Ця мандрівка відбувалася 1-2 травня в рамках туру “Від Буків до Мошнів”.
Спочатку була Пугачівка. На березі Росі тут зберігся водяний млин початку ХХ століття. Ну як зберігся – просто стіни стоять, а всередині селяни влаштували звалище сміття. Мене дивує їхня неповага до старовини й відсутність докорів сумління. Рось у Пугачівці тече кількома рукавами й фомує чималенький острів, який із “материком” сполучений дерев’яними містками.
Наступним пунктом була Синява. Тут на Росі зберігся величезний водяний млин, який (за словами місцевих) народний депутат (прізвище забули) перетворює у готель. На фото знизу водяний млин у 2007 році. Краще все таки ніж у Пугачівці, але ж із нього можна було зробити замок не гірший ніж у Радомишлі.
Миколаївська церква у Синяві була збудована козаками у 1730 році.
Із Синяви ми попрямували у Ставищенський район, де біля села Вишківське розташована база відпочинку “Золотий Фазан”.
“Золотий фазан” базою відпочинку є лише на папері. Реально – це справжній зоопарк.
Ну а далі був казковий каньйон у Буках.
В Буках на травневі свята яблуку ніде було впасти, а машин стояло як на базарі. Але вони дійсно варті того щоб їх побачити. Каньйон, водоспад, млин…
Раніше тут сіяли буряк, а тепер ріпак. Цього року на полях ріпак замінив соняшник – вогонь прийшов замість полум’я.
Із Буків ми попрямували на батьківщину Шевченка, але дорогою ще була Яблунівка із своїм цікавим храмом.
Церкву у Яблунівці у 1838 році збудувала Софія Потоцька – дочка Браницьких. Освячена церква була на честь святої Олександри – покровительки матері Софії – Олександри Василівни (і, ймовірно, на її кошти). Цей храм завжди був православний, але його інколи плутають із костьолом навіть досвіччені краєзнавці.
Моринці. Новинка батьківщини Шевченка – хата чумака, реконструйована завдяки зусиллям місцевого скульптора Віктора Зорькіна. На нижньому фото яр біля етнографічного комплексу.
Будище. Самий Шевченківський із усіх Шевченківських дубів – старожил маєтку Енгельгардта в дуплі якого юний Тарас ховав малюнки.
Далі наш шлях проліг у Городище, де зберігся ще один православний храм, зведений в архітектурних формах католицького.
Михайлівська церква у Городищі була зведена англоманом Воронцовим у неоготичному стилі. В радянські часи храм було сильно спотворено: дзвіницю розвалили, розписи зафарбували, у приміщенні розмістили спортзал. Але нині церква перебуває у гарному стані.
Поряд із Городищем лежить Мліїв – родинне гніздо легендарних Симиренків – українського роду, який від кріпаків дійшов до почесних громадян імперії. Обов’язково почитайте про цю родину, хоча б у Вікіпедії: рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.. Нині у Млієві селекційна станція (одна з найбільших в Україні) та Інститут помології (наука про плодові культури).
Троїцька церква – родова усипальня Симиренків.
Пам’ятник видатному вченому помологу-селекціонеру Левку Симиренку біля Палацу науки.
Палац Науки збудований у 1926 році у стилі фінського модерну.
Насіннєва лабораторія інституту. Знову фінський модерн.
Із Млієва, попід гористою місцевістю Мошногір’я ми попрямували у Мошни – колишню економічну столицю Воронцових.
Колишній костьол зведений у 50-ті роки ХІХ століття в стилі італійської тосканійської архітектури. Можливо це єдина в Україні пам’ятка зведена в цьому стилі, але в радянську епоху її перетворили на водонапірку авторемонтного цеху (який прибудували до храму) місцевого колгоспу.
Преображенська церква – шедевр авторства Дордже Торрічеллі. Псевдомавританський стиль – ще один любимий Воронцовим (офіційно це англійський стиль романтизму з елементами тюдоровської готики). Англійська готика (неподалік у Городищі), італійський тосканійськи та мавританський стилі, і це ще не все…
Цегляний модерн. Будинок волосної управи та волосного суду. Нині тут обласна станція юних техніків.
Еклектика. Колишня елінська школа для дівчат.
Модерн. Колишній клуб (1918 р.)
Владислав Городецький у дереві. Видатний архітектор спорудив цей будинок лікаря на замовлення Катерини Балашової, внучки Воронцова. Це єдиний дерев’яний витвір Городецького в Україні.