Я давно мріяла потрапити сюди. Приваблювала до себе особистість скульптора і філософа Олексія Михайловича Альошкіна. Хотілося ближче познайомитися з його дружиною – скульптором і художницею Людмилою Вікторівною Альошкіною (Сафо). За попередніми зустрічами у селі Буша, я знала, наскільки це неординарні особистості, але потрапити в Букатинку, де вони живуть уже близько 40 років, мені ніяк не вдавалося. І ось – це , нарешті, сталося!
Село Букатинка, Чернівецького району, Вінницької області України. Був чудовий жовтневий день, коли ми виїхали з Буші (де я зупинилася), на трассу Могилів-Подільський – Ямпіль. Дорога була майже безлюдна і порівняно порожня. Листвяно-горіхово-яблучні посадки були вже зворушені першими нічними заморозками. Автотраса то піднімалася вгору, то спускалася з пагорба. Я знала, що мене чекає цікава зустріч і в думках перегортала прочитану книгу ” Обереги над Мурафою”, написану талановитою родиною Альошкіних. У наш прагматичний час дуже важко зрозуміти, як можна проміняти квартиру, майстерню і кар’єру в столиці на життя в глухому селі, яке навіть не завжди позначається на мапі України. Що рухало молодятами, які тільки-тільки закінчили художні ВНЗ в Мінську і в Києві, в далекому 1978 році, та вирішили назавжди поселитися в Букатинці? Романтика? Бажання перетворити село в центр народної творчості? Пошуки Свободи? Життя в повному єднанні з Природою? Або впевненість в тому, що зможуть нести людям мудре, добре, вічне? Минуло майже 40 років. І майже все це збулося! Та ще й виростили п’ятеро (!) дітей, які, випурхнувши з Букатинского гнізда і розлетівшись по Україні, стали художниками і скульпторами.
Асфальто-бетон змінився на бруківку. Колись ці землі належали польським і українським поміщикам, які тут жили, і нещадно експлуатуючи місцеве населення, (що викликало постійні сільські хвилювання), все ж дбали і про благоустрій доріг, і про культуру землеробства, і про народну освіту.Взагалі-то потрібно зазначити, що якщо сільські дороги змушують бажати кращого, то поля, повз яких ми проїзжали, – зорані, доглянуті або ж засаджені молодими садками. Тобто, є надія, що сільске життя в Україні відроджується.
Незабаром бруківка закінчилася і почалися села: Бандишівка, Оленівка, Грушка …
Між іншим, в 18-19 століттях село Бандишівка постійно перекуплялося заможними поміщиками, серед яких був князь Євген Вітгенштейн. Він навіть виписав в 1835 році для місцевої церкви з Петербурга іконостас. Очевидно, він був родичем відомого воєначальника, генерала фельдмаршала Петра Христиановича Вітгенштейна, який, вийшовши у відставку, жив недалеко, в селі Кам’янка. Розводив там виноград, з якого виготовляв свій фірмовий коньяк. А ще в цьому селі жила родичка Михайла Юрійовича Лермонтова. Ходили чутки, що в її альбомі зберігалися невідомі вірші поета. Почувши про це, сюди приїжджав Іраклій Андронников, якого я дуже поважаю. Знайшов він вірші, чи ні – історія замовчує, але до Альошкіних вона має пряме відношення, так як ці відомості я почерпнула з їх книги, тобто вони є ще істориками та краєзнавцями.
У селі Грушка, яке названо так через велику кількість груш, зростаючих в місцевому лісі, довелося зупинитися. Так як неможливо було проїхати повз невимовною архітектурної краси. Церква почали будувати в 1905 році за проектом архітектора Іванова, який жив в цьому селі. Будували місцеві умільці з місцевого каменю. Камінь шліфували і обробляли так, що при будівництві не застосовувався розчин. Поруч стояла 40-метрова дзвіниця, піднявшись на яку можна було побачити Могилів-Подільський. Але на жаль … Тепер можна тільки уявити, якою ця дзвінниця була краси. У 20-х роках дзвіниця була розібрана, і з неї побудували сарай ….
Я довго пригадувала, де я могла бачити цю церкву. Потім згадала – це була графіка Людмили Альошкін все в тій же книзі “! Обереги над Мурафою”.
А потім почався ліс. Колись тут, в цьому лісі, розміщувався відомий піонерський табір, який, схоже, зараз поступово руйнується і приходить в повне запустіння через відсутність піонерів, а також бажання і засобів зберегти те місце, де колись діти відпочивали і навчалися уму розуму. Тепер автобуси везуть дітей до Альошкіна, який із задоволенням і за просто так займається вихованням підростаючого покоління .
Ліс змінився чагарниковими заростями. Дорога ставала все гірше і гірше. Колеса бувалого “Москвича” , періодично пробуксовували. Але я була абсолютно спокійна, так як за кермом сидів досвідчений водій – Віктор Михайлович, хороший знайомий Альошкіних. У його садибі я вперше і познайомилася з їх творчістю. Потрапивши в чергову яму, Віктор Михайлович серцево вимовляв одну і ту ж фразу: ” Щоб наші депутати на роботу і з роботи їздили по таким дорогам” …
І ось, нарешті ми під’їхали до капітального мосту, побудованому все з того ж місцевого каменю, все тими ж місцевими умільцями.
Міст був побудований в 1928 році. Проектував його прапрадід Людмили Вікторівни Альошкіної інженер Поплавський.
Річка Мурафа. За нею наша мета – село Букатинка. Але не сказати кілька слів про одну з наймальовничіх річок Придністров’я, просто не можу. В її красі я переконалася ще в Буші, неодноразово милуючись Мурафою, то швидким, то повільною течією; мальовничими берегами, порогами і ” джакуз”, оточеними острівцями з заростями річковий м’яти. Мурафа – найбільша ліва притока Дністра, її довжина – 163 км. З одного боку річки – ліс, з іншого – степові ділянки на гранітах, пісковиках, вапняках і крейдяних відкладеннях. А ще мені розповів Віктор Михайлович, що на річці Мурафі була побудована, одна з перших в дореволюційній Росії, гідроелектростанція.
Переходимо через міст. І – сумнівів немає! Ми в Букатинці! Відчувається рука Альошкіна.
1604 рік – перша згадка про поселення з назвою ” Бокотінци”. Але цей край був заселений дуже давно. “Тут знаходять множинні природні, архітектурні, культурні пам’ятки епохи палеоліту, мезоліту, Буго-Дністровської, Трипільської культур, неоліту, часів слов’ян, давньоруського періоду, козацької слави. У 1985 році тут проходив Всесвітній з’їзд геологів. З’їхалися вчені з усього світу: з Америки, Австралії, Африки, Азії, Європи, щоб подивитися унікальне явище – як утворювалася скам’яніла земна кора поверхні нашої планети & і вивчити шари, що не були переміщені катастрофами і катаклізмами, як на інших материках “Обереги над Мурафою”
Ось в яке унікальне місце ми приїхали!
В’їжджаємо в село. Читаємо чорним по білому – Букатинка. Оглядаємося. Дорога з каменю, кам’яні будинки, кам’яні сараї, кам’яні паркани перед будинком – всюди камінь. Саме ; цей унікальний камінь-пісковик виявився тим ” наріжним каменем” , який став долею старших Альошкін. Колись Букатинка була одним з центрів каменотёсного мистецтва. Тут існувала артіль каменотесів високого професійного рівня. У 1916 році цим промислом в Букатинці займалося до 350 осіб. Видавався каталог виробів з каменю, які возили по навколишніх селах, містах, в Бессарабію, на Волинь, до Києва, в південнобережну Україну і навіть до Відня. В основному це були вироби, необхідні в повсякденному житті: точила, жорна, поїлки для худоби, корита, столи, стовпи-слупи, хрести, надмогильні плити, замовні пам’ятники, а також обробляли каміння для будівництва будинків … Але прийшов науково-технічний прогрес , з’явився цемент, почалося масове виробництва за шаблоном, і поступово каменотесний промисел, як унікальна промислова і народна творчість, прийшов до повного занепаду.
![]()
Збереження безцінних каменотёсних традицій і збирання предметів цього древнього промислу і мистецтва було однією з причин того, що Альошкіни обрали місцем свого постійного проживання саме Букатинку.
Ось такими вони були, Олексій і Людмила, в ті далекі вісімдесяті, коли почали свій спільний шлях, всипаний НЕ трояндами, а справжнісінькими тернами в тому райському курені, вірніше, полуземлянці з солом’яною стріхою, яка була їх першим будинком, хитаючи люльку, власноруч сплетену з лози, в якій росло їх майбутнє; на тій стежці до річки Мурафі, по якій доводилося в будь-який час року кілька разів на день спускатися і підніматися з повними відрами води; … Але, напевно, це був, дійсно, рай в курені, тому що була ЛЮБОВ і була СВОБОДА творчості, і було прекрасне майбутнє, повне надій на мудре, добре, вічне …
Фотографії з архіву Альошкіних.
І минуло багато-багато років …
І Олексій Михайлович, все такий же бадьорий, цілеспрямований, повний всіляких задумів і творчих планів, вже біжить назустріч, доброзичливо вітаючи наш приїзд! Я знала, що мені доведеться зараз побачити. Шість музеїв української традиційної культури, розмальовані хати, парк скульптур, театр тіней, ляльковий театр, гончарну майстерню, підземні ходи і ще безліч усіляких чудес і цікавинок, створених і збережених любов’ю і умілими руками цієї унікальної людини і його вірною супутницею, яка народила тут трьох синів і двох дочок.
На грудях у Альошкіна знак – Риби. Знаю, наскільки символічна його творчість. Чи не знак це для мене, що краще, як та зворотня рибка, повернути назад? Адже я розумію, а зараз особливо ясно відчуваю, що сюди потрібно приходити не з простою цікавістю, а тільки з чистим серцем, що не замутнено власною гординею і всілякими суєтними і меркантильними думками.
Немов читаючи мої думки і сумніви, Альошкін обіймає мене, і я, вже переповнена любов’ю до того, що зараз побачу, заходжу на Територію Любові і Свободи.
Переді мною – велике поле, обрамлене з одного боку зубчастим краєм далекого лісу. Вдалині – будинок Альошкіних, який вони побудували власноруч. Будинок розташований на чотири сторони світу і розмальований відповідними картинами. До нього ми підійдемо пізніше. А поки – оглядаюся. Недалеко коло з стовпів, що чимось нагадує Стоунхендж. Це Букахендж – тому що – в Букатинці. Альошкін захоплено розповідає про його призначення, але я розгублена, і не знаю, на що дивитися в першу чергу.
І ось – перший Музей народної українського творчості та побуту. Нагадаю, у Альошкін – шість хат. Деякі з них були подаровані односельцями. Що зробили б з них підприємцеві особи? Звичайно ж, приміщення для туристів, як це робиться в сусідній Буші. Адже Зелений туризм стає все більш і більш популярним і грошовим в цих місцях. А Альошкіни перетворюють ці похилені хати в арт-об’єкти і роблять з них Музеї. До недавнього часу Олексій Михайлович викладав в місцевій школі історію, право і фізкультуру, а Людмила Вікторівна вела рукодільний гурток і вчила школярів малюванню і праці. Але через брак необхідної кількості дітей, школу в Букатинці закрили з усіма наслідками, що випливають звідси і фінансовими наслідками для Альошкін. Але тим не менше – відвідування цих музеїв абсолютно безкоштовне.
Всі стіни власних хат Олексій Михайлович розписує, характерним для його творчості орнаментом. Тут простежуються Трипільські, Подільські і Давньослов’янський мотиви. ” Ми ліниві і не маємо цікавісті ” … – казав колись Олександр Сергійович Пушкін, подорожуючи в Арзрум. А хіба ця крилата фраза не актуальна і донині? Погодьтеся, ось ви зараз ковзнули поглядом по цій розмальованій хаті і навіть не задумалися про те, що можуть означати ці дивні, на перший погляд, малюнки. А це – цілий світ символіки, який пропонує нам Альошкін, щоб ми заглянули в душі наших предків. Адже хіба не цікаво зрозуміти, – чим жили вони, чим дорожили, чого боялися, до чого прагнули. Яйце, коло, змій, хрест, свастика … Все це – привіти нам з глибини тисячоліть. Пошукайте в Інтернеті, в літературі – і ви зможете читати цю напіврозвалену, але збережену хату, як відкриту книгу. І світ для вас стане ширше і цікавіше. Адже пізнання – це теж один з сенсів нашого життя на цій Землі.
Завітаємо в перший Музей. Я дуже люблю Музеї. Скільки ж їх я передивилася за весь час моїх подорожей. Але тут, у Альошкіних, музеї особливі. Це не просте нагромадження артоб’ектов, які і експонатами назвати язик не повертається. Тут – тепло і просто. І кожна річ благає – подивися на мене, візьми мене в руки, роздивись мене як слід, подумай – я ж так багато можу тобі розповісти.
У цій кімнаті зібрані в основному роботи Людмили та її талановитих дітей. Нагадаю, що тут багато символіки, яка передбачає включення уяви і душевну роботу, про яку ми зовсім забуваємо в нашому сучасному, комп’ютерному світі, де все так легко і просто дається, варто тільки освоїти, де, що і яку клавішу потрібно натиснути.
Заглянемо в сусідню кімнату.
Доброзичливий господар уже сидить на порозі і награє нам на окарині, виготовленої власноруч
.
А чи знаєте ви, що таке окарина? Це найдавніший духовий музичний інструмент, що з’явився близько 12 тисяч років тому.
Окарину також називають глиняною флейтою. А у нас, в Україні ласкаво звуть- зозулька. 
Альошкіни виготовляють керамічні окарини всіляких форм і забарвлень. У кожної окарини своє власне звучання. І все це можна перевірити своїми власними ” духовими ” силами. Призначення інших сірих предметів не знаю. Бачу змійку, яка згорнулась у клубочок. А поруч – може бути, її гніздо з відкладеним яйцем. Уявляєте, як тут цікаво дітям, як можуть тут вони розвивати свою уяву, і які казки вони можуть нафантазувати під керівництвом мудрого Олексія Михайловича. Та й не тільки діти приїжджають сюди. Днями з міста Бар волонтери привозили 27 осіб з будинку престарілих. Захват дідусів і бабусь був невимовний. Екскурсія закінчилася чаюванням з піснями під гармошку. А Музей музичних інструментів, який у Альошкін також є, я вам обов’язково ще покажу.
А як же гарні всілякі розписні глечики, які виготовляються в гончарній майстерні. Для всіх бажаючих Альошкіни проводять майстер-класи. Багато експонатів музею виконані дитячими ручками в гуртку,який вела Людмила Вікторівна.
Тут же всілякі старовинні предмети побуту, іграшки, дрібнички, всіляка дурниця, яка вже увійшла в історію, тому що вийшла з ужитку. Їх збирав Олексій Михайлович зі своїми учнями в численних походах і екскурсіях по рідному краю.
Останнє ноу-хау Людмили – розпис черепів тварин. Череп тварин – це стародавнє слов’янське оберіг. Погодьтеся, що створення подібного вимагає великого художнього смаку, майстерності і знання. А якщо врахувати, що на расписном черепі багато давньослов’янських символів, то по ньому можна вивчати побут і вірування тисячолітнього минулого.
Ще багато іншого я вам розповім наступного разу. І запевняю, що ви побачите і дізнаєтеся ще багато-багато цікавого про життя і творчість дивовижною сім’ї Альошкіних, що живуть в маленькому українському селі Букатінка на скелястому березі річки Мурафа , де вони творять і приносять радість пізнання всім, хто це щиро бажає.
Використовувала власні фотографії і уважно читала книгу Альошкіних ” Обереги над Мурафа, або душа Букатінського каменю”.