Ми твою вроду й красу збережем.
На Замковій Лаборця пам’ять живе,
Тут все поєдналось, старе і нове –
І храми церковні у вічній красі,
І сакури ніжні в ранковій росі.
Сьогодні я писатиму сам, без Оленки. Бо розповідь про мою ще літню поїздку, тоді я був сам. Тож готуйтеся) . Одруків і зайвих ком буде багато!
Автобус “Кошице – Мукачево” висадив мене в столиці Закарпаття о 5 ранку. Було темно, чи це через те, що західніше світає пізніше, чи це через те, що падала масштабна така злива. Довелося ховатися в залі автовокзалу ( дуже совкового, доречі), але там принаймні було сухо і помірно тепло. Вирішив погуглити щось про місто, або знайти якийсь онлайн путівник мобільний. Скажу відразу – нічого в Гугл плеї нема. Кілька місцевих барахолок, кілька новинних сайтів, кілька сайтів оголошень. Шкода. Місто виявилося доволі цікавим.
Дочекавшись таки закінчення дощу ( що сталося аж години за дві… проте книжку дочитав) , сів на маршрутку і поїхав в центр. Перше що цікаве побачив Храм христа спасителя, що належить кацапському патріархату. Печально, бо споруда доволі симпатична, хоч і новобудова. Перше богослужіння відбулося в церкві в 2000 році, в 2012 храм горів, але як бачимо не до кінця.
>
А далі… далі я почав шукати, де б поснідати, і як завжди на Західній Україні – знайти працюючий ресторанчик о 8 ранку, та ще й у вихідний , є справою доволі проблематичною. Пошуки привели мене до набережної річнки Уж – головної водної артерії міста. 
Річка, назва якої дала назву місту періодично розливається. Найбільща повінь в новітній історії відбулася тут в 1998 році. На набережній Ужа кілька пам’ятників присвяченій цій події, а в київському метрі (слово “метро” вже відміняється в українській мові!) ще досі можна зустріти привида постраждалого в ті часи, який збирає гроші в пасажирів.
Поснідавши і захоплюючись закарпатською кухнею (а особливо цінами) побрів блукати містом. Потрапив в дуже симпатичний і чистий парк. З подивом дізнався, що він імені Горького, посеред парку пам’ятник, навіть, стоїть радянському поету. Пам’ятник не фоткав.
Взагалі то, я не просто бродив, а шукав знамениті ужгородські міні скульптурки, але про них я писав вже, а повторюватися повторюватися ( ги-ги) не люблю.
Синагога на набережній ріки Уж.
Ужгород може похвалитися не тільки міні скульптурками, але і пам’ятниками побільше. Так ось увіковічнили першого професійного художника міста – Ігнаца Рошковіца.
Дуже сурйозний і злобний Духнович.
На перехресті вулиць Волошина і Корзо можна побачити пам’ятник ліхтарнику. Прототипом скульптури є реальний ужгородець – дядя Коля. Він 40 років вручну запалював старі електричні ліхтарі в центрі міста.
Далі я прогулявся по знаменитій липовій алеї. Саме так, без лапок. Алея дуже, навіть, справжня і вся засаджена старими липами. Місцеві дуже люблять розказувати, що це найдовша липова алея в Європі. Типу в Європі хтось міряється довжиною липових алей… Але красиво.
Ну і як же я і без вуличного мистецтва. На вулицях міста графіті бачив мало, муралів зовсім не зустрів. Не знаю, чи це я погано шукав, чи це явище не добралося ще до Закарпаття.
Вирушив до місцевого замку.
Вуличка , яка веде до Ужгородського замку дуже мальовнича і приховує в собі багацько цікавинок.
Які решітки на вікнах!
Що вам розказати про замок? Замок сподобався, але тільки зовні. В середині якийсь нуднувато совковим він мені здався. Але вхід коштує 20 грн, тож сходити варто).
Увага! Зараз буде трошки нудної історії.
У нинішньому вигляді Ужгородський замок відбудований після 1322 року, коли місто перейшло у володіння італійського роду Другетів. Графський палац-цитадель був оточений потужними стінами із п’ятьма бастіонами та широким ровом. Якщо вірити легендам, у одну зі стін замурували за зраду дочку графа Другета. У XVII столітті новий власник, граф М. Берчені, перетворив фортецю у розкішну резиденцію, але вже у 1704 році Ужгородський замок ненадовго перейшов під контроль угорських повстанців Ференца II Ракоці, а після повернення австрійської влади на його території відкрили духовну семінарію. Нині в замку є понад 100 тисяч експонатів і 40 приміщень. Тут знаходяться експозиції Обласного краєзнавчого музею: народного мистецтва, духовної культури, етнографії, вогнепальної зброї та інші. У підвалі розміщена так звана «Кімната тортур», де представлені експонати, відтворені майстрами за давніми малюнками, середньовічними ескізами, гравюрами та фотографіями. У дворі — 36-метровий облоговий колодязь і дві скульптури XIX століття.
При вході в Ужгородський замок перше, що бачиш – могутнього залізного Геркулеса-Геракла, який от-от подолає отруйну Лернейську гідру. Скульптура виготовлена в 1842р. тут же, в Унгварі.
Квіточок на подвір’ї багато.
Місцева Венера Мілоська))
Ще одна цікава скульптура, що прикрашає замкове подвір’я: Турул (сокіл), хижий птах, що взлітає.
Старовинні залишки споруд на подвір’ї замку.
<
Види з мурів замку – такі собі, але ось на сусідній Закарпатський музей народної архітектури та побуту дуже навіть нічого).
Замок по трошки реконструюють і це дуже радує.
Дерев’яний міст до палацу в замку.
Внутрішній двір.
Знаменитий колодязь у дворі.
А це внутрішнє оздоблення палацу. Офісні стільці дуже “пасують”.
Що от дійсно сподобалося – це експозиція народних музичних інструментів Закарпаття.
На виході з палацу розговорився з продавчинею магнітів. Дуже бідкалася, що в нас дешеві магніти, а в Європах продають по 2 євро! Тому продавці магнітів там живуть як коти в маслі.
А це одна саме з тих міні скульптурок знаменитих. В камінному парапеті біля замку. Не пропустіть).
А далі.. далі трошки погуляв вуличками.
Тут в них якийсь незвичний шарм. Особливо, якщо відійти від туристичних маршрутів трохи.
На самому початку вулиці Капітульної (тепер площа Андрея Бачинського), там, де Замкова гора круто спадає вбік міста, постає один з кращих архітектурних ансамблів Ужгорода : Греко- католицький кафедральний собор на честь Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Собор було побудовано у 1644 році, який слугував, як храм єзуїтам.
Поряд з Собором знаходиться перший в місті приватний… сквер. Щось таке я почув випадково від екскурсовода, який проводив поряд групу. Але підзабув, а прибріхувати не хочу.
Продовжив гуляти звивистими вуличками міста.
Потрапив в місцевий альпінарій, де біля озерця скульптура двом бронзовим мужикам, один з яких підзріло схожий на Медведчука. Правда ж?
На вулицях багато державних прапорів. День Конституції.
Так як їхав з Праги, то не міг не навідатися в ужгородський район “прага”, порівняти. Чеська Прага перемогла, але і ужгородська нічо така).
Атмосферу будь-якого міста створюють дрібні деталі. Люблю їх ловити.
Але я вже і підтомився якось. По тому надибав на вулиці Корзо паб “10” ( нескладно здогадатися, який номер будинку) і напився чеського пива більше, ніж в самій Празі за три дні)).
Отак з новими силами далі вбивав час до поїзда.
Бібліотека в Театральному провулку.
Ужгородська синагога ( тобто зараз ужгородська філармонія) з фронтону.
Дитяча залізниця на ремонті… Таке враження – вічному.
Костел святого Юрія — римо-католицький храм 17 століття. споруджений у XVII столітті глaвою Ужгорода Ю. Другетом на місці зруйнованого лютеранського храму. Будівництво продовжив у 1695 р., володар міста, граф М. Берчені. У XVIII столітті храм був перебудований в стилі необароко, над оформленням працював знаменитий майстер Я. Лукач.
Обласний драмтеатр.
Суровий Шевченко.
Я бачив вуличне лялькову виставу! Вперше років за 30 мабуть)).
Прощаючись з цетром ще раз прогулююсь центральними вуличками.
І вирушаю на ужгородський залізничний вокзал, який знаходиться на площі Кирпи. Кирпу тут дуже шанують, таку красу вибабахав, і взагалі ” крєпкій хозяйствєннік”…
Але не будемо про погане, будемо про чудове місто. Яке дійсно сподобалося. Чудова локація, щоб провести вихідні. І це я ще не все побачив.Але то як щавжди є приводом повернутися. Щоб написати щось цікаве. Не перемикайтесь.