Для любителів веломандрів викладу свій останній маршрут селами Лівобережжя – від Києва до платформи Новотроянда через села Требухів, Гоголів, Мала Стариця і Сулимівка, що славляться своїми дерев’яними церквами.
Дорога від Києва через Бровари до Требухова проходить повз Биківнянський ліс та станцію ППО, але це тема іншої історії. Розпочну із першого пункту нашої подорожі – с.Требухів із величною Свято-Покровською церквою (1905-1911).
Церква стоїть у самому центрі села, поруч розкинувся мальовничий став, який традиційно облюбували місцеві гуси.
Центральна вулиця Требухова зрештою стає шляхом на с.Гоголів. Якість дороги не вражає: латана-перелатана, ще й у камінчик, але їхати недовго – близько 7 км. Гоголів зустрів нав’язливим ароматом парного молока, що хмарою висів над селом. Зрештою, саме село здалося не таким затишним, як Требухів, і не дивно, бо через нього проходять траси на Прилуки та Бориспіль. Церкву Різдва Богородиці (1827), заради якої я їхав у село, не вийшло знайти одразу, для цього довелося об’їхати півсела: усюди виглядав округлі бані, але бачив лише “мінарети” тополь. Насправді усе виявлося набагато простіше, церква так само стоїть у центрі села.
Іще одна особливість Гоголева – здавалося б, перетин трас, але дороговкази для села дефіцит. Виїхавши із села, як думав, у бориспільському напрямку до с.Сеньківки, через 10 км побачив дивний знак: “Вас вітає село Русанів” із занедбаною криницею-журавлем неподалік:
Перша думка: нащо мені прилуцький напрямок?! Друга думка: треба вигадувати новий шлях. З однієї сторони, Сеньківка має бути чітко на півдні, але їхати до неї полем-стернею мазохізм. Зрештою, після невдалих пошуків шляху, вернув на Русанів.
Русанів – типове хліборобське село, із власним Будинком культури, недобудованою церквою і мальовничими пейзажами долини р.Трубіж. На щастя, перший же зворот на південь вивів мене на асфальтовану алею. Вигон, поле, комбайни… Через деякий час дорога стала грунтівкою, що вела, як виявилось, до містка через Трубіж у хутір Перше Травня.
На той берег Трубежа мені не треба було їхати, тож я вернув на захід. Манівець, зрештою, вивів до Русанівського лісу. Перша ж більш-менш надійна дорога привела до лісництва, після чого… Власне, не варто йти у ліс наприкінці літа, якщо не знаєш, чого чекати. За лісництвом дорога стала болотом у буквальному смислі. Наступні півгодини стали справжнім пеклом, у якому випадкові “грішники” мають годувати хмари комарів, при цьому несучи на плечах брудну залізяку із двома колесами. Як би там не було, ліс змінило поле кукурудзи, дорога через яке привела уже до другого лісництва, цього разу Старицького лісу. За полем виднілися хати – як я пізніше дізнався у місцевих, це було с.Григорівка, а до Малої Стариці було рукою подати. Після лісного болота будь-яка асфальтована дорога уже казалася автобаном, їхати стало значно веселіше.
Села Григорівку і Малу Старицю роз’єднує невелика річка Красилівка, а також вікова різниця у два століття. Ці самі два століття подарували Малій Стариці пам’ятку, якою варто пишатися – церкву Святого Михаїла (ХVІІІ ст.).
Наступний наш пункт маршруту – с.Сулимівка, одне з найвідоміших на Лівобережжі завдяки роду Сулим, які дали селу не лише назву, а і чималу історико-культурну спадщину. Найперше, що нас цікавить, – без сумніву, Свято-Покровська церква (1622-1628). За традицією, церква стоїть в адміністративно-транспортному центрі села, тому сакральний шарм і аура від такого розташування дуже страждають.
Зрештою, все уже йшло до вечірнього часу, треба було думати про повернення. Найближча залізнична платформа Новотроянда знаходиться у сусідньому с.Морозівка, тож після Броварського і Бориспільського районів шлях лежав іще і до Баришівського. А далі уже справа техніки, себто електропоїзда.
До зустрічі!