Територія Білої Церкви починає залюднюватися в глибоку давнину ще в епоху палеоліту і особливо інтенсивно після найбільшого в Європі дніпровського зледеніння, датованого приблизно 240 тис. років тому.Сурові умови праці прискорили вдосконалення засобів праці ,насамперед мисливських знарядь.На білоцерківських землях знайдено багато пам’яток трипільської та черняхівської культури (с. Шкарівка, с. Пилипча) ці пам’ятки знаходяться у білоцерківському краєзнавчому музеї. Протистояння землеробів і скотарів сприяло тому, що безперервні міграції були типовою особливістю, ранньої історії Білоцерківщини. Після перемоги Ярослава Мудрого в 1017 і 1036 рр. над Печенігами Русь знову зміцнює свої позиції у Пороссі. В 1032р. Ярослав будує систему сторожових фортець.
річка Рось.Фото Маленкова Ростислава
Як відмічає літопис «в лєто (1032) нача Ярослав ставити грады по Роси»Наявність древньоруських городищ та могильників, що датується XI ст. вздовж лінії валів у Буках, Антонов, Самгородку, Малій Сквирці, Білій Церкві (літописний Юр’їв ),Володарці (літописний Володарев) свідчить про інтенсивне заселення регіона.
Крім військово-феодальних замків, південні рубежі зміцнюються також «Змійовими валами» – земляними насипами та великими ровами які простягались вздовж лівого берега Росі та Роставиці і до р. Здвиж
Залишки Ягнятинської вітки Пороського валу, що становить приблизно 75 км, збереглися лише біля Ягнятина та Фурсів. Вони мали вигляд дерев’яно-земляних стін висотою 3.5 м і шириною 6-7м, а з напільної сторони перед ними.
Торгові ряди Браницьких.Фото Маленкова Ростислава
Викопувалися рови шириною 5-6 м і глибиною 1.5-2м. Запровадження християнства освячує й ідеологічно встановлює новий феодальний устрій. До міста наїжджає багато чужоземців-купців, ремісників,грецьких попів. Споруджується нові будівлі відкриваються різноманітні майстерні і місцевий князь – боярин стає повновладним володарем міста. Оселяється в замку укріплює його споруджує православну церкву Наприкінці ХI ст. Пороська оборона прорвана новим силовим ворогом Русі – половцями, які з середини ХI ст. спустошують її окраїни. Жителі міста мали постійні ділянки та забудови протягом ХI-XIII ст. Знайдено фундамент єпископського храму в північній частині дитинця ( Замкова гора).
Вид храму розміром 20х12 метрів. Будівництво храму датується XII ст. До цього на місці храму було християнське кладовище та двір єпископа. Головним кривдником того часу став хан Тугоркан. Який захопив землі від Нижнього Дону до Нижнього Дніпра. 1095р. було спалене місто – фортеця Юр’їв. Хоральна Синагога.Фото Маленкова Ростислава
У 1103 році Юр’їв відбудувався та інші міста Поросся, але половці постійно кривдили Білоцерківську землю.Протягом XII ст. Юр’їв брав найактивнішу участь в боротьбі з половцями. Городище було зруйноване ще в 1155 році, але саме в другій половині XII ст. під стінами міста двічі зазнали нищівних поразок.
У 1240 році орди Батия ураганом промчали по Київській землі. Городище Юр’їв було розорене дотла, але люди поступово верталися і відбудовували місто.
В XIVст. Біла Церква опинилась під владою литовських феодалів. В 1362 році Київщина в тому числі й Біла Церква були приєднані до князівства Литовського князем Ольгердом (Альгіірдас)
В Густинському літописі про це відмічається так, що Ольгерд того року на Синіх водах розбив трех царков татарських…..Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. На відміну від монголо-татар на литовців не дивилися як на чужезенців. Литовські князі мало чим відрізнялися від місцевих панів.Олігард як і його сини, були майже православної віри і шанували стару українську культуру.
Млин та гребля. Фото Маленкова Ростислава
У 1399 році Білоцерківщина була дощенту спалена кримським ханом Тімуром – Кутлуком, а в 1416 році її землі знищує правитель Золотої Орди Едигей. Численні лиха і грабування в ций час зазнає Білоцерківський край, ще допомагає чума що охоплює в 1419 році Південну Київщину.1482 році нівечить Білоцерківщину нівечить вже кримський хан Манглі – Гірей. Населення Київщини практично знелюдніло.В 1550 році Семен Фрідріх Глібович Пранський силами місцевого населення там де колись була юр’ївська фортеця почав будувати замок.
В середині 1552 року був посланий господарський дворянин Бонест. Цей дворянин вдало фігурував побудову замку, що до кінця 1552 року побудова замку завершилась. Замок був розташований на скелястому березі Росі ( де зараз знаходиться музей). Навколо нього пролягав рів з стіною з дубового частоколу і чотирма баштами на палях зверху.
В’їзд вів через міст і дубові ворота. В замку розміщувалось чимало будівель: приміщення для старостів і службовців, комори, конюшні, кухні, пекарні, а також військові приміщення для гармат і.т.д. Осторонь стояла католицька каплиця побудована на фундаменті колишньої церкви. Багато свідчень проте, що був таємний хід від замку до річки виявлено під час розкопок, який провів краєзнавчий музей. Сьогодні від замку не залишилось нічого який протягом двох сторіч відігравав величезну роль в захисті Поросся. З тих пір і по цей час гора на якій стояв замок називають- Замкова гора.
Щоб побільше залучити населення до Білої Церкви як опорний пункт в боротьбі з татарами польський король Сигізмунд II Август в 1555 році надав міщанам на 10 років пільги і звільнив їх від податків. З 1570 року Біла Церква стає власністю українського магната Київського воєводи В.К. Острозького, який найдовше чинив опір впливу Польщі після приєднання до неї в 1569 р. Тільки потім воєводи погодились і прийняли присягу коли король причинив чинити кару.
Два століття прожиті у Великому князівстві Литовському мали позитивне значення в історії Білої Церкви.Тільки в 1580 році король Стефан Баторій звільнив бояр і міщан від всяких податків за, що вони повинні були утримувати замок нести сторожу.В грудні 1591 руку почалось перше на Правобережній Україні селянсько-козацьке повстання проти панування польської шляхти. На чолі повстання стояв гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський. За походженням-шляхтич з Підляшшя. За заслуги воєнної справи він дістав земельну маєтність, але Островський забрав його землі і пригнічений Косинський організував повстання. Козаки захопили кілька замків і знищували документи на панське земельне володіння намагаючись зруйнувати владу магнатів.
Повстання Криштофа Косинського
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народ-них мас проти існуючих порядків: перша (1591 –1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625–1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна екс-пансія шляхти на відносно вільні українські землі, колоні-зовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Повстання К. Косинського (1591–1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозь-ким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтиче-ві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву.
Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592-1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і час-тково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П’яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя. Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали по-разки.
Дендропарк «Олександрія»
Руїни.Фото Ростислава Маленкова
Наприкінці XVIII століття польський король Август Станіслав Понятовський подарував місто Біла Церква великому коронному гетьману Польщі Ксаверію Браницькому. В 1781 році гетьман одружився на улюбленій камер-фрейліні імператриці Катерини II, племінниці Світлішого князя Григорія Потьомкіна,Олександрі Енгельгардт.
Галявина.Фото Маленкова Ростислава На своїх землях неподалік Білої Церкви, графиня вирішила створити парк в пейзажному стилi за модою того часу. Автором генерального плану забудови парку став відомий французький архітектор Мюффо. Пізніше в парку працювали архітектори та садівники Ботані, Станге, Бартецький, Вітт, Енс, які втілили в життя проект генплану та заклали основу паркових композицій, використовуючи існуючий лісостеповий ландшафт та природні дубові насадження.
Одночасно зі створенням паркових композицій, почалося будівництво резиденції та інших архітектурних влаштувань. Поруч з літньою резиденцією графів Браницьких – “Аустерію” було розташовано комплекс павільйонів, залу для танців, допоміжні служби та зелені й водні оздоблення. Решта території була призначена для художньої частини паркових облаштувань.
До них належать Мала і Велика галявини з прилеглими архітектурними спорудами: Колонада “Луна”, “Китайський місток”, “Руїни”, “Арочний місток”, “Острів Марії”, “Острів Троянд”, різні види фонтанів, водоспадів та інші малі архітектурні форми. Разом з галявинами та дібровою, ставками та річкою Рось вони утворили чудовий, незабутній парковий ансамбль, який є одним із найкращих не тільки в Україні, а й у Європі.
На відстані 500 м від “Аустерії” розташовано економічний двір (сучасна адміністрація парку ) – правління економа, що керував парковим господарством. Тут містилися житла постійних працівників, майстерні, оранжерея та квіткове господарство, фруктовий сад, поруч – рибні стави. Поряд з палацовим комплексом із західного боку розташовано сад “Мур” (його 
обгороджено мурованою цегляною стіною для захисту теплолюбних плодових дерев від холодних вітрів); зі східного боку – “Клини”, сад Катерини ІІ, Сад Потьомкіна, Російський сад, городи. Західна частина парку – третина всієї паркової території, відмежована дорогою від економічного двору до Сквирського шляху, була відведена під мисливські угіддя (звіринець) і служила як лісопарк . Нині вона розширена ще на 96 га. В середині ХІХ століття парк “Олександрія” набув неабиякої слави. Його відвідували відомі люди того часу: Г.П. Державін, О.С. Пушкін, Т.Г. Шевченко. Неодноразово тут бували декабристи (члени Південного товариства): Бестужев-Рюмін, Муравйов-Апостол, Пестель та ін., відомі польські поети та художники: Ян Ліппоман, котрий написав про “Олександрію” чудові вірші, Ян Бровінський, який після відвідування парку видав відому поему “Олександрія”.
Дуже цікавими є малюнки, створені художниками того часу: Вілібальдом Ріхтером, Наполеоном Орда, Міхаліною Бержінською, Феліксом Брзозовським та ін. (період 1820-1840 рр.). Найкращі малюнки були виконані Вілібальдом Ріхтером – так званий “Альбом Білоцерківський, документації місця та епохи”, який знаходиться нині в Марії Рей з дому Потоцьких у замку Монтрезор у Франції. Альбом є великою книгою (24 ілюстрації), переплетеною в шкіряну оправу з позолотою і металевим обрамленням, де розміщено кольорові акварелі. Парк часто відвідували члени царської родини, з якими Браницькі підтримували дуже тісні стосунки. В парку було окреме місце, так званий Царський сад, де зростали одна модрина та 7 американських лип, які були посаджені імператорами Олександром Павловичем та Миколою Павловичем, княгинею Олександрою Федорівною. Кожне дерево було обнесене чавунною огорожею, на якій під короною була мідна дощечка з написом: ким і коли посаджене дерево. У східній частині парку знаходився сад, який мав назву “Дружній”. На залізних декоративних воротах було викарбовано французькою мовою: “Прежде чем войдешь, посоветуйся со своим сердцем: умеешь ли ценить дружбу”. В глибині саду була побудована Ротонда у вигляді раковини, де стояв бюст князя Григорія Потьомкіна. Парк прикрашали бронзові та мармурові скульптури, вази, завезені з-за кордону. З Північної Америки і Західної Європи доставляли рідкісні екзотичні рослини. Головним ініціатором створення колекції паркових рослин була графиня О.В. Браницька, яка за словами сина Київського коменданта Вігеля: “… сроднилась с природой, деревья сделались ее обществом и друзьями”.
Знаменитими були чудова оранжерея та теплиця “Олександрії”, де вирощували велике різноманіття видів та сортів кактусів, пальм, орхідей, інжир, лимони, італійський виноград, китайські рози, які досягали небувалих розмірів. Парк, закладений наприкінці XVIII століття, особливо змінився завдяки зусиллям садівника Августа Енса, який пропрацював в “Олександрії” 54 роки і був удостоєний пам’ятного знака на честь 50-річної служби. За свою довгу службу Енс сформував живописні пейзажі, які й нині викликають захоплення: ялинова, липова і каштанова алеї, композиції Великої та Малої галявини. З часом Білу Церкву та парк “Олександрія” успадкував онук графині Олександри Василівни, один з синів Владислава Григора – Владислав Михал, граф Браницький. Останньою володаркою маєтків до 1917 року була дружина графа Владислава – Марія Євстафіївна з роду Сапєг. Нащадки Браницьких й понині живуть у Франції, Польщі та інших країнах світу. У музеї парку зберігаються 16 прекрасних мармурових скульптур італійських митців: Три грації (Антоніо Канова), Хлопчик з собакою та Хлопчик з луком (Памполоні) та інші, які нагадують колишню розкіш палаців та парку. В 1949 році парк “Олександрія” було передано у віддання Національної академії наук України, якій він підпорядковується в даний час.
Загальною тематикою наукових досліджень є питання пов’язані з інтродукцією та акліматизацією рослин, збереженням та відновленням старовинних насаджень. Колекційний фонд нараховує близько 2500 видів, форм та сортів рослин. Окремі з яких мають вік понад 200 років: сосни чорна та Веймутова, ялівець віргінський, тюльпанове дерево, модрини польська та європейська, дуб червоний, гледичія триколючкова, глід рожевий махровий та ін. Особливу цінність становить багатовікова діброва парку.