Фортеця Єні – Кале.
ПОДОРОЖ З УКРАЇНИ В РОСІЮ, АБО З “НЕНАШОЇ” НАШОЇ ЗЕМЛІ НА ЧУЖУ “НАШУ” ЗЕМЛЮ. КРИМ. Вигорілі східнокримські степи пропливають за вікном автівки. Низенькі рідкі дерева, майже порожні села, подекуди покинуті будинки вздовж траси на Керч. Ні тобі садків, ні традиційних для українців грядок. Кацапи, як зневажливо каже мій батько, які з них в дідька хлібороби. Як все це контрастує з добротними будовами поблизу Феодосії та буянням курортного життя на вузькій смузі вздовж побережжя моря. Хоча, припускаю, в листопаді чи грудні картинка й там пустельна й похмура. Курортна зона живе від сезону й до сезону, що вдієш, така реальність. А поки що жарке благодатне літо і ми прямуємо все далі на схід, до краю кримської суші.Величезні коники-стрибунці а чи сарана на узбіччі асфальтової стрічки, водій безжалісно давить їх колесами, щось нерозбірливо мурмочачи під ніс. Рідкісний випадок автостопу, коли не потрібно розмовляти з водієм.І ми насолоджуємось швидкістю та мовчанням. Траса зовсім не завантажена, вікна “шістки” відкриті і потік повітря наповнює салон запахом розпеченого асфальту, гіркуватих степових трав та чогось такого, що не можна описати, а наймення йому – Дорога…
Ось і напис “Керч”, хоч самого міста ще не видно. Зупиняємось біля продавця тандирної самси. Не впевнений, що колись кримські татари готували самсу, але після їх повернення з Середньої Азії, куди татар депортував Сталін, в меню кримчаків з”явилися типово азійські лагман, манти , узбецький плов і, звісно, самса. Пиріжок з прісного тіста в якому роль начинки виконують порізані шматочки яловичини в цибулевому соусі з спеціями продається тепер вздовж всіх трас, на базарах, пляжах і кафе. Найкращою вважається самса, приготована в тандирі – круглій узбецькій печі, яка палиться дровами чи вугіллям і накривається зверху кришкою. Самса коштує тут 4 гривні, хоча по всьому Криму стандартна ціна 5 гривень. Так, туристами тут і не пахне. І ми, і водій купуємо самсу і вже через хвилину в”їзжаємо в місто по мосту над залізничною колією.
Грифон – охоронець.
В”їзд до міста охороняють грифони , яких, очевидно, скопіювали з монет та прикрас Боспорського царства. Міфічні істоти з гідністю споглядають поодинокі машини, які прямують до міста або покидають його. Абсолютна більшість машин має кримські номери. І це в розпал сезону! Прямо протилежна картина в Ялті , Судаку чи навіть в Феодосії. Керч проти них виглядає напівпустим містом. Після осінньої катастрофи в районі Керченської протоки МНС та місцева влада провели величезні роботи по очищенню побережжя, з Києва були виділені кошти на ліквідацію наслідків аварії, пляжі Керчі та околиць готові приняти відпочивальників, але все дарма. Вміли готувати, та не вміли подавати, як кажуть в народі. Місто програло інформаційну війну – в пам”яті нашого задурманеного телебаченням народу слово “Керч” міцно асоціювалося з мазутом, нафтою, катастрофою, забрудненим довкіллям. А поодинокі репортажі українських каналів в червні вже не змогли змінити ситуацію. Хоча, особливо курортним містом Керч ніколи не була. Основні галузі міста – гірнича, металургійна, суднобудівна і, звісно, порт та поромна переправа. Та й рибальство поки що ще не зникло зовсім, незважаючи на хижацький промисел керченська хамса, тюлька, бички та камбала справно продаються на всіх базарах півострова.
Водій під”їзджає до центрального ринку, зупиняється. Прощаємось, виходимо на площі. Площа і вулиці міста густо прикрашена синьо-жовтими прапорами та гербами Керчі. Проте щодо патріотизму аборигенів ми не маємо жодних юлюзій – і репліка продавщиці про те, що вона з “радним язиком” народилася і з ним помре, а ви, хохли, вішайтеся зі своєю “мовою”- нас залишає абсолютно байдужою. Тим більше, що інша чудово розуміє українську, хоча й відповідає російською. Ось у неї і купуємо продукти, адже ми їдемо в Росію, а там все це дорожче. Сідаємо в маршрутку до паромної переправи – хоча Керч заслуговує окремої екскурсії , сьогодні ми хочемо потрапити до Росії, тому вільного часу не так то вже й багато. Проте, побачивши силует старовинної фортеці на березі протоки не втримуємось і вискакуємо з бусика. П”ять хвилин пішки досить таки пошарпаною вулицею з будинками, на яких лежить печать запустіння і байдужості, і ми підходимо до фортеці Єні – Кале, колишньої турецької фортифікації, яка перекривала прохід через Керченську протоку. Враховуючи те, скільки раз запорозькі козацькі флотилії проходили з боями і без через протоку, функції вона свої виконувала не дуже. Сьогодні Єні-Кале виглядає зовсім не грізно – невисокі мури, розкидана вздовж пагорба, з невеликими баштами та смішними, схожими на декоративні сторожовими башточками. Хоча… Не потрібно великої фантазії, щоб уявити гарматні батареї на майданчиках башт і стін та галери і шебеки турецької залоги Єні-Кале.І вкотре подивуватися мужності та холоднокровності наших предків , які єдині серед європейців в середньовіччі змушували Отоманську Порту здригатися від жаху та безсилої люті. Але все це в минулому. А зараз фортецю оповиває тиша, яку порушують лише тиха розмова хлопчаків, що вудять бичків та крик одинокої чайки ,що невідь звідки взялася на старих фортечних мурах.
Тиша і спокій…
Помічаємо, що ми не одинокі в своєму прагненні проникнутися духом історії – двійко туристів на доволі пристойних байках знімкують фортецю і море. Схожі на іноземців, але почувши українську, переконуємось – наші. Дійсно, двоє львівян подорожують Керченським півостровом і поки дуже задоволені мандрівкою. Сходимось на думці, що такими об”єктами туристів сюди не заманиш – ні тобі атракційного вигляду, ні музею, ні інфраструктури. Крім того, за радянських часів не додумались до кращого, ніж прокласти залізничну колію прямо через територію фортеці. Схоже, сюди забрідають лише поодинокі мандрівники типу нас. Прощаємось і повертаємось до траси на маршрутку. Поки чекали, познайомились з господинею будинку біля самої зупинки. Українка з Сумщини, живе тут вже понад 40 років. Подвір”я заасфальтоване, виноград, квіти.За будинком доглянутий город. Бабця нарікає на нестачу води – часом дають лише раз на тиждень, немає чим поливати городину та квіти, а без поливу рослинам – смерть. Дійсно, вода в Криму велика проблема, вірніше, не вода, а її відсутність. Без Північно-Кримського каналу більшій половині Криму прийшлось би не солодко, грубо говорячи, гаплик. Будівництво каналу почалось у 1957 році , збудовано вже три черги і будівництво триває. Дніпровська вода не тільки зрошує кримські поля – Джанкой, Феодосія, Красноперекопськ, Судак, Керч та інші міста Криму просто загинули б без цієї води.
Під”їзджає маршрутка , сідаємо до переправи. У відповідь на мою українську чую: “А ти, хахол, как здєсь аказался?” Кацапські манси починають вже набридати і я відповідаю на предмет того, що я – українець, а хохли нижча раса, і , взагалі, хохол живе де вигідно, а українець в Україні. Хвилину бусик німує, а далі водій пристойною українською говорить, що сам він з Білорусії, але колись жив на Житомирщині і поважає українців, просто тут так в них говорять ну і далі в томуж дусі. Я помітив, що коли відповідаєш різко чи зневажливо, це здебільшого діє на аборигенів моментально. Щоправда, не на всіх… Паромна переправа “Крим”. Все, як книжка пише, – митники, прикордонники, квиток на одного 34 гривні, пиво по 5 гривень ( правда, розливне), черга, відправка парому затримується на годину , народ хвилюється, нарешті лунає команда і судно під українським прапором вирушає у подорож, яка триває щонайбільше 30 хвилин.
Останній погляд на рідну землю.
Праворуч видніється українська Тузла, про яку подейкують, що вона сьогодні найбільш мілітаризована частинка України: після відомих подій на острові розміщена прикордонна застава “по повній програмі”.Так, а минулого року в Карпатах я бачив покинуті застави – немає сенсу в подальшому їх існуванні в режимі “залізної завіси”. Тут же все навпаки. Відгадка метушні навколо смужки піску з назвою острів Тузла видніється вже при виході з порту : рух кораблів по Керченській протоці приблизно відповідає рухові машин по трасі Феодосія – Керч. За рік протокою проходить понад 16 тисяч суден під українським, російським, турецьким, азербайджанським, болгарським і ще бог зна якими прапорами. І всі вони проходять між українським островом Тузла і українським Керченським півостровом, тобто, нашими внутрішніми водами. А за прохід, як відомо, потрібно платити. Це, звісно, не Суецький канал чи Босфор з Дарданелами, але, тим не менше, добрячий шмат грошей і стратегічно важливий важіль при переговорах. Росія платити не хоче, тим більше питати дозволу України при проходженні військових кораблів її територією. От же послав бог “братів” – туркам платять і питають дозволу, а тут не хочуть. А прийдеться – сухопутний кордон вже вивели, тепер черга за морським. Позиція України однозначно виграшна, ось і тягнуть час росіяни як можуть. Паромна переправа “Кавказ”. Все теж саме – митники, прискіпливий погляд працівниці ФСБ Росії, уточнення, куди саме ми їдемо ( слова “Тамань” виявилося недостатньо),пиво по 50 рублів ( 10 гривень, правда, розливне), черга, вибірковий огляд сумок, автобуси вже поїхали, таксисти нахабніють, ми стопимо машину і вириваємось на неозорі простори РФ. КУБАНЬ Кубань… Перше враження від Росії непогане: хороша дорога, розмітка, досить чисті узбіччя. Перший КПП вражає – бетонні блоки, залізна смуга з шпичаками, шлагбаум, міліціонери з автоматами, прожектори. Зупиняють вибірково, але часто. Правда, Росія є Росія – вказавши на непристебнутий ремінь, мент починає канючити гроші. Але наш водій непохитний і грошей не дає. Пояснюється це просто – він начальник якоїсь тепломережі в Анапі і знає особисто начальника місцевої ДАЇ, чи як воно там в Росії називається. З розмови з водієм дізнаємося, що Кубань ( Краснодарський край ) вважається заможною, розвинутою територією РФ. Цікава реакція, вірніше, її відсутність на те, що ми українці з України. Водій говорить, що був в Закарпатті, але дуже давно, років 20 тому, ще за СРСР. Ніякої політичної заангажованості, більше того, певна байдужість до нас, так, просто, попутники і співбесідники на півгодини. Тим часом проїзджаємо станиці Запорізьку, Кучугури, якісь Завєти Ілліча та виходимо на перехресті поблизу Старотітарівської(пам”ятаєте Шевченкове “… з Вільшани, де поляки титаря убили”). Тут ми звертаємо з траси Е-97 на локальну 35-и кілометрову дорогу до Тамані. Стоїмо на перехресті з не надто пожвавленим рухом.Сонце починає хилитися до горизонту – майже година різниці з Києвом – тож не ризикуємо зі стопом і сідаємо в рейсовий автобус – старий, роздовбаний “Ікарус” з засмальцьованими фіранками, який зупиняється біля кожного стовпа. Вражає велика кількість виноградників та садків. Взагалі, Кубань набагато більше схожа на Херсонську чи Миколаївську області, ніж на сусідній Крим. Схожість підсилюється садками і квітниками біля кожної хати, станиці, можна сказати, потопають в зелені. Магазини нагадують заклади райспоживспілки, принаймні вигляд і вивіски на них майже однакові в трьох населених пунктах. За нами чоловік читає газету, говорить сусіду, що якась російська приватна компанія третя в рейтингу активів в світі у своїй галузі. Зі стовідсотковою впевненістю можу стверджувати, що відповідь на таке повідомлення в Україні звучала би ” Ач, накрали в народу” чи “А що їм, злодії і бандити ” чи щось подібне. Проте ми в Росії, тому співбесідник щось схвально мурмоче на кшталт “Ну, а што, ми тоже люді”. Ну, в нас ні Ахметов, ні Порошенко, ні Коломойський такого б не діждалилися, українці поки що не вміють радіти з успіхів співвітчизників, а жаль…
Ось і Тамань. Взагалі-то це колишнє місто, а тепер селище міського типу нагадує типовий населений пункт колишнього есесерівського причорномор”я чи приазов”я. Чи то площа, чи просто широка вулиця, на якій розміщено з півтора десятка крамниць та установ сервісу, навіть не автостанція а місце зупинки нечислених автобусів ( теж з півтора десятка рейсів на добу), одноповерхові будинки, садочки або обов”язковий виноград на подвір”ї.Близкість моря відчувається лише по вказівнику “пляж” на перехресті. І тільки відійшовши тихими зеленими вуличками від “центру”, ми спостерігаємо, як починає проявлятись заретушоване сьогоденням обличчя тієї, “справжньої”, Тамані , яка притягує сюди небагатьох мандрівників, а не любителів дешевого літнього відпочинку. Адже саме це місце стало плацдармом для українців в освоєнні Кубані. ” Ой у тисяча сімсот та й дев”яносто другім році прийшов указ од цариці іти на Кубаню – ріку…” – ці слова української народної пісні точно відображають подію, однак не пояснюють причин і передумов такого рішення.
І вірнопідданий вірш…
І тут без екскурсу в історію нам не обійтися. А діло було так: у 1775 році російські війська за наказом Катерини ІІ зруйнували Запорізьку Січ та заслали останнього кошового отамана Петра Калнишевського на Соловки. Багато козаків пішли під владу Туреччини, яка дозволила їм у гирлі Дунаю побудувати Січ та відновити прадавній запорізький військовий устрій.Це налякало петербургських вельмож і на противагу Задунайській Січі на півдні України було створено “Її Імператорської Величності військо вірних Чорноморських козаків”, яке увійшло в історію як Чорноморське козацьке військо. Під час чергової російсько-турецької війни козаки-чорноморці геройськи відзначилисьв битві на Березані та при взятті Очакова та Ізмаїлу. Після війни майже 10 тисяч козаків осіло в межиріччі Бугу та Дністра, утворивши 38 поселень(за кількістю куренів).Беручи до уваги Задунайську Січ, північне причорномор”я фактично знаходилося під контролем козаків.Почалися конфлікти між козаками та поміщиками, до козацьких поселень знову потягнулися втікачі.Тому 30 червня 1792 року Катерина ІІ надала Чорноморському козацькому Війську грамоту про пожалування кубанської землі.Російський уряд щойно переселив звідти ногайську орду. Втім, земля ця не була пустою: на Кубані до цього нараховувалося близько двох тисяч козаків, здебільшо рибалок та уходників.Тому козацькі старшини Антін Головатий та Захар Чепіга добре знали місця, які, по-суті, змусили імператрицю подарувати собі. Ось так 16 серпня 1792 року 51 судно козацької гребної флотилії з трьома тисячами переселенців вирушили з Дніпра до берегів Кубані. 25 серпня ескадра, обійшовши Крим, досягла Тамані. Друга партія з Кошем, канцелярією, військовим обозом і двома тисячами кінних козаків зупинилася на зимівлю біля Єйської коси, до кінця року добралася третя і четверта партії, а, взагалі, переселення козаків на Кубань тривало до кінця 18 століття.За порівняно короткий час все правобережжя річки Кубань, а далі і лівий берег були забудовані, розорані та освоєні українцями. Головним містом краю став Катеринодар, закладений кошовим отаманом Захаром Чепігою 12 червня 1793 року.Звичайно, не лише українці освоювали ці землі – чорноморське лицарство поповнилось вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, кримських татар, євреїв та інших націй, яких доля поєднала з Україною. Та українці серед чорноморського козацтва переважали.Покріпачені селяни тікали з України до вільної від панського ярма Кубані. У 1848-1849 роках відбулося останнє масове переселення українців у Чорноморію: більше 100 тисяч вихідців з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів. Один з перших кубанських істориків, Іван Папко писав: “Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю – малоросійською…”
Пам’ятник запорожцям в Тамані.
Та облишимо історичні екскурси – вечоріє, а ми ще не знаємо, де зупинимось на ніч. Ціни в продуктовій крамниці не дуже радують – приблизно відсотків на 30 дорожче, ніж у нас, вино раза в півтора дорожче. Проте це не заважає мені взяти пляшку червоного сухого, “Фанагорія”, Таманський півострів – саме те, що треба!Вирішуємо пройтися до моря, а там вже визначимося, куди підемо. Поспішаємо на захід, навздогін сідаючому сонцю ,і,раптом, з розмаху влітаємо в невеличкий сквер, в центрі якого височіє пам”ятник запорожцям, що висадились тут понад 200 років тому. Червоний граніт постаменту, гордовита, впевнена постава отамана, прості слова: “Первим запорожцам… в память столетия со времени висадки…” Тихо, невисокі дерева, зграйка дітлахів прямує до моря. Воно за якихось сімдесят метрів від скверу, за міні-набережною зі сходами прямо в воду.Розглядаємось, що вліво, що вправо – нічого втішного – зразу за пляжем починається високий глинистий берег, зайнятий досить щільною приватною забудовою. Зліва, поодаль видніються якісь поіржавілі корита – язик не повертається назвати їх кораблями, а слово “судно” у мене чомусь асоціюється з лежачими хворими у лікарняній палаті. Чисто інтуїтивно повертаю ліворуч.Інтуїція не підводить – пройшовши метрів вісімсот неасфальтованими вуличками, ми опиняємось перед великим щитом, на якому написано “Городище Гермонасса – Тмутаракань, таманский исторический музей”. За огорожею починається старий розкоп, очевидно, не одна археологічна експедиція вгризалася лопатами в суху глинисту землю. Пройшовши якусь сотню метрів, виходимо на пагорб прямо над морем, на висоті з півтора десятка метрів і зупиняємось серед поруділої трави. Швиденько ставлю намет, дістаю пляшку і… от, чорт! Штопора в мене немає, а пляшка “правильна”, шийка звужується донизу, заштовхнути корок всередину практично неможливо. Ніж заширокий, і що його робити? Я звірію, підкрадається думка розбити пляшку в пакеті, а вино перелити з пакета в казанок. Але на допомогу приходить Лариса з тонким сталевим кілочком від намету. Буквально хвилина і – ура – вино тонкою цівкою ллється в металеві кружки. Ось вона, ця мить: сонце сідає за Керченською протокою, зникає за смужкою кримської землі на обрії, морські хвильки тихо розбиваються об берег, кричать чайки, важко махаючи крилами в польоті пролітають на ночівлю баклани і простий червоний сухар вставляє не згірш “викрутки”. А життя все-таки класна штука, їй-бо, куме… Зранку збираємось і за яких півгодини ми в “курортному” центрі Тамані. Купаємося в мутнуватій, взагалі то, після Криму, водичці, їмо морозиво і раптом помічаємо “Музей Кубанского казачества” в старовинному на вигляд будинку поблизу набережної.Квиток в 30 рублів – і ми в музеї. Взагалі, музей дуже нагадує музей історії села Перемуківці розливу 1980-х. Декілька кімнат побілених вапною, на стінах розвішані експонати на кшталт серпів, глечиків і коліс від підводи, а підписи під ними виконані на принтері на листках формату А-4.
“Тьотя Валя” і Лариса в музеї.
Почесне місце займають декілька вишитих сорочок. А візерунки щось не кубанські, гуцульщиною віддає. Так і є, екскурсовод тьотя Валя, як вона себе назвала, підтверджує: це подарунки від українських делегацій, які зрідка, але все ж з’являються в Тамані. На одній зі стін висить картина, очевидно , репродукція, на якій зображено висадку козаків на Кубані. Над головами козаків, поруч з кошовим майорить синьо-жовта хоругва, а нижче підпис: “Слава тебе, Господи, что ми казаки”. Для мене цей напис дивним чином перегукується з написом на футболках, що продаються в “Трубі” під Майданом: “Дякую тобі , Боже, що я не москаль!” До речі, екскурсію тьотя Валя проводить дуже пристойною українською. Сама з Вороніжчини, з українського села, чоловік – станичний отаман Тамані. Про українізацію Кубані та про її знищення Сталіним говорити не хоче, говорить, що незнає такого, про Голодомор – ” взагалі-то ми подумуємо про те, щоб поставити хрест померлим в голод”. Тепло попрощавшись, вирушаємо далі. Пройшовши буквально двісті метрів ( та скільки там тієї Тамані), натикаємось ще на один музей – археологічний. Нууу, тут самодіяльністю і не пахне! Музей досить пристойний і по світових стандартах, а на фоні напівсонної станиці виглядає просто шматочком Євросоюзу! Чудове приміщення, продумане планування, сучасне освітлення. Прекрасні експонати з розкопок Гермонаси – Тмутаракані і не тільки.
Тут самодіяльністю і не пахне…
Кераміка, античні колони, металеві вироби. Проте багато копій – більшість унікальних експонатів знаходяться в Москві та Пітері. Ще Катерина Друга розпорядилася привезти до Пітера найзнаменитішу знахідку Тмутараканського князівства – Тмутараканський камінь, на якому написано про те, що князь Гліб міряв море від Тмутаракані до Корчева (Керчі). Для Катерини це було підставою для завоювання цих земель – вона повертала стародавні руські землі ще князівських часів. Ось чому Росія всі ці роки надавала такої великої уваги розкопкам цієї території та проведенню історичних досліджень. Хоча, сьогодні, якщо слідувати цій логіці, свої права на Тмутараканські землі може спокійно заявляти Україна: мало того, що Володимир Великий прилучив ці землі до Київської Русі в 980 році, згодом Таманський півострів належав чернігівським князям і був частиною чернігівської спадщини.
Покровська церква.
Залишався ще один обов’язковий для відвідування українцями об’єкт – церква Покрови, перша православна церква на Кубані, побудована запорізькими козаками. Ми знайшли її досить швидко. Тихе, ошатне подвір’я, обсажене з усіх сторін фруктовими деревами (відчувається українська хазяйновитість), а посередині стоїть невисока, з усіх сторін облямована колонами небесно-біла церква. Дуже цікавий тип, здається, має більше подібного з античними спорудами, як з козацьким барокко. Поруч стоїть невисока дзвіниця, дуже схожа на своїх подільських чи галицьких сестер. На фасаді дзвіниці зберігся старий напис, який свідчить про те, що споруду зведено коштом козацької старшини. Помолившись в церкві та насолодившись обідньою літньою тишею, виходимо на трасу.
Дзвіниця Покровської церкви.
Буквально друга машина стопиться – молодий хлопець підвозить нас до знайомого перехрестя, хоча для цього він проїхав кілька зайвих кілометрів. Далі, змінивши чотири машини, дістаємось до порту Кавказ. Гарні краєвиди: поля, затоки, лимани, берег моря. Козакам тут мало би сподобатись, говорить Лариса. Дійсно, місця дуже схожі на Нижнє Подніпров’я, видно, тому то й привів сюди Головатий спадкоємців запорізької вольниці. Ось і порт.
…пором прямує до України…
Все в зворотному порядку – пиво, квитки, запізнення – і, ось, нарешті, паром прямує до України. Видно Керч, що розтягнулася на добрих півтора десятка кілометрів вздовж берега. Бувай, Кубанська Україно, невідомо коли побачимся знову – говорю я сам до себе. Але Лариса чує і тихо шепоче – А, може, ще колись тут побуваємо, тут так гарно, як у нас на Великій Україні. – Хтозна,- замислено відповідаю я , – хтозна…І ні вона, і ні я й не підозрюємо, що, буквально через півроку, ми, повертаючись з Єгипту та Близького Сходу, знову проїдемо Кубань і тим самим паромом перетнемо Керченську протоку по дорозі додому. Але це буде вже зовсім інша історія…