Чернелиця (раніше також Черлениця) – містечко на Покутті, селище Коломийського району Івано-Франківської області), за 4 км від Дністра та за 50 км від Коломиї. Адміністративний центр Чернелицької селищної громади. Місце переповнене цікавезними пам’ятками, але в силу географії практично ігнороване туристами.
- Руїни храму
Перша писемна згадка про Чернелицю датується 1440 року. Того року юний король Владислав Варненчик зобов’язався передати Теодорику з Бучача Черленицю (в та ще 16 сіл на Покутті та Західному Поділлі в обмін на пару коней та чотири гаптовані золотом шуби. Тут автор має підозру, що реальна власність цих маєтків була вищою. Просто в документи вона не попала. Придворні, найвірогідніше, різницю розтикали по кишеням та просто обдурили п’ятнадцятилітнього круля.
Згаданий ж Теодорик Бучацький герба «Абданк» увійшов в історію як засновник знаного шляхетського роду Язловецьких. Близько 1436 року він отримав містечко Язловець як посаг за такою собі Катажиною, облаштував там собі резиденцію та по тому підписувався в документах, як Теодорик з Бучача Язловецький. Його нащадки вже були просто Язловецькими та володіли Язловцем до 1607 р., аж доки зі смертю Героніма Язловецького цей славний рід згас.
У власності Язловецьких Чернелиця перебувала понад два століття, але якоїсь матеріальної спадщини, на відміну від чисельних пам’яток самого Язловця, по собі не залишили.
В середині XVII ст. містечко переходить у власність Михайла Чарторийського та його дружини Єфросинії зі Станіславських.
З цим подружжям місцева легенда пов’язує виникнення топоніму «Чернелиця» (насправді він відомий з давніших часів, але то таке).
Топонім Чернелиця місцева легенда пов’язує з власниками місцевого замку князем Михайлом Григорієм (Єжи) Чарторийським та його другою дружиною Єфросинією зі Станіславських.
Історія тривіальна — поки старий та негарний князь Михайло Григорій (Єжи) Чарторийським воював зі супостатами, його молода і не занадто обтяжена мораллю дружина Єфросинієя зі Станіславських цілком прогнозовано завела собі юного коханця.
Коли княгині, яка саме у той час коли вона віддавалася плотським утіхам з другом сердешним, доповіли, що її законний чоловік вже у дворі і палає гнівом (доброзичливі слуги встигли проінформувати рогоносця), вона ніби то від жаху почорніла лицем (звідси Чорно-Лиця) та викинулася з високої замкової вежі. Чоловік, мовляв, по тому її, чорнолицю, поховав замурувавши в замковому мурі.
- Замок
У пам’ять про ту шекспірівську історію спочатку замок, а по тому й усе містечко, почали називати «Чорнолицею».
Згідно іншого варіанту цієї ж легенди розпусниця башти не стрибала. До того занадто високих веж тут ніколи не було. Вбитися насмерть навряд, хіба що покалічитися. «Чорно-лицю» перелюбку, мовляв, рогоносець наказав замурувати у замковий мур живцем. Ну а далі – по тексту вище.
Нагадаємо, що у багатьох замкових легендах присутня отака от замурована у мурах жіночка чи дівчина. Можливо це відгомін давніх «будівельних жертв», коли спорудженню твердині передував ритуал під час якого в мур замуровували дівчину, яка у майбутньому мала би стати містичною хранителькою замку.
Що до топоніму.
Насправді Чернелиця (цей топонім з’являється щойно XVII–XVIII ст.ст.) — то лише дещо спотворена і відома принаймні від XV ст. ЧерЛениця, що походить не від прикметника «чорний», а від «черлений» Як й у випадку з сусіднім Червоногородом, що на протилежному березі Дністра, назва прив’язана до відслонень червоних пісковиків. Городище називалося Черлениця.
Певний час обидві Черлениці існували одночасно. Зокрема в актах XV ст. згадуються одночасно Велика і Гнила Черлениця. «Гнилою» називали поселення на місці старого городища. Останній раз вона згадується у документах 1493 р.
- Замкова брама, “камуфляж з тіней” та інформаційний стенд, що дуже нав’язливо і недоречно лізе у кадр.
Зі згаданим вище подружжям пов’язані дві головні пам’ятки Чернелиці. Зокрема, 1659 року було завершено добудову закладеного ще Язловецькими замку та трохи згодом зведено костел Михайла Архангела (присвяченого небесному покровителя князя Михайла Чарторийського). Як і всі тогочасні муровані хами у цих краях він був оборонного типу.
З костел заклали 1661 року і вже 1664 р. храм передали ченцям-домініканкам.
- Руїни костелу
Хрестоподібний у плані храм постав у ренесансному стилі, найвірогідніше за проектом єзуїта Войцеха Рожевського. Фронтон оздоблений пишним бароковим різьбленням у вигляді спіралей, арочними нішами, обелісками та кам’яними вазами.
Головна його окраса – розкішний білокам’яний портал, що обрамлює головний вхід. Це один з найкрасивіших ренесансних порталів в Україні. Його увінчує величезний герб фундатора костелу князя Михайла Чарторийського «Погоня». На превеликий жаль світлини не передають тієї краси – заважає «камуфляж» із тіней.
Від початку храм був монастирським та належав невеличкому, усього на 4 ченці, домініканському конвенту. Конвент (монастир) утримували й наступні дідичі Чернелиці. Зокрема у 1690 р. його взяв під опіку Франціск Дідушинський.
- Чаша для Святої води біля входу
Також відомо, що станом на 1708 р. в храмі зберігалися дві цінні та дуже шановані копії ікон Матері Божої Ченстоховської та Матері Божої Студинської.
Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років уряд Речі Посполитої вів перемовини з султаном на тему укладання антиросійського союзу. Про це стало відомо у Перербурзі. Тому у серпні 1739 року у відповідь на цей крок російські війська обложили Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Місто «чмоні» за трі дня (і навіть більше) захопити не змогли. Зате традиційно розмародерили околиці, у тому числі Чернелицю.
- Відкриті та пограбовані крипти
14 квітня 1787 року австрійська влада видала декрет про ліквідацію монастирів на теренах Австрійської імперії. Монастирі, однак, закривалися поступово, особливо у глибинці. Домініканки тут господарювали ще до 1789 р.
- Вівтар
Після ліквідації монастиря костел перевели до розряду парафіяльних храмів. Тоді ж змінилася його назва. Від тоді і до самого закриття у повоєнні часи костел присвячувався Св. Антонію з Падуї. Цей святий надзвичайно шанований на Поділлі.
- Дуже красивий портал, що оздоблює зсередини бічний вхід. Його прикрашено гербом «Пилява», що належав Єфросинії зі Станіславських (“Чорно-лицій”). На це вказують літери «Е» та «S» (Eufrozyna Stanisławska).
Після Другої світової війни під час виселення польського населення на терени Польщі основну частину костельного начиння – ікони, фігури, деталі декору вони забрали з собою. За «совітів» у храмі традиційно облаштували склад.
В 1961 р. храм було взято під державну охорону, як пам’ятку історії та архітектури, а у 1985 р. провели таку сяку реставрацію та навіть оновили ґонтовий дах, який успішно спалили 2005 р. місцеві школярі. По необережності, зауважимо.
Пожежа знищила дах, частину склепіння та майже увесь стінопис. З того часу один з найстаріших римо-католицьких храмів на Покутті поступово руйнується та занепадає.
Про замок ми розповімо згодом
(Далі буде)
Текст та світлини (станом на 2020 р.) Дмитра Полюховича
