В невеличкому селі Ілляшівка, що в Старокостянтинівському районі на Хмельниччині знаходиться досить цікавий палацово-парковий ансамбль з легенькими нотками совітських екстер‘єрів поверх романтичного класицизму.
Історію палацу досліджували польські дослідники Роман Афтанази, Антоні Урбанський, Станіслав Лоза[pl].
В ІІ половині XVIII ст. власником Ілляшівки став летичівський суддя, а пізніше підстароста Томаш Дорожинський. В 1800 р. Дорожинський переписав всі гроші та володіння в спадщину своїй другій дружині Гелені Четвертинській, братам та племінникам. Але після смерті пана рідня не могла поділити спадщину і продала її, поділивши гроші між собою. Маєток в Ілляшівці було продано Адаму Букару (1739–1793), житомирському земському судді і його синові Северину Букару (1773–1853), майбутньому мемуаристові.
Саме Северин Букар наприкінці XVIII ст. розпочав будівництво палацу в стилі класицизму. Деякі джерела стверджують, що палац-резиденція була побудована за проектом відомого архітектора Домініка Мерліні. Але достеменних фактів про це не залишилось — під час революції (1917–1921 рр.) архіви палацу були знищені.
Пізніше Северин Букар передав маєток у спадок дочці Клотильді, яка була дружиною Владислава Бернатовича. В 1830 р. Бернатовичі продали Ілляшівку Ігнацію Дорожинському. До 1917 р. власниками Ілляшівки були діти та онуки Дорожнинського.
Під час Першої світової війни палац був пограбований, але зберіг свою архітектуру. У 1920 рр. при наступі польських військ на Київ солдати розвели посеред Мозаїкової зали вогнище. Але пожежі не сталося. За радянські часи палац був будинком культури. В 80-х роках ХХ ст. внаслідок того, що в маєтку не проводились відповідні ремонтні роботи, він почав руйнуватись, завалився портик. На даний час в палаці розміщена сільська школа.
Палац мурований з цегли, з високим цоколем і підвалами. Домінантною парадного (північного) фасаду був портал на шість тосканських колон. Парковий (південний) фасад відмічений ризалітом — напівротондою. Північний портал мав глибоку терасу, на якій могли легко розминутись упряжки з кіньми. Колони тримали антаблемент з фризом, які були покриті тригліфами та метопами. По боках парадного фасаду виступають ризаліти на два вікна, розчленовані трьома парами пілястр. В горішній частині округлені вікна гармонійно виступають з округлими фронтонами, які так само мають округлені вікна і пропускають світло на горище. Одним з головних акцентів паркового (південного) фасаду є ротонда, яка оточена чотирма парами тосканських колон, що стоять на терасі палацу.
При бічних фасадах знаходились малі покої, які мали вихід на портики. На схід від палацу стояла офіцина (крило будинку, флігель) класицистичного стилю з п’ятьма вікнами та портиком на чотирьох колонах. Офіцина мала велику вітальню та ще десять різних кімнат: канцелярію, челядну, гардеробну, ключарню, молочарню, кухню. Пізніше до офіцини було прибудовано із південно-західної сторони крило для господарських приміщень й оранжереї.
Ґанок палацу піднятий достатньо високо, тому в цоколі був облаштований вхід до глибоких підвалів. З північної сторони палацу проходить широкий коридор. На його східній частині знаходяться два приміщення, які слугували коморою та винним погребом. Два приміщення із західної сторони призначалися для кухні та дровітні, в південно-західній частині підвальне приміщення слугувало під куткушорницьку майстерню, а в південно-східному — під комору для овочів та проживання прислуги. В середній південній частині розмістились різні комірні приміщення. Відомо, що колись палац був кремового кольору, а колони і ліпний декор були білосніжними.
Англійський пейзажний парк був закладений Діонізом Макклером. Він спадає по схилу до ставів. За 150 м від палацу знаходився невеликий класицистичний флігель з двома парами колон. З східного боку містилася висока в’їздна брама. А перед самим палацом була розбита клумба. Позаду розташувався сад на 6 га, навколо якого була стежка для прогулянок. З південної сторони палацу парк мав великий квітник з декоративними кущами. Серед дерев найчастіше зустрічаються місцеві породи: липи, каштани, в’язи, акації, берези.
- Д. Малаков. Пам’ятник класицизму в Ілляшівці // Світло жовтня. — Вип. 14 груд., 1989.
- В. Мех. З давен пішла Ілляшівка: з історії рідного краю // Життя Старокостянтинівщини. — Вип. 7 серпня, 1993.
- uk.wikipedia.org