Міська Брама Сатанова (Хмельницька обл) надзвичайно рідкісний тип архітектурних пам’яток. В Україні середньовічно-ренесансними МІСЬКИМИ брами (не плутати з замковими, фортечними чи монастирськими) можуть похвалитися лише Кам’янець-Подільський, Остріг, Києв, Дубно, Олики і Сатанів. Сатанівська до того ж є найбільше декорованою і оздобленою із усіх перелічених.
- Кам’янецька брама Сатанова
Брами вважалися одним з головним символів будь-якого поважного міста. Їх шанували, плекали та оздоблювали, а ставлення до Брами яскраво демонструвала ставлення мешканців та влади до свого міста. Згадаймо лише Золоті Ворота Царгорода та Києва, чи браму Львова, що навіть потрапила на його герб. Крім оборонної функції ці споруди виконували роль своєрідних тріумфальних арок, через які поверталися додому переможці, чи приїздили шановані гості.
В Сатанові колись були дві брами. Кам’янецька та Городецька. Городецька, від якої починалася дорога до Городка, до нашого часу не дійшла. Вціліла лише Кам’янецька. Вона ж була головним парадним в’їздом до містечка, адже звідси приіздили гості із столиці краю.
Брама постала в XV столітті. В XVІ її кардинально реконструювали. В 1676 р. під час облоги Сатанова яничарами вона суттєво постраждала і була кардинально відновлена в 1722-1724 рр.
- Оздоблення фасаду. Герб Леліва та меморіальна таблиця
- Не виключено, що оздоблення колись було поліхромним. Реконструкція автора
Тоді ж її фасад прикрасила «Леліва» – герб дідича містечка Адама Миколая Сенявського розміщений на тлі мілітарію та меморіальна таблиця латиною. Її переклад українською звучить так:
«Адам Миколай з Гранова Сенявський, власник Шклова і Міши, каштелян краківський, найвищий проводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року Христового 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки разів захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отаманській Порті загородити дорогу до Польщі, а щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли [цю твердиню], закрито перед ворогами; одному тільки Богові, Королеві й Батьківщині віддаватиме свої ключі. — Року Божого 1724.»
Перевірити цю хвалькувату сентенцію: «одному тільки Богові, Королеві й Батьківщині віддаватиме свої ключі», якось не вийшло (і слава Богу!). Останнім воєнним перфомансом у її історії так і залишилася колотнеча з яничарами 1676 року. Про ті події маємо цікавий переказ, який можна прочитати у «Подольских епархиальных ведомостях», що виходили у Кам’янці-Подільському, в третьому числі від 1862 року. Священник Михайло Орловський, занотував таке:
- Паз по якому колись опускали решітку
«22 квітня 1676 року, під час володіння Оттоманської Порти Поділлям, турки пограбували та спалили Сатанів. Тоді його мешканці ховалися де хто міг: в укріплених брамах, у церквах – Благовіщенській, Воскресенській, Юріївській, в єврейській школі або ж синагозі. Легенда розповідає, що турки, дізнавшись про мешканців, які сховалися в Сатанівській міській брамі, обклали її довкола дровами і запалили, бажаючи розжарити стіни брами і тим самим примусити обложених здатися. Але захисники брами, поливаючи турків згори окропом, змусили їх відступити. Стіни залишилися закуреними всередині й донині. Оскаженілі турки спалили містечко. За переказом старожилів і ксьондза Калинського тоді вбито було в Сатанові до чотирьох тисяч жителів».
- Брама станом близько 1913 р.
Переказ аж ніяк не відповідає дійсності. Вже те, що люди нібито ховалися від турків у церкві Св. Юрія викликає подив. Цей храм стояв присілку Юринці, далеко за оборонними мурами й ховатися там від регулярної османської армії було безглуздям. До того ж турки нікуди не відступали і по тому досить довго господарювали в містечку. Згадану ж церкву св. Юрія вони перетворили на мечеть а збоку ще й звели мінарет. Останній пізніше перебудували на дзвіницю На жаль, цей храм та колишній мінарет знищили комуністи у 1930-х роках.
Взагалі ксьондз Калинський (надгробок з могили якого автор знайшов зовсім недавно) був ще тим казкарем. Зокрема у тих ж «Вєдомостях» згадується його розповідь про одного місцевого іконописця, який у себе під будинком викопав шахту де мив золото і продавав його у Львів із чого мав великий зиск.
- На другому ярусі брами
Попри те все раннє краєзнавче «сатановознавство» будується на записаних із його слів переказах. Тут зауважимо, що як історичне джерело – це нісенітниця, але як яскравий і цікавий масив подільського фольклору – ціни немає.
До речі, – жодних слідів кіптяви на муруванні башти автор так і не знайшов…
Що до розташування. Зауважимо, що брама на тут постала не просто так. Це надзвичайно зручне для оборони місце. З одного боку її прикриває Збруч, з іншого – його притока Шмаївка (вона ж Шондрова). Остання невеличка, зате протікає глибокою балкою.
Станом на першу третину ХІХ ст. оборонні споруди Сатанова втратили будь-яке воєнне значення і були розібрані. В краєзнавчій літературі (і навіть автор цих рядків це транслював у ранніх публікаціях) зустрічається інформація, що міські мури розібрали як покарання за підтримку сатанівчанами Листопадового повстання 1831 р. Але це навряд чи. Нагадаємо, щонайменшого оборонного значення на той час вони вже не мали. Зате заважали розбудові містечка, та й купа будматеріалів пропадала просто так.
- Панорама Сатанова 1890 р. Вижно російський і австро-угорський прикордонні стовпи
- Прикордонний пост на переході кордону
Кам’янацька брама уціліла виключно із причини, що її під свої потреби пристосували російські прикордонники і митники. Просто під її мурами тягнулася дорога, що вела на лівий берег Збруча до Австрії (пізніше Австро-Угорщини). Сам ж прикордонний перепуск знаходився менш ніж за сотню метрів від неї. Це добре видно на старій світлині 1890 року. На тій ж світлині видно, що брама була головним офісом митників/прикордонників. Двоповерхова споруда російської митниці з’явилася щойно на межі ХІХ-ХХ століть. На вище згаданій фотографії вона ще відсутня.
- Царські стражі кордону. Межа 19-20 століття
Зауважимо, що за царських часів кордон був досить прозорим, а місцеві мешканці швендяли через Збруч часом навіть без документів – що царські, що цісарські стражі кордону добре знали усіх в обличчя.
З окупацією України російськими більшовиками кордон (на цей час вже із «Буржуазною Польщею») жорстко закрили, і навіть за наближення без відповідного письмового дозволу до Збруча радянські прикордонники стріляли на враження без попередження. Тоді ж ліквідували й перепускний пункт «ібо нєфіґ до буржуїв іздити». У брамі і колишній митниці оселилися вже радянські прикордонники.
- Брама та совіцькі прикордонники. Початок 1920-тих років
Про радянський «прикордонний» період брами маємо цікаву згадку в анонімній краєзнавчо-археологічній записці від 1928 року, що зберігається у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Її автор невідомий, але виходячи із тексту то був якийсь геолог, що обстежував Товтри з метою організації видобутку вапняку:
«Вхід в місто з південного заходу охороняє велика триповерхова вежа (зайнята прикордонним постом). Розташована вона біля самого Збруча. У першому поверсі вежі, склепінчасті ворота закриваються чавунними дверима (тепер закладені з одного боку кам’яною кладкою)… З вежі на польську сторону був підземний хід, що проходив під Збручем. Він починався в льосі, двері до якого знаходяться з правого боку вежі. За словами одного червоноармійця-прикордонника, який служив на цьому прикордонному посту задовго до війни 1914-1918 рр. на польській стороні хід закривався трьома парами чавунних дверей. Прикордонники часто користувалися ним для переходу на австрійську сторону. Це порушувало правильність кордону, щоб уникнути цього хід був закладений цеглою на самому початку…»
Льох у правій стороні брами дійсно є. Віронідно кроись у ньому зберігали порох та ядра. Але щонайменші сліди замурованого проходу відсутні. Вірогідно автор записки переповідає одну з сатанівських легенд, на кшталт місцевих казочок про підземелля, що ведуть аж до Кам’янця, Меджибожа, Почаєва та …Львова (!)…
- Так і не завершений ремонт брами. 1920-ті
Наприкінці 1920-х років північно-західний ріг брам обвалився. Майже одразу браму частково відбудували (відбудована частина добре відрізняється кольором), але посеред відбудови роботи кинули. З якої причини – автору досі з’ясувати не поталанило.
Після Другої світової браму використовували як склад коопспілки. Від того часу тут збереглася величезна купа скам’янілої солі.
- Скам’янілий насип солі
Подальша доля брами, що є пам’яткою національного значення – ховається у тумані.
Текст та сучасні фото – Дмитро Полюхович