Ремарка для тих, хто щойно приєднався. Іноді (з моменту оголошення конкурсу на УІ)) ми пишемо вдвох про ті місця, які відвідали разом. Тому це не записки шизофреніка, який змінює свою гендерну ідентичність у кожному абзаці й сам із собою сперечається, а тут насправді двоє оповідачів: Сашечка, aka falkoner (автор фото і основного тексту, який виділено напівжирним) і я, Оленка (і мій текст виділено курсивом). Тож, вирушаймо 🙂
На тому березі озера вже прийшла весна,
Красою заворожена, неземна вона.
На тому березі озера веселка воду п’є,
На тому березі озера живе кохання моє.
Назва посту не випадкова. Про файне місто я пишу не вперше, і не востаннє. За тегом можете глянути. Виявив ось на компі фотки з травневої поїздки в Тернопіль на фестиваль “Ї” (про який дуже мало розкажу. В наступному пості з серії зрозумієте чому). А в мене ще висить липнева поїздка у місто Те нерозібраною.
Отож, як завжди після роботи я сів у потяг і помчав на Захід, де вже два дні тусила Оленка.
Фестиваль «Ї» — то моя любов з першого віртуального погляду (довідалась про нього через фейсбук), яка розпочалась у 2016 році. Тому, побачивши ще взимку квитки на фест у 2017-му, звісно, я їх тут же й придбала. А там і травень не забарився. І я вирушила відкривати фестивальний сезон. Не завжди організатори фестивалів слідкують за перенесенням робочих днів на вихідні у зв’язку зі святами. І цьогоріч вийшло так, що два фести («Ї» і «Захід»), триваючи три дні, припадали лише на один вихідний. Тож, плануючи поїздки на фестивалі (і не лише) заздалегідь, перевіряйте, чи не влаштував Кабмін вам сюрпризу і не попереставляв місцями вихідні й робочі дні (графік перенесень зазвичай відомий вже на початку року). Ну, це важливо, звісно, лише якщо ви не вільний художник, а маєте серйозну й відповідальну роботу, тікати з якої на фести — некомільфо))
Поїзд прибув майже о третій ночі, але Оленка загуляла на фестивалі і зустріла мене. (Ну що значить «загуляла»? Це серйозний фестиваль, літературно-мистецький, і того вечора там була… Ніч еротичної поезії)) Так що все серйозно, ніяких гулянь.) Тобто в центрі ми перетнулися. Пройшлися трохи нічним містом. Правда, в сторону готелю. Бо спати дуже хотілося.
Відпочивши, на ранок пішли гуляти.
Чому Київ, а не Тернопіль називають містом каштанів я відмовляюся розуміти. (У Києва кращий піар))
Оленка, до речі, вперше в житті побачила такі квіти. Для мене це просто банальщина, яка росла в квітниках в моєму селі у всіх. Тими квіточками прикольно гратися. Хто знає як воно правильно називається?
Гугл знає! Слава йому, великому, могутньому і всезнаючому)) Це діцентра, або розбите серце. Цілими вони мені більше подобаються) Квіти чудові, обов’язково треба знайти і завести у садку.
У травні в Тернополі навколо пам’ятника Степану Бандері тривали ремонтні роботи. До липня відремонтували. Я приїхав і перевірив.
Снідати пішли в траторії “
ТІСТО” (неподалік театру). В травні там сподобалося дуже. В липні було вже не те: і перестановку зробили невдалу, і кухня стала гіршою, як на мене.
Попередня версія обстанови, хоч і була тіснішою, але мені також більше подобалась, була у них така фішка, що якщо ти сидиш за барною стійкою, то можеш спостерігати за приготуванням страв і спілкуватися з кухарями та барменами. А тепер місць більше, але цієї атракції вже немає. Щодо кухні, то ми щоразу замовляли різні страви, тож, можливо, просто щось смакувало менше, а щось більше. Ціни у липні дещо зросли (у порівнянні з травнем), але все одно суттєво нижчі за київські. І так у Тернополі переважно всюди, що завжди приємно тішить.
“Закрий двері! Не травень місяць!” — загальновідома фраза. Так от цей травень був ніфіга не травень. Всі в куртках он. Ці люди спочатку жадали літа, потім кричали “задовбала спека”, зараз же ниють, що літо пройшло і вони “калєндарь пєрєвєрнулі”. Тфу такими бути. В мене все просто. Я не люблю зиму і холод взагалі. Я теплолюбива тваринка.
А я от дедалі тяжче переношу спеку (холод також, але він якось менше вимотує і йому простіше зарадити, як на мене), тож схиляюся до того , що осінь і весна — ідеальний час для подорожей. Бо, погодьтеся, поїхати світ за очі, щоб там нерухомо страждати у якомусь затінку — не дуже вдалий варіант мандрів. А взагалі у таких випадках, коли одні й ті самі люди щосезону жаліються на будь-які погодні умови, я завжди згадую Сергія Вікторовича Жадана, який зауважив: «І фішка не в тому, що утиски чи погрози, а в тім, що душа сама знає, де небезпека, і взимку вона болить, тому що морози, а влітку — тому що спека». Мудрєйша, опитнєйша людина!)) ©
Собака ось також їх засуджує. Бо він розумний, явно розумніший за багатьох людей. Пристав до нас біля театру і дуже майстерно випрошував поїсти. Ми навіть подумали, що у пса вселився дух якогось актора з театру ім. Шевченка.
Ще була версія, що це собакевич, вихований котами, бо так він ластився, підставляв голову, щоб його почухали, бодався нею в ногу, намагався застрибнути на нас, спираючись передніми лапами нам у коліна і зазираючи в очі поглядом кота зі «Шрека». А знайомство з нами він розпочав із того, що підкрався ззаду і тицьнувся своїм вологим носом у мою долоню. А я йду і думаю: «Чого це в Сашки руки такі мокрі?»)) Озираюсь — а це зовсім не руки, і не Сашка)) А безіменний виконавець однієї ролі з вистави «Дайте поїсти». Коротше, «Оскара» ми йому не вручили, але дали шматок сиру (що було), а він, певно, подумав: «От же ж розвелось вєганів, блін!» І спершу їсти відмовлявся, але потім змирився і проковтнув, що дали, сумно проводжаючи нас поглядом.
Ну а далі пішли по накатаній. Архикатедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Катедральний храм Української греко-католицької церкви у Тернополі.
Пішли в сторону Ставу.
От скільки дивлюсь на цю споруду, ніяк не можу зрозуміти, чому це замок.
Тому що там є… підземелля! І по них навіть водять часом екскурсії, але у нас, на жаль, поки не склалося туди потрапити.
А от вже й видно Церкву воздвиження Чесного Хреста і Тернопільський став (так, це саме “став”, а не “озеро”. Став штучний, викопаний в 1970-х роках).
А от і ні! Вікіпедії, звісно, цілком довіряти не можна, але вона красномовно свідчить, що на тому місці штучну водойму почали створювати ще у XVI столітті. Але сучасного вигляду став набув таки після Другої світової, коли за нього активно узялася радянська влада. І все ж складно повірити в те, що така чудова й велетенська водойма може бути рукотворною.
Набережну вздовж цього самого ставу в Тернополі зробили бомбезну. І гарна плитка, і велодоріжка, і лавки, і зелене все — красиве і чисте. І МАФів різних небагато зовсім.
Небагато, бо свідомі городяни з ними свідомо воюють, тиснучи на міську владу. Так, набережна казкова. На велодоріжці не зівайте, бо трафік на ній дуже активний, тож краще взагалі на неї не ступати. Місцеві всі вже в курсі і звикли, а новоприбулі все одно швендяють по ній, як по бульвару, і потрапляють у немилість до власників залізних коней. Буваючи на різних набережних в українських містах (не говорячи вже про закордон), переконуюсь, що Києву бракує якоїсь гарно продуманої концепції довжелезної набережної уздовж усього Дніпра, хоча би на одному березі. Те, що нині є на Поштовій — геть не те. Але як для початку згодиться, головне розвивати цю ідею й подовжувати територію, якою можна з приємністю й комфортом прогулюватися уздовж ріки.
Мій улюблений дитячий майданчик у місті. Моряк моторошний, а ще якщо врахувати, що в нього два обличчя…
Ага, деякі моряки — вони такі, дволикі))
Потім пішли на острів. Що теж банально. Подивилися на водичку.
Чому ж банально? Це ж острів закоханих! Щоправда, я поки не визначилась, кого на ньому більше: закоханих чи рибалок? Можливо, що закоханих рибалок)) Хай там як, але ці дві категорії завжди мирно співіснують на острівці і, здається, один одному не заважають.
Не травень місяць ©
А ще можна казати: «“Травень… А так, понімаєте, холодно…” — як сказав поет» ©
Я от все розумію. Красиво, чисто прибрано (до речі, зверніть увагу на обрізані дерева, я потім покажу вам липневу фотку, порівняємо. Покричимо про “зраду”… чи не покричимо)… Але чому альтанка без даху? Кому взагалі потрібна альтанка без даху?
Сашечко! Ну як же! Це ж острів закоханих! Тож даху немає, щоб милуватися зоряним небом. А в погану погоду, щоб мокнути під дощем) Кому потрібен той дах? Тим паче, у закоханих його переважно зриває. Це глибокий символізм)) Концепція! 🙂
Посиділи ще трошки…
Помокли під накрапаючим дощем, хе-хе… Поспостерігали, чи клює, чи ловиться. Ловиться. Маленьку рибку віддають котикам, а велику… складають у майонезні баночки)) Все ж риболовля — це медитація передовсім, і аж ніяк не спосіб прогодуватися.
І рушили в гідропарк “Топільче” на фестиваль крафтового пива (от там почалося небанальне і цікаве).
Навіть розпогодилось трохи.
Але то вже інша історія.
Історія про те, як, поїхавши на один фестиваль, спромогтись побувати на двох. Щоправда без жертв не обійшлось: вже цитований тут Патріарх Бу-Ба-Бу Юрій Ігорович Андрухович програв у нерівному двобої з крафтовим пивом. Також розповім про те, як я спала із Оксаною Стефанівною Забужко, і про те, як Жадан у битві з пивом переміг (бо тримав оборону по «Лінії Маннергейма»)) Так-так, нагадую: це ж був літературний фестиваль, тому ніяких жартів. Класики, сучасники… все серйозно))
Далі буде, сподіваюсь, цікаво.
Не перемикайтеся.
