Головна > Блог > Події 9 травня 2011 року у Львові. Особистий погляд

Події 9 травня 2011 року у Львові. Особистий погляд

ВІДРАЗУ ЗАЗНАЧУ – ДУМКА НЕ СТОСУЄТЬСЯ ВЕТЕРАНІВ ВОВ

Якось довелося мені прочитати в інеті про підготовку поїздки значної кількості представників партій “Родіна” (Одеса) і “Русскоє єдінство” (Крим) до Львова на 9 травня. “Для чого?” подумалось тоді. Яке відношення вони мають до Львова й чому їм не хочеться відсвяткувати День Перемоги у рідних містах? Ну от що б ви подумали? Це ж проросійські організації. Чому їх тягне до регіону, де не дуже симпатизують Росії?

Відразу подумав: “Щось буде неладне”. Особливо якщо зважити на дибільний законопроект про вивішування червоних прапорів. Ніколи подібного не приймали, а тут на тобі. Адже в наказному порядку над державними установами можна вивішувати лише державні стандарти… Але 29 квітня я поїхав із Києва. Не мав ні телевізора ні інета (не дуже й хотілося). Повернувся лише 10 травня. І почув із ТБ те в чому був упевнений – у Львові масові безпорядки. Догрались. Але ніде ні слова ні про родіну ні про русєдінство. На слуху одне ВО “Свобода”. От і хочу висловити свою думку з цього приводу. Я ж теж хоч трошки, але публічна людина:-) – у телевізорі півроку працював в “Унікальній Україні”, виступав на плюсах у програмі “Документ”, по радіу теж виступав не раз. Думку маю право мати. І ось вона: “Провокація!!!”. Готувались і виконали. Роздразнили великого собаку дрібними шавочками. І не було б цього, якби не всякі родіни і єдінства із своїми 30-метровими червоними стягами.

Звичайно демократія демократією, але коли у мене в під”їзді заводять нічліжку бомжі, а міліція не реагує – хочеться їх викинути самостійно. І якщо самому не під силу (або страшнувато) – об”єднуюсь із друзями (нехай допоможуть). Бомжі – це така штука, ладно просто б на сходах сиділи, так вони ж смердять і гадять). А коли б цих бомжів офіційно прислали б під мої двері, кажучи що тут можна трохи пожити, чи не була б це провокація проти мене? І якби я знав, що ось вони мають прийти, я б якось готувався б. Хоча б якоїсь хлорки посипав)

От і Свобода готувалась. Чому б не попіаритись майже на шару. І вийшло ж попіаритись. Але чомусь навіть в часи Ющенка жодного разу, в жодному місті України не відбувалося нічого подібного? Бо не було подібних ПРОВОКАЦІЙ.

Думаю не лише одна Свобода спалахнула у Львові цього дня. Місто давно й потужно пресують з усіх боків. Був я там у 20-х числах квітня. Бачив досить великий організований марш-мітинг студентів проти політики Табачника. Дійсно міністр все глибше занурюється у… Інколи просто в голову не вкладається те що він творить… Ну це один із прикладів, який свідчить про те, що у Львові наболіло. Нерви здають. Ну і навіщо зачіпати от такого неврастеника? Але зачепили, вдарили у хворе місце – відношення до Москви. Ніби хотіли вказати на те, хто дійсно нині господар.

Зовсім не дивно, що усі сліди ведуть до Москви. Так було завжди. Ще з 1654 року. Провокація на провокації і провокацією поганяє. Особливо показним є повстання 1768 року – Коліївщина. Тоді народу, змученому кріпацтвом, унією й корчемною реформою (яка була цілеспрямованим споюванням нації) теж наступили на хворий нерв. Імператриця Катерина ІІ підбурила й спровокувала повстання. А потім по-суперзрадницькому його придушила. От і нині я впевнений є сили, які спровокували львівські події, з надією придушити…

Галичани безкультурні?! Брєд!!! Нехай скупі, педантичні, бюрократичні, але не безкультурні. Такої дурості я ще не чув.

Довелося мені помандрувати нашою ненькою-Україною, тому маю змогу порівняти рівень культури в регіонах. Відразу згадуються акуратненькі, чистенькі дворики в галицьких селах і напівзруйновні, з перекошеними тинами, або й взагалі без них, без підлоги й з топкою “по-чорному” обійстя на Луганщині.

Пішохідні зони поміж старовинних соборів і доглянутих кам’яниць в містечках Львівщини, Тернопілля і Франківщини неможливо порівняти із напівзруйнованими райцентрами Донбасу.

І це все одна Україна. Низькі зарплати й доглянуті хатки на Галичині, й повна розруха, кримінал й тотальне п’янство на Донбасі – при порівняно високих зарплатах. Чому так виходить – чим ближче до Росії – тим більша розруха?

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ

В мені чверть російської крові й восьма частина молдавської. Дідусь мій – Маленков Олександр Романович – русский в n-ому поколінні. З-під Смоленська. Доля в нього склалася дивно. У 1933-му серед ночі забрали його батька (мого прадіда). Більше ніхто не бачив. Матері (моїй прабабці) довелося тікати під Ростов. Але клеймо рідні ворога народу знайшло їх і там. Перед дідусем постав вибір, або клеймо, або на службу. В 1938-му пішов у військове училище. В 39-му вже був лейтенантом на Фінській (розповідав що найстрашніша війна). Там йому на день видавали фляжку спирту (офіцерська норма) для сугрєву. Отримав алкоголезалежність. В 1942-му воював під Ленінградом. Був комбатом. В 43-му отримав серйозне осколочне поранення в голову і контузію. Пів-року провів у шпиталі. Звідти вийшов у чині капітана, з п’ятьма бойовими нагородами і посадою начальника табору військовополонених німців у Закарпатті. В 1944-му “за недоїмку ящика з гуманітарними ботинками” (німці виявляється присилали своїм гуманітарку) потрапив під трибунал й був засуджений до 10 років Воркути. З таборів вийшов у 1953 році по амністії після смерті Сталіна. Пізніше був реабілітований. Це я все не просто так розповідаю. Я до чого веду – хочу показати всі благості радянської влади. І ця людина (мій дідусь), з такою покарьоженою долею, бачачи за житя лише горе, війну, тюрму і горілку все рівно до смерті декларувала: “За Родину! За Сталина!”

Яким чином тоді вдавалося так зомбувати людей? Страшно. Злякались видно і німці такої армії зомбі, хоча й самі були зомбі, але на чужині, далеко від джерел зомбування, вони видно роззомбувались і злякались. Тому й програли.

Я гарно пам’ятаю свої дитячі ігри у войнушки – я був і командиром, і партизаном. Мав червоного прапорця. Дід щорічно носив мене на плечах в колоні ветеранів-демонстрантів на День Перемоги. Я поважав червоний стяг тоді, поважаю і нині. Хоча зараз я знаю що червоний прапор майже завжди був символом і української армії. Козаки здобували свої перемоги теж під прапором кольору крові. Але ж не у прапорі справа, а у спробах подавити самосвідомість (нехай вона й деколи трохи викривлена). Усі минулі роки у Львові на 9 травня все було нормально, а тут на тобі. Чому?.. Вирішуйте самі. Але я добре розумію галичан, адже чув розповіді очевидців (у Золочеві) про радісну зустріч радянської влади у 1939-му.

Їх зустрічали квітами, а вони через місяць взяли край на штики. Золочівський замок перетворили на в’язницю, в якій закатували тисячі галичан. Це правда. В краю поширився панічний жах і ненависть до цієї влади й до її прапора. А коли прийшли німці, то відкрили двері Золочівського замку перед сотнями родичів в’язнів й іншими спеціально запрошеними (зігнаними) свідками. Й що вони там побачили?.. Краще нікому цього не бачити. Хотілося б сказати: “Краще б нікому цього і не знати”. Але потрібно знати.

Ось як згадує відкриття в’язниці один з очевидців: “Пiд замком-в’язницею зiбралося багато людей. Я побачив довгi ряди розкладених трупiв, добутих з ями пiд муром. Запах гниючого тiла звалював з нiг, але люди, закриваючи обличчя хустинками, все ходили у пошуках рiдних. Трупи чоловіків були у брудній подертiй бiлизнi або напiвголi, неголенi. Багато мали повикручуванi та поламанi руки й ноги, зi слiдами тортур, з повириваними нiгтями, пошкодженими статевими органами. Серед них i жiнки у такому ж станi. У декого поскручуванi ззаду руки. Бiльшiсть убитi пострiлами в потилицю. Свiжих трупiв там не було.

Наступного дня виносили замордованих з камер. Дехто з них був замурований живцем. Вигляд мали ще страшнiший.

Усiх нарахували 752, розпiзнано 21, в основному по одягу. Їх поховано окремо, усiх iнших – у спiльнiй могилi на мiському кладовищi. Пiсля похорону повернулися знову в замок, щоб оглянути в’язницю. У головному, службовому будинку була канцелярiя, слiдчi камери, примiщення для вартових. Злiва вiд брами ми побачили велике примiщення, де долiвка i стiни були забризканi кров’ю i мали слiди вiд куль. У стiни вбитi гаки, посерединi закривавленi столи. У кутку була дiра, через яку закатованих похилою дошкою скидали до ям поза муром. Тут енкаведисти спочатку тортурували, а потiм убивали в’язнiв”.

Ну і за що галичанам любити радянську владу і її прапор? А ненавидіти причини були і спадково залишились. Та й взагалі відношення радянської влади не лише до галичан, а й до усіх українців було гірше, ніж відношення до них німців-окупантів. Пересвідчився в цьому недавно, слухаючи розповіді свідків ВОВ на Черкащині. Але це вже інша історія, яку я планую описати у своїй книзі (ну колись, мрія така).