Давня цегла, барон Гейсмар та професор Виноградський

На це дослідження автора надихнула цегла. Правда не звичайна, а з давніми клеймами.

Отже маємо цеглини з літерами «БГ» та датами 1836 та 1840 р. На останній четвірка догори дриґом, але перевернуті чи зображені дзеркально цифри чи літери, – звичайне явище для архаїчних клейм.

Для архаїчних клейм характерні ще й наявність великої кількості різновидів. Всіх фото немає, але ті ж літери «БГ» варіюються від вибагливих з різними витрибеньками, до практично схематичних. Є й чисельні різновиди за розмірами літер та цифр. Причина проста – штампи для нанесення клейм вирізали на дерев’яних дощечках. Останні ж швидко псувалися і потрібно було робити нові.

Найбільш унікальна позначка «БГ 1840»  взагалі не є клеймом. Вона продряпана цвяхом чи скапкою! Добре видно, що «дряпальщик» був неписьменним. Він бездумно переніс зображення з дощечки для нанесення клейма (вірогідно зіпсованої). Переніс в дзеркальному відображенні! Наразі ця знахідка, як й інші давні цеглини знайдені автором, передано до Городоцького краєзнавчого музею («G-museum»).

Досить цікавою є варіант клейма «БГ 1836» з перевернутою цифрою «6». Там ще й котик залишив свій слід в Історії.

З цією знахідкою пов’язана смішна історія. Як і інші цеглини із позначкою «БГ» вона була знайдена на руїнах старої цукроварні. Автору довелося пензлювати з цією цеглиною через все місто. Перехожі – жахалися і сахалися… Бо цеглина в руках доповнювалася відповідним вбранням. Ну не будеш по руїнах у смокінгу швендяти…

За тиждень якась жіночка зустріла мою маму на вулиці: «вас син такий бідний, он вже цеглу здає (тоді у нас скуповували цеглу) – може краще най пляшки збирає? Вони не такі важкі…»

Це була преамбула

У присв’яченій Городоцькій цукроварні статті «Вікіпедії» значиться: «У 1837 році прусський промисловець барон Гейсмар ухвалив рішення про будівництво в містечку Городок Кам’янець-Подільського повіту Подільської губернії Російської імперії цукрового заводу, який побудовано на західній околиці селища і почав роботу в 1839 році.»

Клейма на цеглі цю інформацію значно доповнюють. Вірогідно завод дійсно почали зводити 1837 р. Але основний масив цегли на руїнах заводу датований 1836 р. Враховуючи, що тогочасна цегляна технологія вимагала чималого часу – ручне формування, сушка на сонці (а краще під навісом) і лише по тому випал, запасами будматеріалів потрібно було запастися заздалегідь. Тобто саме рішення прийняли 1837 року.

При чому цеглини із датами 1837, 1838, та 1839 взагалі невідомі. Звісно можна розглядати цеглини, як та, що з котячими лапками, як датовані 1839 р (з дзеркально відображеною цифрою «9») але всі подібні клейма явно проштамповані однією дощечкою і їх надзвичайно мало. Цеглини ж з датою 1840 – це лише свідчення подальшої розбудови цукроварні.

Зведена бароном Гейсмаром цукроварня була однією із найстаріших в Україні. Давнішою є цукроварня в Бучаку неподалік Канева, що постала в  1822 року коштом князя Юзефа Понятовського.

Барон Фрідріх Гейсмар (Friedrich Caspar von Geismar; 1783-1848) найбільш контроверсійна фігура серед дідичів Городка, що на Поділлі. З одного боку – російський генерал, що в наш час – тавро. З іншого боку воював з турками, які тоді ще несли загрозу Європі. Але, одночасно, він й жорстокий каратель, який придушував повстання Чернігівського полку, та польське повстання 1831 р. (від поляків, зауважу, незле “відгріб”).

В Городку він почав господарювати після звільнення з війська. Тоді як раз імператор Микола І впав у слав’яновільство, і почав чистку армії та чиновників від німців.

Втім, саме для Городка барон Гейсмар зробив найбільше з усіх власників містечка. А його коротке господарювання від 1830 по 1848 рік по праву вважається «золотим часом» Городка часів царату.

Крім цукроварні він влаштував броварню, завів стада тонкорунних овець і голландських молочних корів (тобто розвивав господарство не за рахунок нещадної експлуатації кріпаків, а за рахунок підвищення ефективності господарки).

Дбаючи про жителів, збудував для них  лікарню, богадільню та школу. Незле вклався в ремонти храмів, як православних так і католицьких.

Коштом німецького барона для православної частини населення містечка постав ще й храм Олександра Невського. Вірогідно вибір на користь цього специфічного «святого» генерал Гейсмар зробив у першу чергу тому, що російська церква подавала його як «святого воїна». Навряд чи лютеранин Гейсмар сильно вникав у нюанси церковної політики російських попів.

Коли в Городку сталася велика пожежа всім погорільцям пожертвував гроші для відбудови житла.

Цілком у рамках протестанської етики барон вважав правильним допомагати всім працьовитим людям у створені та налагоджені своєї справи. Зокрема в Городку й досі можна побачити споруду «підземної кузні». «Підземна» вона тому, що врізана в схил кручі, і нагадує «будинок гобіта». За словами нащадка коваля, гроші на будівництво та обладнання у вигляді безвідсоткової позики виділив барон та ще й за умови – віддаватимеш потроху, як почнеш заробляти.

Власне саме цей німець, заклав основу промислового розвитку Городка. Наступні власники, хоч ніби й українці по крові, розглядали Городок та його мешканців виключно як «дійну корову», жорстоко експлуатуючи його потенціал та жителів, до яких ставилися як до безправної худоби.

Цікавий артефакт: 1828 року в Голландії вийшов лубок присвячений російсько-турецькій війні (1828 р) у якому показані найяскравіші її епізоди. Серед них одна картинка присвячена барону Гейсмару.

На малюнку (подано окремо) генерал Гейсмар бере у полон турецького пашу. Крім того Гейсмар став перший почесним громадянином німецького міста Веймар.

1848 р. барон поїхав до Петербургу, просити царя повернути його на службу. Перенервував й помер від апоплексичного удару (інсульту) в готелі, не доживши трьох днів до свого 65-річчя.

Після Гейсмара кілька років містом володіла його дружина. Але жінці керувати таким великим господарством було складно.

Епоха Виноградських або «хіба ревуть воли, як ясла повні?»

У 1871 р. (1870?) Городок та околиці придбав Микола Виноградський – середньої руки київський банкір, який був співзасновником і співвласником Київського земельного банку (Кіевскій земельный банкъ) – великого (але далебі не зі списку найбільших) акціонерного іпотечного банку який надавав позики під заставу землі та нерухомості.

На теренах України діяли й інші подібні банки: Бесарабсько-Таврійський Земельний Банк з видачі позичок у Бессарабській, Подільській, Таврійській, Херсонській, Керч-Єнікальському та Одеському градоначальствах та в містах Катеринославі, та Бахмуті. Працював ще Полтавський Земельний Банк з видачі позичок у губерніях: Полтавській, Київській, Волинській, а також у містах Бессарабської та Херсонської губерній. Крім того, здійснював діяльність Харківський Земельний Банк з видачі позичок у Харківській, Курській, Воронезькій, Катеринославській, Полтавській, Орловській та Ставропольській губерніях, а також в містах Севастополі, Ялті та Сімферополі. Статути перелічених банків були практично ідентичні.

Деякі городоцькі краєзнавці-аматори чомусь позиціонують М. Виноградського, як одного із фундаторів банківської справи в Україні. Звісно це тішить місцевий патріотизм, але є дуже далеким від реальності. Точніше з реальністю аж ніяк не стикується.

Почнемо із того, що банківська система в Російській імперії почала формуватися ще у першій половині XVIII століття за часів імператриці Анни Іоанівни і у першій половині ХІХ ст. незле себе почувала. Нагадаємо, – Чічіков скуповував «мертві душі» з метою видати їх як живі і під цю фальшиву заставу отримати банківську позику і накивати п’ятами. Дії ж роману відбуваються близько 1830-х років. Може й раніше.

І головне – банківська система часів Російської імперії аж ніяк не може, навіть хоч трішечки, вважатися попередницею сучасної української, бо між ними лежить сім десятиліть радянської влади. Банківська ж систем СРСР практично нічого спільного з традиційними банками немала.

Також потрібно пам’ятати – Київський земельний банк хоч і був поважною установою, але далебі не провідною, а М.Виноградський ніколи не був там за найголовнішого.

Якогось помітного сліду М. Виноградський в Городку не залишив, бо за 6 років як він став його власником містечка банкір помер. Єдиний плюс, знову запрацювала зведена ще Гейсмаром цукроварня. На момент купівлі містечка її робота була зупинена.

Про унікальний (без перебільшення) мавзолей М.Виноградського та про його сумну долю та непривабливе сьогодення читайте «Унікальний мавзолей в Городку та великий мікробіолог Сергій Виноградський».

Далі Городок успадкував його син – відомий вчений-мікробіолог Сергій Виноградський. Втім до 1905 р. у місті він практично не з’являвся, а маєтком керував призначені ним управителі. Городок для Виноградського був виключно активом, який мав приносити прибутки.

Зокрема у фундаментальному досліджені «Три жизни великого микробиолога» Г.Заварзіна йдеться:
«Все благосостояние его [Виноградського] семьи основывалось на тех доходах, которые приносило ему именье Городок в 2000 десятин, купленное в 1870 г. (в мемуарах Виноградського вказано 1871 р. – авт) отцом и отошедшее ему по разделу».

Як здобувалися ці прибутки читаємо в  «Історії міст і сіл УРСР» де про цей період зазначено:

«Нелегко жилось і робітникам. За свою виснажливу працю вони одержували низьку заробітну плату. На цукровому (де головним акціонером і фаетичним власником був С.Виноградський – авт.) і чавуноливарному заводах у 1902 році середній місячний заробіток не перевищував 10 крб., на решті підприємств платили ще менше. Про техніку безпеки ніхто не піклувався. Антисанітарія призводила до частих епідемічних захворювань. У 1894 році на 8 тис. жителів містечка було всього 3 лікарі. Епідемії тифу, дизентерії, віспи спалахували майже щороку»

Навіть враховуючи ідеологічну складову яка незле впливала на авторів «Історії», картина все одно неприваблива.

Здавалося, що і містечку, яке належало відомому вченому, мало би все бути добре принаймні з освітою. Але це не так. Там ж читаємо:

«Рівень народної освіти був низький. Переважна більшість жителів лишалася неписьменною. В містечку працювало лише однокласне народне міністерське училище, відкрите 1866 року. В кінці ХІХ ст. його реорганізували в двокласне, де навчалося 130 учнів і викладало 5 учителів. Крім того, в Городку було дві школи грамоти (одна — для дівчаток). Проте з 1264 дітей шкільного віку навчалося лише 359. На освіту, розвиток культури і охорону здоров’я асигнувалися жалюгідні кошти. Власник цукрового заводу [С.Виноградський]  одержав 1907 року 33 640 крб. прибутку, а на освіту і т. зв. добродійні потреби він відпустив лише 100 карбованців.

Тут варто зазначити, що Сергій Виноградський аж ніяк не був скнарою.

Відомо, що за рахунок свого жалування (5000 руб) в Імператорському Інституту експериментальної медицини (Санкт-Петербург), від якої він відмовився з 1901 року, бо мав власні прибутки від експлуатації ресурсів та мешканців Городка,  в цьому інституті була споруджена бібліотека, що була урочисто відкрита у 1913 році і яка до сьогодні носить ім’я С.Виноградського. У своїх спогадах вчений вказує ціну проекту – 25-30 тис. руб.

«…Летом 1911 г. по проекту Г.И.Люцедарского началось строительство четырехэтажного здания научной библиотеки. Здание построено в стиле модерн со стилизацией мотивов романского и древнерусского зодчества. Книгохранилище спроектировано так, чтобы ряды полок освещались высокими узкими окнами. Портал из майолики выполнен по проекту В.А.Покровского в мастерской П.К.Ваулина.21 февраля 1913 г. библиотека переехала в новое здание.В настоящее время в ее хранилищах размещается более полумиллиона книг, среди которых коллекции уникальных изданий XVI-XVII вв., тибетские и китайские рукописи, письма Л. Пастера» (Привалов В. Улицы Петроградской стороны. Дома и люди. М.: Центрполиграф, 2013. С.26 – 27)

Яскравий приклад пріоритетів видатного російського (пізніше російсько-французького) вченого українського походження. На розвиток науки в Росії – він грошей не шкодував, а от на освіту українських простолюдинів в Городку – аж 100 рублів від щедрот.

Доктор історичних наук Стефанія Баженова у своїй статті «Городок у XVIII-ХІХ ст. (На матеріалах архива Юго-Западной России) зазначає, що у 1897 р. місцевий священик протоієрей Бялковський відкрив школу грамоти для дівчаток у який навчалося усього 26 дітей. Також вона констатує, що в тогочасних церковно статистичних звітах з жалем констатується, що в Городку немає читалень і народних читань.

Тобто на чималу бібліотеку в тогочасній столиці Росії у професора Виноградського гроші знайшлися, а у Городку, який, якщо вірити його мемуарам, він дуже-дуже любив, не було коштів навіть на найскромнішу хату-читальню. Це при тому, що лише вартості помпезного майолікового двоголового орла на фасаді петербурзької бібліотеки вистачило  аби побудувати гонорову читальню в Городку та ще й під зав’язку наповнити її книгами…

Але, акцентуємо,  освіта українців, як і їх добробут,  у пріоритети Виноградського не входила. Городок і його жителі вченими розглядалися виключно як джерело прибутків…

Звісно подоляни з того чомусь обурювалися.

Відомо, що у вересні 1894 року селяни Городка вимагали збільшення оплати праці на збиранні цукрових буряків з фабричних плантацій. Вони перекопали польову дорогу, що вела з поміщицьких фільварків до цукрового заводу.

Як пише «Історія міст і сіл»:

«Виступи посилюються на початку XX ст. У квітні 1905 року члени правління товариства цукрових заводів «Городок» надіслали телеграму київському, подільському і волинському генерал-губернатору про виникнення тут селянських заворушень. Селяни прогнали з економії усіх робітників і не допустили їх до польових робіт, відмовилися вести переговори щодо врегулювання плати на запропонованих їм умовах і висунули свої вимоги. Крім того, селяни зажадали переділу землі (насправді не переділу, а повернення відібраних у них управителем аводу ділянок – авт.). Через кілька днів за розпорядженням подільського губернатора до Городка для придушення цих заворушень ввійшла сотня козаків».

Зрозуміло, що такий непопулярний крок, як виклик козаків-карателів не міг бути зроблений без відома власника заводу  і містечка.

Власне про це у своїх мемуарах мимохідь згадує і сам вчений: «Пришлось срочно импрвизировать кое-какиє меры».

Першим до Городка з Проскурова прибув великий загін кінної та пішої поліції. Непомітно пробравшись на цукроварню карателі арештували членів страйкому. Дізнавшись про арешт ватажків страйку жителі Городка вийшли на вулиці. До них приєднались озброєні косами та вилами селяни довколишніх сіл.

Волосний голова наказав присутнім розійтися, але його, звісно, ніхто слухатися не став. Між загоном поліції та страйкарями, які намагалися звільнити арештованих, виникла сутичка. Налякані очільники міста (начальник поліції, волосний старшина тощо) навіть забарикадувалися у приміщені управи. За деякий час з Кам’янця прибула козача сотня, яка жорстоко розправилася з протестувальниками. Зокрема забила нагаями та затоптала кіньми батрака Кузея. Від побоїв, передчасно народивши мертву дитину загинула молода жінка Ванда Левандовська. Кількість побитих та покалічених  – невідома. Багато страйкарів було запроторено на каторгу до Сибіру…

В своїх мемуарах Виноградський називає це “мужицкімі бєспорядкамі”, хоча й висловлює легке невдоволення жорсткістю з якими вони були придушені. Його ж ставлення до протестувальників яскраво видно з рядків: «Избит казаками только один полуидиот который первым ударил казака дубиной».

Про «лише одного» шановний Виноградський явно применшує, але це таке.

Постфактум поміщик все ж вжив низку заходів: «разъяснил губернатору письмом его ошибку, потолковал с депутацией крестьян обещав исполнить их просьбу об возвращении им когда-то при Фишмане отрезанных кусочков [земли]».

Про причини, які спричинили до бунту Сергій Виноградський навіть не згадує, очевидно вважаючи це чимось несуттєвим.

Згаданий купець першої гільдії Карл Фішман, – досить цікава і неприємна фігура в історії Городка. Він був австрійським підданим, управляючим, а пізніше розпорядним директором Товариства цукрових заводів «Городок» та другим чоловіком матері вченого Наталі Виноградської. Власне він і керував всіма справами городоцького маєтку і власне на його совісті нещадна експлуатація селян та робітників.

До останнього Сергію Миколайовичу було глибоко байдуже, – всі чисельні конфлікти між ним та вітчимом були виключно фінансові. Фішман нахабно привласнював значну частину прибутків від городоцького маєтку Виноградського і це його дратувало.

Тут можна би згадати сумнозвісне: «Цар – хороший, але бояри – погані», – якби не одне але. Виноградському було глибоко байдуже, як той Фішман вибиває прибутки з Городка, викликав несприйняття лише факт, що їх частина «прилипає» до рук нового родича.

З мемуарів Виноградського взагалі випливає, що єдине (крім крадіжок Фішмана, звісно) що турбувало вченого в Городку, це було плекання його улюбленого яблуневого саду, за яким він доглядав особисто.

Про ставлення людей до поміщика яскраво свідчать рядки в його мемуарах, де він скаржиться, що мусив увесь час ходити з браунігом у кишені та найняти озброєну охорону.

Все ж не варто змальовувати поміщика Виноградського (саме у ролі поміщика, а не видатного російсько-французького вченого українського походження) виключно чорними барвами. Зокрема з розповідей старожилів відомо, що піклуючись про здоров’я жителів містечка він власним коштом пробив кілька свердловин, аби жителі міста могли пити чисту воду.

Що до його визначення як «українського вченого»… Сергій Виноградський, наголосимо, ні дня не працював в українських наукових установах, хоча міг, принаймні теоретично, вступити до Української академії наук часів гетьмана Скоропадського. Ставлення ж його до Незалежної України добре прослідковується із його спогадів:

«Петлюровщина, захватив всю Малороссию, держалась в Новороссии недолго. Банды Петлюры доходили до Одессы и проникли в нее, но удержались всего несколько дней».

«Малоросія», «банди»… Під цими рядками сьогодні підписався б і найзапекліший та найзатятіший російськи пропагандист-українофоб…

У цілому Сергій Миколайович, як і барон Гейсмар, теж був контроверсійна фігурою. З одного боку дійсно видатний вчений,  ім’я якого золотими літерами вписане в історію Науки. Його антибільшовицькі памфлети теж викликають лише захват. У них Виноградський з науковою скрупульозністю розібрав ідеологію російського більшовизму та яскраво показав всю їх нездарність та злочинність. Як згодом з’ясувалося, всі його передбачення здійснилися.

Але як поміщик, він був типовим російським поміщиком-експлуататором (хай і українського походження) який розглядав українських селян і робітників виключно як предмет експлуатації і аж ніяк не турбуючись ні про їх освіту, здоров’я та добробут.

Дмитро Полюхович