Креничі розташовані у долині між високими пагорбами Київського плато. Місцевість тут дуже схожа на гірську: вузькі, серпантином покручені шляхи, глибокі яри і невеликі сільські хати, що притулились прямо під зарослими лісом та чагарником пагорбами. Село отримало свою назву завдяки численним джерелам, що витікають з-під пагорбів – криницям (креницям). Заснували Креничі у XVI столітті (найстарша згадка 1586 р.), а у 1761 році ігуменя Богословського дівочого монастиря Ксанфія Протанська збудувала тут дерев’яну церкву Покрови Богородиці. Будівля ззовні здається дуже простою: горизонтальна шалівка, три невеликих зруби, вкриті двосхилим дахом з однією маленькою банею. Але її архітектурне коріння сягає найдавніших зразків українського дерев’яного зодчества – часів Русі, принаймні так про це пишуть дослідники. Архаїзм (в хорошому розумінні) пронизує не лише церкву, а й дзвіницю, що гармонійно доповнює архітектурний ансамбль. Хоча дзвіниця була зведенена через 90 років після будівництва церкви.
У дзвіниці зберігся старовинний дзвін і написи (дати), які вказують на поточні ремонти та на майстрів, які їх робили. Але повернемося до церкви. На нашу думку тип храму, все таки, не клітський, а все таки козацький із деякими ознаками клітського. Типова клітська церква, яких немало збереглося на росії, є фактично великою ізбою, або кількома ізбами зліпленими докупи, із чітко двосхилим дахом та фронтонами. Церква у Креничах ніяка не ізба, адже має похилі, а не прямі стіни. Зруби не мають такого чіткого поділу, як у клітських храмів, а дах не має фронтонів і закінчується схилами на чотирьох кінцях. Вкраплення клітських форм полягає у відсутності купола і присутності рівної дерев’яної стелі, нетипової для козацьких храмів. В цілому ж, ми відносимо церкву Різдва Богородиці до козацьких церков за стилем і фомами, але без бань.
Щодо бань, то на акварелі П’єра де ля Фліза, середини 19-го століття, яка зображає Креничі, ми бачимо у центрі села церкву із двома високими банями. Бані гіперболізовано витягнуті вгору, але вони все рівно нагадують грушеподібні верхи із козацького бароко. Можливо то одна баня церкви, інша – дзвіниці.
На початку 20 століття церква потребувала ремонту, адже її балки були мошкоджені шашлем. Одночасно із заміною балок (сволоків) на сільському зібранні було вирішено прибудувати до храму із двох боків приділи 4 метри в довжину та 5 метрів . В такому випадку зникали вікна центральної частини і церква ставала темною, тому було вирішено дозібрати стелі й надбудувати баню із вікнами. Початок Першої Світової війни став на заваді добудові храму. Чи встигли розібрати дах – достеменно не відомо.
Креничі на акварелі де ля Фліза, сер. 19 ст.
В 30-ті роки російські окупанти відкрили у приміщенні церкви клуб. Німецькі окупанти відновили церкву, але вже у 60-ті роки будівля використовувалася колгоспом для вирощування тутового шовкопряда.
Відновлення храму почалося у 1989 році. До перекриття його даху доклав рук сам Філарет, але якою була первісна баня – так ніхто і не знає.
Від 19 століття дах церкви був перекритий металом, але раніше, можна припустити, що його вкривав гонт, і якби його відновити зараз – церква перетворилася б на неймовірний туристичний магніт. Хоча вона виглядає дуже колоритно і цікаво, як ззовні, так і всередині. Має свою святиню – ікону Креницької Божої Матері.
Колишня церковно-парафіяльна школа та німецький шпиталь
Братська могила
Поряд із церквою розташований великий дерев’яний будинок, обмазаний глиною. Нині він напівруїна – стоїть пусткою без вікон і дверей. Найімовірніше колись це була церковно парафіяльна школа, а у часи Другої Світової війни тут розміщувався військовий шпиталь. При радянському наступі 1943 року значна частина поранених німців була вбита, загинули і радянські солдати. Всі тіла загиблих були захоронені у великій братській могилі під дзвіницею. Про це нагадує скромний металевий хрест.
Церква Різдва Богородиці у Креничах є пам’яткою архітектури національного значення. Вона “знімалася” у радянському фільмі “Вавилон ХХ” разом із Іваном Миколайчуком. Зіграла прекрасно.
Текст Романа Маленкова, фото Романа Маленкова та Андрія Ярового (дрон).
Дзвіниця, написи і дзвін.
