Богородчани – Перегінськ (від Маленкова)
Етап № 1. Червень 2004 року До етапу №2 До етапу №3
Склад учасників: Олег Година, Роман Маленков
Глава І (Богородчани-Саджавка)
Початок експедиційного маршруту лежав поряд з компресорною станцією в кількох кілометрах на північний захід від цікавого прикарпатського райцентру з релігійною назвою – Богородчани. В Богородчанах ми встигли оглянути великий католицький храм, виконаний у готичному стилі. Але влаштовувати екскурсію по містечку не було часу – важкі рюкзаки на плечах та захмарене небо гнали нас у дорогу, до таємничої точки № 1, з якої повинен був початись наш 230-кілометровий експедиційний маршрут.
Траса газопроводу біля села Слобода-Небилівська (панорама кликабельна)
Ох і здивувались, мабуть, місцеві жителі побачивши двох навантажених рюкзаками молодих чоловіків, що прямували до компресорної станції. Чи то туристи заблукали, чи то диверсанти? Компресорна станція, до речі, на дорожніх табличках позначалась дивною абревіатурою – ЛВУМГ.
На карті точка №1 знаходилась при закінченні щебневої дороги. До цієї дороги і лежав наш шлях. Відрізок Богородчани – точка №1 дав зрозуміти, що рюкзаки в нас справді дуже важкі, і що легшими вони вже не будуть.
Перша стоянка
Дорога (можливо колись вона і була щебневою) розрізала на дві частини квітуче гречане поле і упиралась кінцем у худеньку лісосмугу. Знайшли ми її (а на ній і початок маршруту) годині о дев’ятнадцятій. Тут же скликали експедиційну раду (в складі двох членів), на якій було вирішено закінчити на сьогодні роботу і розбивати табір. Табір, що складався з одного намету і багаття розбили швидко, після чого взялися до приготування вечері.
Стан погоди, що протягом дня змінювався щохвилини, під вечір став “стабільно важким”. В небі коїлося щось небачене нами раніше: хмари неслись у три яруси, причому з різною швидкістю і, часто, одна на зустріч іншій. Над похмурою громадою Карпат, що темніла на горизонті, небосхил був чорним, його постійно прорізали блискавки. Страшно гриміло. Але дощу не було. Звуковий супровід небесного танку хмар, крім грому, доповнювався ще й постійним монотонним гудінням компресорної станції.
Домініканський костьол в Богородчанах (1762 р.)
Нас оточували вкриті полями, лісосмугами та лісочками хвилеподібні пагорби та гряди Прикарпатської височини. Вечоріло. Навколо хвилювався вже сіріючий цвіт гречки. На заході потихеньку займалися вогники Богородчан, на півдні – компресорної станції. Багаття, з киплячою на ньому вечерею, відривало від реальності…Експедиція почалась.
Технологічні особливості роботи еколога (опис точок спостереження і т.д.), можливо, нажене нудьгу на читача, тому я буду опускати ці моменти експедиції.
Наступний день (принаймні перша його половина) пройшов під девізом – “не завжди довіряй картам”. І не подумайте, що ми вирішили ворожити – я маю на увазі топографічні карти.
Пройшовши кілька кілометрів від точки №1 ми уперлись у ЛВУМГ, а все через те, що на карті територію станції пронизувала пряма асфальтова дорога. Насправді ж станцію оточувала висока огорожа. От і вір після цього картам. А ми, “наївні чукотські юнаки”, подумали, що по стратегічному об’єкту, яким без сумніву є компресорна станція на магістральному міжнародному газопроводі, може будь-хто вільно пересуватись.
Станцію вирішили обійти зі східного боку невеличким лісочком. Спокійно пірнули у гущавину і майже відразу пожалкували. Лісочок виявився справжніми джунглями. Густий колючий чагарник, стовбури повалених дерев, чавкаюча під ногами багнюка та хмари ненажерливих комарів – ось це був невеличкий лісочок. Зважте на наші рюкзаки і можливо ви зрозумієте, як важко нам довелось під час понад чотиригодинної мандрівки навколо ЛВУМГ.
Годині о п’ятнадцятій ми підійшли до села Підгірське, що на березі Бистриці Солотвинської. В ньому вирішили прикупити продуктів і пообідати.
Річка Бистриця-Солотвинська біля села Підгірське
Поряд із сільською крамницею стояв старезний чотириста восьмий “Москвич”. З крамниці вийшла група кремезних бритоголових парубків (чоловік шість-сім) з характерним виразом обличчя. Уявіть собі наш подив, коли вони привітно звернулись до нас і почали розпитувати про життя-буття. Не менше здивувала (принаймні мене) симпатична фігуриста дівчина в напівпрозорому, білому як сніг, і зовсім не сільському одязі, що пройшла мимо, коли ми відпочивали, попиваючи смачний львівський квас “Першої приватної броварні” (рекомендую), на східцях крамниці. Бритоголові парубійки, до речі, всі скопом сіли у “Москвич” і поїхали кудись у бік Бистриці. До неї попрямували і ми. Обідати.
Траса газопроводу біля річки Саджавка
Бистриця Солотвинська цілком виправдовувала свою назву – це була типова гірська ріка з нешироким (метрів двадцять) та не дуже глибоким річищем, але скаженою швидкістю течії.
Поряд з мостом через Бистрицю, на виїзді із Підгірського було встановлено дивний, особливо для такої глухомані, пам’ятник – величезний футбольний м’яч. Перетнувши Бистрицю, ми вперше потрапили у ліс, для того, щоб понад півтори сотні кілометрів не виходити з нього. Вперше ми потрапили і на широку просіку, по якій проходили декілька магістральних газопроводів, нафтопровід і кабель. Саме в цьому коридорі повинен був у майбутньому пролягти шлях нового газопроводу, заради якого ми й опинились у цій місцевості.
За Бистрицею почався перший підйом, символізуючий закінчення хвилястої рівнини, початок горбогір’я, над яким височіли гори.
Цього дня ми планували дістатись до річки Саджавки, але трохи не дійшли до неї – дощ загнав нас до намету, який ми хутко спорудили на узліссі біля пасовища. Тут і провели ніч.
Типовий газорозподільчий пункт
Глава ІІ (Cаджавка-Перегінськ)
Наступний день почався із “боротьби” проти корів, гнаних вздовж узлісся. Зацікавлені наметом та розвішаними на ньому (для просушки під ранковим сонечком) намоклими звечора речами, тварини весь час намагались спробувати щось “на зуб”. Ми тримали варту – один готував сніданок, інший відганяв корів.
Близько полудня вийшли на берег Саджавки – річки що протікала у глибокій V-подібній долині.
Олег Година на березі Саджавки
Просіка, якою проходив газопровід (а разом з ним і ми), мала в ширину метрів тридцять. Слизька глина під ногами (в неї ми вгрузали по щиколотки, а інколи і глибше), відсутність рослинності (навіть трави), колії від гусениць та інші сліди вказували на те, що не так давно по просіці пройшлись бульдозерами. Спуск до Саджавки мало не перетворився для нас в гірський слалом. Але все обійшлось…
Через деякий час ми потрапили на околиці села Розсільна. В сільській церкві, хрест якої виглядав в кількох кілометрах від газопроводу, бемкав дзвін. Схоже в селі святкували якесь релігійне свято (можливо храм).
Ми завернули у село, до крамниці. Місцеві жителі були вбрані у святковий одяг. Вітаючись, замість звичного “Добрий день”, вони промовляли дивну фразу “Слава Ісу”.
Цього дня ми змушені були відхилитись від свого маршруту. Газопровід упирався в Лукву – досить велику річку, через яку без мосту ми з вантажем не переправились би. Довелося навернути гарний крюк. Знову повернулись на газопровід вже під вечір.
Траса газопроводу за Луквою була просто жахлива – глина в перемішку з гілляччям і величезні калюжі. Ми не мали змоги зійти з неї ні на метр. З обох боків траси пролягали дренажні канави, за якими простягалося лісове болото. Але гірше було попереду…
Ледве знайшовши більш-менш рівну ділянку для намету, ми вирушили на пошук дров. Вся деревна рослинність була видалена з просіки, або переорана бульдозером, лише де-не-де стирчали чахлі чагарнички, в яких не можна було розжитись навіть хмизом. А зійти з просіки ми не могли. Довелося викопувати з глини напівсирі гілляки та корені. Олег навіть розібрав якусь трухляву дерев’яну конструкцію, що колись була інформаційною табличкою лісництва. Але гірше було попереду…
Стоянка біля Слободи-Небилівської, яку ми назвали “гнусною”
Слово “гнус” було для мене дивним і далеким. Я знав, що це дрібні комахи-кровососи, які не дають спокійного життя людям і тваринам десь у Сибіру. За двадцять шість років життя, сімнадцять з яких було проведено у вологій долині Росі, я думав, що відчув на власній шкірі багато нападів комах-кровососів, тому ніколи не відносився серйозно до слова “гнус”. Але стоянка на газопроводі за Луквою докорінно змінила моє відношення до нього.
Підійшовши з дровами до намету, я побачив, як Олег відмахується від якихось комашок. Це виглядало досить кумедно. Через хвилину те саме робив і я. Комашок ставало дедалі більше. За кілька хвилин навколо мене їх була вже ціла хмара. Ми зрозуміли, що це вже не жарти. Комашки лізли в рот, ніс, очі, вуха, під одяг нещадно і боляче кусаючи. В мене почалася справжня паніка. Тіло горіло вогнем. Що робити? Потрібен вогонь (даруйте за тавталогію). Ще краще – дим.
Так швидко ми ніколи не розводили багаття, як до того вечора, так і після нього (навіть зважаючи на погані дрова). У багаття полетіло сире гілляччя та трава – дим “став стовпом”. Ми із задоволенням пірнали у дим, який хоч трохи відганяв кровососів. Через півгодини напір паразитів почав слабнути. Вже пізніше ми довідались, що особливою активністю вони визначаються у час вечірніх сутінків, а з настанням темряви – зникають.
Ще довго потім ми відчували страшне свербіння від укусів, а стоянку назвали “гнусною”.
Траса газопроводу біля села Слобода-Небилівська
Наступного дня ми підійшли до села Слобода Небилівська. Село лежало на високій терасі ріки Лімниці – великої правої притоки Дністра. З високого вододілу (його схилом газопровід спускався до Лімниці) долину було видно, як на долоні. Це було величне видовище. Долина мала в ширину кілометрів п’ятнадцять. Наш погляд охоплював відразу з п’яток сіл, що розкинулись на широчезних надзаплавних терасах. Над селами, з лівого боку Лімниці, височіли гори. Вони ніби відганяли села подалі від себе. Натомість, останні замість того щоб втікати, горнулись поближче до гір. Це були останні рівнинні села Франківщини на нашому шляху.
Щоб перейти Лімницю, нам потрібно було знову відійти від газопроводу й зробити великий гак. Найближчий міст стояв у Небилові – кілометрів на десять лівіше маршруту. Отже ми повинні були пройти села Слобода Небилівська, Небилів та селище Перегінськ.
Річка Лімниця біля Перегінська
Схил вододілу біля Слободи вкривали рясно втикані стіжками сінокоси. Поміж сінокосів ми спустились у вузеньку темну вуличку, якою текло… гівно. Відразу ми не зрозуміли ситуацію. Виявилось, що в одному з дворів купу із гноєм, що лежала прямо під вулицею, розмило дощем. Вулиця нагадувала каналізацію. Страшно смерділо. Двір незадачливого селянина стояв у воді. Вода стікала у вулицю разом з гноєм. Ще гіршим було те, що селянин, намагаючись урятувати своє добро (я маю на увазі гній), обклав купу дошками і утворив таким чином гнійний відстійник.
За селом стояли чотири нафтодобувні помпи. Працювала лише одна. Виявилось, що поряд із Слободою розташоване родовище нафти, але воно вже настільки вичерпане, що нафта збирається лише в одній свердловині. Поряд з помпами стояли два чоловіки – це був майже весь персонал родовища.
Повітряний перехід газопроводу на Лімниці
У Небилові ми не без проблем, але все ж таки знайшли міст через Лімницю й переправились на інший бік – у велике селище Перегінськ. Частина селища, якою ми пройшли по дорозі до газопроводу, нагадувала Беверлі-Хілз. Тут селились заможні жителі селища, що заробляли гроші за кордоном (в Чехії, Словаччині, Росії тощо). Нас здивувала архітектурна довершеність величезних дво-триповерхових вілл. Передмістя (якщо так можна називати частину селища) було досить великим, мало багато вулиць і декілька сот дворів. Лише поганенька грунтово-асфальтова дорога псувала враження про Перегінську оазу капіталізму.
Газопровід перетинав Лімницю в кількох кілометрах північніше Перегінська. Лімниця в цьому місці текла багатьма рукавами, утворюючи величезну кількість островів. Широка надзаплавна тераса річки була рівна і кам’яниста, її вкривала трав’яна рослинність з ріденькими чагарниками (переважно вербою), що робило її схожою на саванну. Навколо шуміла, плескала і булькала вода.
Стоянка на Лімниці
Останній в першому етапі експедиції табір ми розбили на острові. Погода зіпсувалась. Почав накрапати дощ, який все одно не завадив нам зготувати вечерю та випити за закінчення першого етапу.
Наступного дня забитою вщерть маршруткою, з квитками, але без місць, з понад годинним запізненням, ми дістались Івано-Франківська. В столиці Прикарпаття взяли квитки на автобус до Києва і там же зустрілись із нашими директором та головним інженером. В сім годин ранку наступного дня ми вже були у Києві. До етапу №2 До етапу №3
Текст Романа Маленкова, фото Романа Маленкова та Олега Години