Ще у 2009 році здійснив декілька велоподорожей місцями, які прийнято називати Південний рубіж. 2000 років тому вздовж р.Сіверка будувалися Змієві вали, а у ХХ ст. тут розташувалася мережа ДОТів – все заради оборони Києва із Півдня. Місця дуже таємничі і мальовничі, за один раз об’їхати усе доволі складно. Тому я їздив туди двічі:
Перший свій виїзд я почав з набережної Дніпра – через Видубичі і Віту-Литовську (Чапаївку). У районі Віти можна з’їхати з шосе на Жуків острів. Заказник, скандально відомий своєю можливою забудовою, хранить іще одну військову таємницю радянських часів – напівзатоплений тунель під Дніпром.
У літню пору до нього можна підійти лише з однієї сторони, решта ж цієї бетонної махіни вросла у навколишнє болото. Жуків острів дуже красиве місце – із безліччю заплав, проток, містків… Втім, дорога кличе уперед. Далі – знову Столичне шосе, Конча-Заспа, база ФК Динамо. Навпроти неї стоїть дерев’яний стенд НПП “Голосіївський”.
Опорний пункт Мриги
Біля санаторію навмання звертаю на лісну просіку. На моє здивування, весь ліс заповнений орієнтирами, що вказують на Пояс слави, Братську могилу. Але ДОТи знайти не так і легко. За дві подорожі деякі з них вдалося відшукати:
ДОТ 102 розташований на пагорбі біля солдатської могили і декількох протитанкових їжаків. Зараз над ним стоїть пам’ятний хрест, а поруч росте малина.
ДОТ 108 повністю зруйнований. На одній із плит викарбувано “Если бы мы не погибли, мы бы погибли”. ДОТ доволі легко знайти, бо лежить він прямо на узбіччі просіки.
Ця просіка веде на Південь і зрештою стає заасфальтованою дорогою. Це означає, що неподалік буде Меморіальний комплекс на честь загиблих у війні із каплицею, освяченою у 1993 році.
Асфальтована дорога виходить до іще однієї асфальтівки, яка веде до хутору Мриги. Прямо на пагорбі навпроти з’їзду на Меморіальний комплекс стоїть іще один ДОТ – ДОТ 104 “Стійкий”, із круглою баштою. ДОТ непогано зберігся, вхід до нього присипаний, але всередину можна залізти. Поруч стоїть іще одна солдатська могила.
Доїхати до наступного об’єкту – ДОТу 106 було доволі проблематично, бо орієнтуватися у незнайомому лісі треба вміти. Певним чином мені поталанило, бо я його знайшов майже зразу. Для цього я вернув асфальтованою дорогою у бік Києва, об’їхавши таким чином озеро Біле, і звернув на просіку – на Захід.
Дорога йшла уже не сосновим лісом, а доволі заболоченим листяним лісом із численними галявинами, тому дуже заросла травою. Скоро вона вернула на Південь, оминаючи озеро. Сам ДОТ я одразу не помітив, і лише виїхавши з лісу зрозумів, що проїхав його. І справді, розгледіти порослий мохом приземистий протитанковий ДОТ у лісовій гущавині нелегко. Але, вернувши назад, шукав уже недовго.
Навколишні болота дають про себе знати: комарі у літню пору дуже агресивні. Тому надовго зупинятися я не став: попереду була дорога до залізничної станції Підгірці. Прямо вздовж залізниці – і далі вздовж Дніпропетровського шосе тягнеться високий земляний вал, що колись оточував те, що зараз прийнято називати скіфським городищем.
Долина річки Сіверка
За цим валом лежить село Ходосівка, на північній його частині влаштували кладовище. А от південну облюбували дельтапланеристи, які у літню пору годинами висять у повітрі, ловлячи вітер. Щось подібне я бачив біля Коктебеля.
Дорога на Ходосівку спочатку йде повз нове котеджне містечко, а потім різко набирає висоту. З валу відкривається панорама справді красивого села – із чистими хатками, новою церквою і ставом на Сіверці. Прямо посеред ставу стоїть один із найвідоміших ДОТів біля Києва – затоплений ДОТ 127. Взимку до нього можна і підійти, ну а влітку місцеві і дачники використовують його як водний атракціон, весело стрибаючи з нього у воду.
Наступне після Ходосівки село – невеличке Кременище. Воно також відоме своїм ДОТом, щоправда стоїть він (ДОТ 131) не у воді, а прямо між подвір’ями. Місцеві школярі вичистили його, облаштували навколишню територію – і закрили вхід. Поруч, уже за традицією, стоїть солдатська могила.
Сіверка надзвичано мальовнича річка – на її берегах розкинувся Хотівський ліс, на ній влаштовано декілька ставів – у Ходосівці, а також біля Круглика – наступного села угору по течії.
Перпендикулярно дорозі у селі тягнеться ЛЕП, біля якої на Північ від села знаходиться один із залишків недобудованої залізниці початку ХХ ст. – аквідук.
Далі дорога від Круглика йде лісом у напрямку села Віта-Поштова, через яке проходить Одеське шосе. Недоїжджаючи до села, можна побачити іще один ДОТ – ДОТ 179, він стоїть прямо біля дороги. ДОТ добре зберігся, і видно, що за ним слідкують: зірочку на ньому фарбують білим і червоним, і віночки також стоять.
У самій Віті-Поштовій є ще один ДОТ – на пагорбі біля мосту над шосе. Але його стан значно гірший, і не лише тому, що він зруйнований. Річка Сіверка тече далі на Захід – тепер над нею розкинулось іще одне село – Юрівка. Це село знане багатьом саме завдяки своїй воєнній історії, коли у ньому розташовувався командний пункт, відомий також як ДОТ 402. ДОТ має дві металеві башти, і майже весь схований у пагорбі. Зараз, наскільки я знаю, його вже розкопали і очистили від сміття волонтери, а тоді ж він іще був засипаний землею.
Далі за Юрівкою Сіверка повертає до села Крюківщина, але я поїхав в інший бік – через Тарасівку до залізничної станції Боярка, в надії на те, щоб сісти на елекропотяг. На моє здивування і розчарування, приїхав я невчасно: потяг пішов декілька хвилин тому, а наступний мав бути не менше ніж за годину… А була уже 19-та година. Не було особливого сенсу чекати, тому я поїхав назад самотужки: через Вишневе на Борщагівку. Шлях довгий, але неважкий, особливо що стосується проспекту Комарова: весь час дорога іде вниз – у долину р.Либідь. Зрештою, за майже дві години я знову був удома.