Замріялись сині Карпати.
Як хороше, люба, з тобою мені
Сьогодні по місту блукати…
Сьогодні по місту блукати…
Вивалилися такі з Оленкою спозаранку з поїзда і пішли. От просто в центр, просто без мети. Так ходити найцікавіше.
На вулиці Грюнвальдській надибали такі от цікаві будиночки. Раніше тут була будівля “Просвіти”, зараз теж щось пов’язане з патріотичною культурою.
Тут же і більш монументальні споруди.
Спішити нам зовсім не було куди, заселення в готель тільки з 14:00. Завернули в Меморіальний сквер. Після фестивалю ковалів по місту встановлено багато кованих скульптур. Більшість із них дуже симпатичні.
Типова совкова будівля обладміністрації. Типові совкові пам’ятники на площі.
Погода зовсім не радувала (дивно це в моїх подорожах, правда?)) Дуже холодно і сиро було. Але на завтра було ще й… але про то в наступному пості)) А поки — колишня будівля синагоги.
А зараз — “еблі”
Обласна філармонія. Прекрасна споруда, з жахливою рекламою… Власне, нічо проти Мірзояна не маю. Розміщення банера — жахливе.
А голуби франківські — ті ще засранці. Міцкевіч в печальці))
Архітектура чергується: красивий будинок — одоробало… знову красивий. Хоча тут два красивих поруч.
Пам’ятник “Руській трійці”.
Поруч — ще спадщина фестивалю ковалів.
Отак бочком-бочком ми дійшли до Ратуші, взяли поруч кави з собою (у чудовій кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ») і піднялися на оглядовий майданчик (20 грн квиток). Панорама похмурого осіннього Івано-Франківська.
По центру — центральний ринок міста.
Костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.
Кафедральний собор Св. Воскресіння.
Телевежа. Власне, поряд з нею ми і жили. Готель Станіславів сподобався. Тільки косяк із заселенням був. Чомусь вчасно не приготували наш номер. Довелося нам ще погуляти годинку.
Центральна площа.
Замерзли. Спустились. Пішли шукати, де б поснідати.
Нє, тут ми не обідали, це ми зайшли в Кафедральний Свято-Покровський собор (колишня Вірменська церква).
Рушаємо далі.
Дійшли до знаменитої франківської Стометрівки, на початку якої стоїть таке “чудо”. Але ж, якщо почнуть ламати, щоб збудувати щось нове, захисників же знайдеться безліч.
Фото можна кидати ваті, яка стверджує, що Бандера співпрацював з нацистами. За це вони арештували його брата.
Поснідавши прекрасним журеком, наливками і дерунами в пивному клубі та бістро «Десятка» (хай вас не вводить в оману назва: з вибором пива там не дуже, від бістро — ціни, а меню і кухня — божественні, тобто ресторанні), порулили в готель.
Як я вже казав, номер нам не підготували, тож, щоб даремно не чекати, вирішили прогулятися до озера.
По дорозі зустрічали такі от симпатичні будиночки.
Фіранки! Які фіранки!
Вгадаєте, яка установа тепер у цій будівлі?) Це дитячий садок при вході в парк Шевченка.
А от і парк, запам’ятайте його таким 😉
А це вже околиці озера.
Тут подзвонили з готелю і ми, замерзлі та замучені, полізли заселятися. Вийшли звідти тільки надвечір, і то недалеко — у сусідній бар (буквально сусідній, двері поруч із входом до готелю — кнайпа «Войцех») подивитися футбол, попити наливочок, настоянок і крафтового пивка, але то вже інша історія. Далі буде. Не перемикайтесь.
Привіт, тепер з вами Оленка і на коду буде вам простирадло моїх вражень про Станіславів, він же Франик, він же Івано-Франківськ. По секрету скажу, що пост писався ще до конкурсу, тож мені якось незручно в нього вклинюватися, тому додам кілька абзаців від себе в кінці.
В Івано-Франківську я була раніше кілька разів, точну кількість вже й не назву, але якщо так, щоб на півдня мінімум, то п’ять разів точно. Але ніколи не доводилось мені побувати в ньому ґрунтовно, не проїздом, не наскоками, а з якоюсь культурною програмою. Тому дуже хотілося повернутися, щоб повторити те, що я вже знаю і люблю, а також, щоб побачити і спробувати ще незвідане. Хто читає не перший наш пост, вже, мабуть, в курсі, що для мене в подорожі подивитися на щось нове і красиве — безумовно, важливо і цікаво, але так само важливо і цікаво знайти і з’їсти щось смачненьке, ну бо інакше який сенс їхати? Пам’ятаєте з мультику: «Таити… Таити… Нас и здесь неплохо кормят!»? Так от, це про мене: навіщо кудись пхатися, якщо там немає нічого смачненького? Подорож набуває нових сенсів і починає вигравати різноманітними барвами, якщо вона обіцяє мені не лише візуальні, а й смакові враження. Ну, і з огляду на сказане, обов’язкову програму я собі цього разу склала таку: – журек у «Десятці» — це моя любов на все життя, смачний настільки, що я навіть навчилася його готувати, а якщо цього аргументу недостатньо, то ось вам ще один: мені вдалося вмовити Сашечку, любителя нових вражень і закладів, знову піти в «Десятку» на другий день заради журека, зрештою у них там все смачне, особливо під настоянки)); – угорський курташ на Стометрівці — теж прекрасний смаколик, особливо з кавою або з какао чи імбірним чаєм у холодну погоду (одразу порада: не думайте, що якщо він порожній всередині, то ви ним одним не наїстеся, це дуже помилкове враження, повірте); – мед на Грюнвальдській — є там магазинчик «Бджільництво», у якому можна восени придбати рідкісний падовий (падевий) мед, дуже смачний і цілющий, вартий того, щоб його аж звідти везти; – львівська «Галка» у Франику — на «Галці» я зазвичай беру безкофеїнову каву (у них вона не за мільйон і дуже пристойна), але раніше її можна було купити лише у фірмових магазинах, яких у Києві нема, а тепер, на щастя, її вже можна замовити через інтернет; – гуцульські сири: будз, бринза, коники… Ніби, все. Коротенький скромний списочок, погодьтеся))
Забігаючи наперед, скажу, що свою програму я виконала. А щоб не думали, що я їздила туди тільки пожерти, не свій захист можу сказати, що я також мріяла знову потрапити до осіннього парку Шевченка, бо він якийсь особливий, дуже атмосферний, а я дуже люблю парки, тим паче восени. Крім того, вирушаючи в дорогу, ми завбачливо подивилися прогноз погоди і пересвідчилися в тому, що небесна канцелярія готує нам неабиякий сюрприз (який саме — побачите у другій частині оповіді).
А ще Станіславів підкорив моє серце старими поважними будинками (вони в різному стані, але всі чудові, вулиця Шевченка — це справжній музей будинків!), а також своїм спокоєм, розміреністю і відсутністю натовпів агалдєлих туристів. Це вам не Львів. Поки що, принаймні. Звісно, дуже хотілося б, щоб він таким і лишався.