Колеса автобуса «з’їдали» дорогу під собою. Очі тонули в безмежності зелені полів, яка далеко, ген на видноколі впиралася в небо затягнуте густими хмарами. Накрапав легенький дощик…
Був ранок 26 червня 2014 р. і ми вперше в своєму житті відвідав село Москалівку Лановецького району Тернопільської області. Ми, група студентів-істориків, мали завдання описати пам’ятки монументального мистецтва, історичні будівлі чи пам’ятні знаки на території сіл Москалівка та Плиска.
Зупиняємося в Москалівці. Довідник «Історія Лановеччини» свідчить, що раніше село входило до складу Білозірецької волості Кременецького повіту (тепер Білозірка також село Лановецького р-ну) і майже 200 років знаходилося на російсько-австрійському прикордонні. Серед історичних відомостей про село знаходимо згадку про те, що у 1570 році Москалівка належала Степану Шумському, в 1582 році згадується як маєток князя-воєводи Троїцького, а у 1583 році вже як власність Івана Косинського. Наприкінці XIX ст. тут нараховувалося 148 димів (будинків), де мешкало приблизно 1020 жителів, була дерев’яна церква, збудована у XVIII столітті (існує досі і тому, звичайно, стане об’єктом нашої уваги), парафіяльна (приходська) школа, яка діяла з 1850 року.
Розпочнемо з того, що вже сама назва села є досить неординарною для теренів сучасної Тернопільської області. Існує кілька гіпотез, що обґрунтовують походження назви села:
• походить від прізвища першого поселенця – легендарного Москаленка чи Москалевича (можна припустити, що це була особа, яка походила із тогочасного Московського царства або підвладних йому земель);
• від слова «москалі» ‒ солдати армії Царства Московського а згодом Російської імперії;
• засновниками села були росіяни, а українці їх в той час називали «москалі».
Історичних джерел про виникнення і розвиток села виявлено небагато. Зокрема, є згадка про Москалівку в працях «Историко-статистическом описании Волынской епархии», «Село Москаливка, как имение князя воеводы Троцкого упоминается в акте от 8 сентября 1582 года – в свидетельстве Степана Шараповича и Дмитрия Васильовича, селянина князя воеводы Троцкого о том, что Настасья Котовна не была законною женою Литого москвитянина Петра Вороновецкого». В писемних джерелах XIX століття населений пункт згадується як «Велика Москалівка», що наштовхує на думку про існування іншого села з назвою Мала Москалівка вихідці з якої могли заснувати сучасне село (аналогія із Малою Грецією, як метрополією та Великою Грецією – сукупністю Середземноморських та Чорноморських колоній Еллади).Проте місток для з’ясування істини втрачений, і можливо назавжди… В 1934 році у Москалівці сталася велика пожежа. Згоріло майже все село, від будівель попередніх століть залишились небагатослівні згарища. Згодом було створено низку хуторів, сліди яких вже потонули у мороці історії та чагарникових хащах. Після пожежі вціліла лише церква. Вона і зараз височить за селом, розділяючи із прихожанами всі радощі та гіркоту невибагливого життя українських селян.
Москалівську церкву Святого Великомученика Дмитра Солунського збудували у 1750 році завдяки зусиллям священика о. Григорія Радкевича та прихожан. Про це свідчать документи, що зберігаються в музеї школи. Будівля храму дерев’яна на кам’яному фундаменті. У 1905 році був побудований іконостас. Гордістю церкви є дзвіниця із милозвучними дзвонами. Місцевий старожил, що побажав залишитись анонімним, повідомив, що дзвіницю свого часу добудували і порадив глянути на дзвін 1932 року. Слід відзначити добросовісність місцевого жителя – він не збрехав. «Сей колоколь соружень для церкви села Москальовка Кременецкого уєзда Волинской епархии на парафиальные Средства, весом в 29 пудов на заводе колоколов Казимира Свидзинского в Тернополе 1932 года», – повідомляє напис на дзвоні.
При церкві існував місцевий храм науки – школа. Про школу в Москалівці згадується у «Ведомостях о церкви св. Дмитриевской, состоящей Кременецкого уезда Волынской епархии в селе Москаливка за 1920 год», в документі зазначено, що вона існувала з 1850 року з оплатою вчителя 120 крб. на рік. Згідно з даними архівів, що донині зберігаються в навчальному закладі, тут викладались такі предмети: «Чтение», «Закон Божий», «Пение на клирасе», «Чистописание», «Арифметика». На той час школу відвідувало 9 хлопчиків віком від 6 до 16 років. Наставником був священник Микола Новомлинський. Знання учнів оцінювались на «добре» та «задовільно». Невелику кількість учнів можна пояснити бідністю селян, які не мали змоги платити за навчання. Постійного приміщення заклад не мав, проте діяв безперервно. Вже у післявоєнні роки навчальний процес набув більшої систематизації та окремого приміщення. Проте будівництво повноцінної школи для потреб села зазнало регресу і сьогодні на місці де мали б навчатися діти сіріють похмурі фундаменти.
Місцева школа знайшла прихисток в будівлі сільського клубу. Також цей будинок містить єдиний музей всесвітньо визнаного генія… У 1936 році у Москалівці народився заслужений художник України, Іван Степанович Марчук. Дуже часто навідується він у рідне село до родичів, друзів, у школу, якій на 150-річчя з часу її заснування подарував їй кілька своїх картин. Його виставки успішно проходили у Сіднеї, Аделаїді, Торонто, Нью-Йорку. Вони принесли майстру пензля широке визнання і фінансову незалежність. А в 1997 році художник став лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, в 2002-му – народним художником України, згодом лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Людина року-2003». Та, попри всі найвищі регалії, він залишається вихідцем із Москалівки, куди поспішає, щойно з’явиться бодай трішки вільного часу, і де черпає наснагу. Москалівчани підготували своєму відомому земляку неоціненний подарунок – у рідній школі відкрито перший в Україні музей І. С. Марчука. У невеличкому приміщенні знаходиться найсокровенніше – більше 20 картин, створених за допомогою унікальної живописної техніки ‒ плентаризму, котрі Іван Степанович подарував своїм односельчанам, автобіографічні дані, прикрашені фотографіями, цікаві сюжети з життя непересічної особистості, світлини з київської майстерні та хатини-майстерні у Каневі. Позаторік художник посів 72 місце у британському рейтингу «100 геніїв сучасності». Це, як він каже, добило членів української Спілки художників, до якої його не хотіли брати. Іван Марчук намалював і створив майже тисячу картин і скульптур. Його роботи коштують від $2,5 тис.
А ще в кімнаті-музеї зібрані особисті речі генія, за допомогою яких народжувалися світові шедеври: пензлі, палітри, окуляри. Врешті, розумію, що словами не висловити всієї глибини мистецького задуму, краси викристалізованої в химерному плетеві барв і відтінків, форм і символів. Всепоглинаючу силу мистецтва можна сприйняти лише особисто, око сприймає більше ніж людина може висловити…
Напевно не буде зайвим зізнатися, що такі місця як музей І. Марчука немилосердно «вбивають» час. Окремі картини інколи навіть, незбагненно чим, тягнуть до себе знову і знову змушуючи глядача споглядати їх. Істинно унікальний день за який варто подякувати керівництву сільської ради, бібліотекарю, місцевій вчительці географії, яка згодилася стати нашим провідником у музеї і взагалі усьому селу за те, що вони не забули свого земляка і доклали зусиль аби його мистецтво стало справді національним надбанням.
Але Москалівка не завжди була тихою місциною. Криве двадцяте століття також наклало свій відбиток на життя селян. Цими землями прокотилося дві світові війни. У пам’ять про земляків полеглих у цих збройних конфліктах зведено монументи, заради опису яких ми і приїхали у це село. Перший монумент зведений у 70-х рр. ХХ ст. видно уже здалеку: двометрова фігура жінки із суворим обличчям та факелом і мечем в руках височить на п’ятиметровому постаменті. Позаду статуї розміщено меморіальні стелли, що ховаються у заростях. Інший монумент розміщений на сільському цвинтарі і зовні майже непомітний, точніше зовсім схований в чагарниках та різнотрав’ї. Здійснивши фотофіксацію цих пам’яток ми вирушили шукати вказаний нам у переліку об’єкт – могилу місцевої вчительки Подорожньої Т. А., яка загинула «від рук українських буржуазних націоналістів» у 1946 р. Проте пошуки були марними, могили не існує. Родичка загиблої повідомила, що свого часу було знайдено лише голову вчительки місце поховання якої невідоме. У нащадків збереглися лише світлини загиблої, а інцидент був вдало використаний радянською пропагандою для боротьби з українським підпіллям.
Про ті часи в Москалівці не надто полюбляють розмовляти – ще достатньо свіжі рани від тогочасних втрат. Село живе своїм, розміреним життям, яке мало чим відрізняється від того яким жили його жителі 50, 100 років тому. І цим воно цікаве. Ця подорож звичайно не розкрила усіх таємниць Москалівки. Короткий нарис, пропонований вашій увазі, не охопив «марш-кидка» до сусіднього села Плиска об’єкти історичної спадщини якого ми також описали. Загалом в Москалівці є на що подивитися. Старовинна церква, колекція картин генія світового класу, врешті майже первозданна тиша волинських полів – далеко не повний список характерних рис села. Воно варте того, щоб приїхати сюди…
Список використаних джерел:
1. Іван Марчук // Хто є хто на Тернопільщині. Видатні земляки: Довід.-бібліогр. видання. ‒ К., 2004. ‒ Вип. 1. ‒ С. 137.
2. Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. ‒ Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. ‒ Т. 1–4. ‒ ISBN 966-528-199-2. ‒ Т. 2: К-О. ‒ 2005. ‒ 706 c.
3. Сайт села Москалівка: http://vk.com/moskalivka
4. Офіційний сайт Лановецької районної ради: http://lanivtsi.org.ua/
serhiyist@ukr.net