення відповідало новаціям у літургії, які популяризував архієпископ Болеслав Твардовський на основі рішення синоду 1930 Львівської архідієцезії. Аналогічний до притвору трикутний фронтон увінчує тильну стіну пресбітерія. Неф, пресбітерій покрито високими двосхилими дахами з сигнатуркою.
В інтер’єрі біля стін встановлено прямокутні колони, що розмежовують прясла неф і на яких опираються півкруглі арки склепіння. Стіни нефу вгорі замкнуті потужною балкою, на яку опирається склепіння. У пряслах розміщено по два вікна, у каплицях по п’ять. У апсиді було розташовано невисокий головний вівтар. Ще чотири вівтарі розміщувались у бічних каплицях навколо нефу. Костел був розрахований на 800—1000 віруючих. Застосовані Дайчаком рішення повторюються у його ж костелах — львівському Найсвятішого Серця Ісуса, Надвірній, нереалізованого у Хлопах біля Комарного.
У міжвоєнний період на території УРСР не велось сакральне будівництво, а на теренах Західної України збудували лише пару десятків храмів у стилях модернізму, конструктивізму, функціоналізму. Тому кожен з них є доволі унікальним для України архітектурним об’єктом, що заслуговує державної охорони.
Текст із Вікіпедії, фото Романа Маленкова