Один жовтневий день в Чернігові

Чернігівська осінь – надзвичайно красива, адже в місті дуже багато зелені, яка восени змінює розфарбування. Це жовто-червоне море осіннього листя у поєднанні з древньою архітектурою робить Чернігів неймовірно чарівним

Були ми в Чернігові на початку жовтня. Трошки не вгадали, адже багато дерев стояли ще зеленими. Якщо б ще тиждень, було б саме те, що треба.

 

 

Як завжди, маршрутка привезла нас з Києва до Чернігівського валу, де ми і провели пару годин, прогулюючись парком, милуючись церквами і фотографуючись з гарматами. 

 

 

У парку в той день було багато весіль. У різних куточках посеред білого дня пили шампанське з пластикових стаканчиків групки наряджених весільних гостей. А наречені, замучені операторами, з останніх сил позували, зображуючи перед камерою готовність до вічного кохання. Меланхолійного настрою усьому надавали звуки бандури, яка тихо співала в руках симпатичного бандуриста.

 

 

Собори на тлі осені виглядали якось особливо по-давньоруському. Непостійне сонце то виходило, то ховалося. І куполи древніх соборів услід за сонцем змінювали свій настрій: то були осінньо-печальними, то раптом весело виблискували яскравим металом. 

 

 

Спасо-Преображенський собор ніколи не здається таким красивим, як восени. Адже найглибше небо – саме осіннє. Раптом з-за хмари вийде сонце – і два золоті конуси, які так схожі на вафельні стаканчики для морозива, починають сяяти. Треба встигнути зробити пару кадрів, поки сонечко знов не сховалося. 

 

 

Сідаємо на лавочку навпроти Спаського собору – хочеться спокійно дивитися на давньоруську красу і нікуди не поспішати. Та якщо не поспішати, то більше ми сьогодні нічого не побачимо. День короткий, а приїхали ми до Чернігова пізно (спати треба менше). Доведеться пожертвувати П’ятницькою церквою, Єлецьким монастирем, старовинними дерев’яними будиночками у центрі міста.

 

 

Відразу вирушаємо на Болдині гори до Троїцько-Іллінського монастиря, адже так хочеться побачити Чернігів з висоти монастирської дзвіниці, поки вона не закрилася.

 

 

Встигли. У монастирі осінь вже буяє всіма барвами. Наче тут якійсь інший мікроклімат, ніж у решті міста. З верхніх ярусів дзвіниці дивимося на куполи Троїцького собору, на жовтогарячі дерева, на весь Чернігів. Краса!!! Тільки от… не знаю, чи то пощастило нам, чи ні, але невдовзі на дзвіницю прийшли дзвонарі. І давай закликати народ до вечірньої! Так, церковні передзвони – це надзвичайно красиво, але радимо вам слухати їх подалі від самих дзвонів. Бережіть вуха! 

 

 

Наслухавшись благодатних дзвонів, обходимо востаннє навколо собору («щоб нічого не снилося», як казали мені батьки у дитинстві), і вирушаємо в найцікавіше місце Чернігова.

 

 

Іллінська церква та Антонієві печери. Тут дуже незвичайна атмосфера. Вся приваба провінційного древнього міста – саме тут. Нам треба поспішати. Хочеться встигнути потрапити до печер. Одними з останніх йдемо під землю. Блукаємо вузькими тунелями. Скрізь усе підсвічено, багато дороговказів, і розмір «підземного міста» надто скромний. Хіба можна тут злякатися? Та все ж таки дехто проситься на волю. Добре, виходимо.

 

 

Давні схили, порослі старими деревами, непомпезна маленька церква, старовинний напівзруйнований цвинтар. І все засипане жовтим листям. Дуже заспокоює. 

 

 

Вже вечоріє. Проведемо ще декілька хвилин на Болдиних горах. Так хочеться запам’ятати цю красу і тишу. У Києві цього буде дуже не вистачати. 

 

 

Для перегляду карти треба активувати Javascript (чи просто трохи зачекайте)