Перегінськ – Келечин (від Години)
Етап №2. Липень 2004 року. До етапу №1 До етапу №3
Склад учасників: Людмила Сорокіна, Андрій Волков, Міхаель Хоффманн, Олег Година.
Глава І (Перегінськ-Вишків)
Другий етап експедиції повинен був проходити більш комплексно, як в плані робіт, так и в плані пересування. До піхоти додався мотострілковий підрозділ у вигляді досить старенького “Лендровера” з лабораторією для гідрохімічного аналізу на борту. За цей фронт робіт відповідав німець Міхаель Хоффманн, якого всі звикли чомусь називати (ніхто, здається, точно й не знає чому) на англійський зразок – Майкл. Також до підрозділу додавався штурман, на роль якого довгий час ніхто не хотів погоджуватись, поки не вирішили посадити поруч з водієм людину, яка приймала участь у першій експедиційній поїздці і знає місцевість – тобто мене.
Учасники експедиції Андрій Волков (ліворуч) та Олег Година
Тактика намічалася наступна: двоє на “Лендровері” займаються гідрохімічним аналізом водних об’єктів, розміщених на шляху газопроводу (із самого початку), ще двоє – йдуть уздовж траси пішки і продовжують проведення робіт, розпочатих в перший експедиційний заїзд (думаю, поглиблений опис робіт читачу буде не дуже цікавий). Кожен вечір дві групи в наміченому місці об’єднуються, а наступного ранку знову розходяться.
Планувалося, що кінцевим пунктом другого етапу повинен стати населений пункт Росош. Відпущений термін – 10 – 12 днів.
Перша стоянка другого етапу експедиції. Заплава Лімниці
До початкового пункту другого етапу експедиції добиралися окремо, двома групами, через відсутність місця в джипі, навантаженому необхідними речами і продовольством.
Перша стоянка відбулася поряд з трасою газопроводу, на північ від Перегінська, зрощеного мостом через річку Лімниця з сусіднім Небиловим як Буда і Пешт. По розслабленому стану учасників і неспішності виконуваних дій було видно, що не всі ще увійшли до робочого ритму.
Треба сказати, що місцеві жителі щосили використовували не зовсім гармонійно вписаний в місцевість штрих індустріалізації для своїх цілей, як практичних, так і розважальних. Підростаюче покоління з суворою значимістю заслуховувалося відлунням, що видавали порожні труби старого газопроводу після потрапляння в них камінням. Люди більш поважного віку використовували труби, перекинуті через річку метрах в п’яти над земною (річковою) поверхнею, як міст.
Наступний день почався бадьоро. Погода стояла ясна. Всі були у гарному настрої і повні сил. Мені взагалі потрібно було лише поглядати на карту та вчасно підказувати Майклу куди їхати. Пунктом вечірньої зустрічі призначили Підсухи. Судячи з карти, місцевість була все ще досить рівна, хоч і болотиста. Автодоріг поки теж вистачало. Отже, ні у пішохідної групи, ні у автомобільної проблем не намічалося. Але вони виникли.
Вже біля третього водного об’єкту, притоки Бистриці-Солотвинської – Дзвиняча. Головною причиною стало непорозуміння. Мало того, що ми з Майклом були “незіграними”, так ще й різних національностей. Загалом, Майкл з не властивою німцям завзятістю вирішив до Дзвинячу під’їхати через болотисту, вкриту густою рослинністю, ділянку. Я ж, подумавши, що господарю краще знати можливості свого автомобіля, не став його зупиняти. А дарма. Вгрузли не відразу, але неслабо. По саме днище. Лебідка відсутня. Навколо ні душі. Домкрат майже весь час в’їжджав у м’який грунт. Підкладені під домкрат і колеса колоди не допомагали. До всіх радощів захисний щиток картера під капотом як плуг застряг у глині. Всі наші трудові потуги відрізнялися практично повною відсутністю результату. Жара стояла неймовірна. Висока густа трав’яниста рослинність підсилювала духоту. Радісно злетілися різноманітні комахи. Часом я починав заздрити рабам на плантаціях Латинської Америки і навіть Сізіфу.
Спорудження нового трубопроводу на ділянці Перегінськ – Підсухиі
Нарешті, мабуть вдосталь насолодившись видом трудового інтернаціонального підйому, хтось зверху послав далеке ревіння трактора. Я, забувши викинути тліючу цигарку, кинувся у бік звуку. Трьохсотметрівка з сигаретою в руці трохи не закінчилася невдачею: вибігши на грунтову стежку-дорогу, я побачив, що потяг, тобто трактор, вже практично пішов. Він мирно віддалявся від мене. Водій сидів спиною, а звук працюючого двигуна перекричати було неможливо. Загалом, я не знаю, яким чарівним чином мене помітили. Може лісник (а це, як не дивно, був саме лісник) заплановано зупинився. Я його наздогнав і виклав суть справи. Чоловік у відповідь прокричав щось незрозуміле, завів двигун і поїхав далі. Мені здалося, що він пообіцяв повернутися. І правильно здалося! Повернувся! Через півгодини різнобічних висмикувань, трапилося визволення нашої пересувної лабораторії з пастки. Рятівником виявився балакучий лісник, який щодня здійснює свої обходи на…тракторі.
Ще дві години пішло на те, щоб повернутися до Бистриці-Солотвинської і привести джип в порядок (хоча б зовні). На подальшу роботу того дня часу практично не залишалося. Потрібно було поспішати на вечірню зустріч з другою частиною експедиційної команди. План не був виконаний. Частину робіт довелося перенести на наступний день. Треба сказати, що місце возз’єднання загону в Підсухах знайшлося теж не відразу. Тому що конфігурація вулиць села не співпадала з тим самим на карті, і кілька разів довелося упиратися у кінець дороги. Пізніше, після зустрічі, з’ясувалося, що Людмила Юріївна та Андрій теж того дня двічі збивалися з потрібного напряму. Загалом, перший же польовий день показав, що розслаблятися в Карпатах, якою б комфортною не здавалася ситуація, не слід. Табір був розбитий на березі ріки Чечва, що запам’яталася своїми крутими берегами з чітко вираженими пластами гірських порід. Як в підручниках з геології та геоморфології.
Стоянка на Чечві
Головною новиною наступного дня стала поломка коробки передач “Лендровера”. Швидше за все, вона трапилася на день раніше, але наслідки повною мірою виявилися саме того дня. На станції техобслуговування з’ясувалося, що для лагодження потрібно повертатися до Києва. Хоча експлуатувати джип ще було можна, але тільки на хороших дорогах, де рідше потрібно було перемикати швидкості. Але й при цьому залишався певний ризик, що машина зовсім зупиниться. Під вечір, при спробі скоротити шлях і скористатися гіршою дорогою (вірніше її подібністю), автомобіль дійсно кілька разів відмовлявся їхати. Довелося повернутися на асфальт. Загалом, не дивлячись на те, що ми наздогнали зірваний робочий графік, практично без пригод провели день і перемістилися з Передкарпаття до повноцінних гір, приводів для радості було небагато. Об’єднання груп і ночівля відбулися на річці Свіча. Швидше за все, та ділянка берега активно використовувалася туристами як перевалочний пункт, було багато слідів попередніх любителів відпочинку на природі, а поряд з нашим табором стояв ще один. Місце дійсно було зручне. Вечір закінчився дружнім приготування борщу з грибами у сутінках під дрібним дощем і самою вечерею в темноті.
Закріплення схилу насадженнями ялини
Річка Чечва, притока Лімниці, неподалік села Луги
Штучна тераса на річці Ілемка
Наступна ділянка маршруту проходила уздовж Свічі і асфальтованої дороги, тому розділятися не довелося. І “Лендровер” поки що можна було використовувати. Виходи на точки спостережень в першій половині дня були дуже важкими. Уздовж траси газопроводу тягнулися практично непрохідні чагарники. Хоча, забігаючи вперед, скажу, що це був не гірший варіант набору видів рослин. Але в той момент ми ще цього не знали і жаліли, що у нас не було хоч би одного мачете. Ближче до обіду, із збільшенням висоти над рівнем моря, місцевість покращала в плані прохідності і стала більш мальовничою. Майкл, що побував у багатьох країнах Європи (і не тільки), сказав, що навколишня природа дуже нагадує йому Норвегію. На одну з точок спостережень нам довелося дертися від дороги практично по прямовисному схилу. Але зусилля коштували того. Ліс, з густим килимом різноколірних мохів мало не до колін, каміння, що виринає з них чорними айсбергами, смереками з зеленими волохатими стовбурами, переносив в казки скандинавських народів. Не вистачало музики Едварда Гріга.
Казковий ліс на лівому схилі долини річки Свіча
Далі був Вишківській перевал (986 м над рівнем моря), насилу вповзаючий на нього автобус Хуст-Київ, а ближче до вечора і сам Вишків, місцевий центр зимового туризму. Зупинилися на туристичній базі. Нас чекав вибір нової стратегії, тому що “Лендровер” потребував ремонту, а ремонт потребував Києва. Чесно кажучи, відчувалося, що Києва потребував і наш гідрохімик, за сумісництвом водій джипу. До Росоші, кінцевого пункту другого етапу, по карті очікувалися дві великі бездоріжні ділянки, розділені майже посередині “оазою” цивілізації у вигляді траси Міжгір’я – Воловець з нанизаними на неї численними населеними пунктами. Було вирішено наступний день присвятити саме цьому “оазису”, а потім, узявши найнеобхідніше, продовжувати експедицію пішки від Вишкова до траси Міжгір’я – Воловець. Того дня стало ясно, що до Росоші ми дістатися не зможемо.
Газопровід на Вишківському перевалі
Глава ІІ (Вишків-Келечин)
Останній день експедиції з автопідтримкою вийшов майже вихідним. Намічену на нього ділянку робіт виконали до настання вечора. По дорозі відвідали Келечинське мінеральне джерело. Вода, прямо скажемо, своєрідна, до того ж через деякий час з’являється іржавий осад, і пити її стає практично неможливо. Решту частину дня присвятили відпочинку, складанню списку продуктів і речей, які необхідно було взяти у дорогу, а також попередньому їх збору.
Виключно пішохідна частина почалася досить жваво, хоча без звикання до важких рюкзаків і важкого першого підйому не обійшлося. До обіду вперше за всю експедицію ми вийшли на полонину. Ліс, що збігав до тальвегів, залишився нижче. Навколо лучна рослинність, повно чорниці. Тут нас застав недовгий, але досить сильний дощ. У цей момент ми знаходилися на межі трьох областей: Івано-Франківської, Львівської і Закарпатської. Попереду довго маячив триголовий орієнтир – підняття з трьома округлими вершинами, найвища з яких – гора Чорна Ріпа – мала на карті відмітку 1285м над рівнем моря. Перемахнувши через підняття, повернули до Закарпатської області і стали спускатися ближче до околиць розкиданого села Новоселиця. Стали зустрічатись невеликі стада корів, яких пастухи гнали у бік населеного пункту. Вечоріло. Зручне місце для табору не знаходилося: дуже нерівна була поверхня, та й струмки біля витоків були дуже дрібні, щоб набрати воду. Поки знайшли більш-менш рівне місце поряд із струмком довелося дві години йти вздовж нашої траси. Для першого пішохідного дня з рюкзаками по горах (враховуючи, що зупинялися для роботи) 15 км досить непогано.
Буковий ліс на правому схилі долини річки Рипинка
Наступний ранок був не з найприємніших. Навколо табору стояв важкий неприємний запах. З’ясувалося, що його джерелом був труп барана, який лежав прямо у струмку (добре, що нижче за течією). Довго умовляти, щоб ми згорнули табір і виступили у дорогу, не було необхідності. Цього дня передбачалося, що ми вийдемо до місця відходу траси проектованого газопроводу від того, що вже існує. Це, поза сумнівом, ускладнювало роботу, тому що чітко тримати правильний напрям ставало набагато важче. І взагалі, почалася найважча ділянка експедиції (всіх трьох етапів), що продовжувалася дві доби.
Сінокоси поряд із селом Річка та саме село
Спочатку був довгий і крутий підйом на Близниці. Погода погіршувалася. Стояв густий туман. Періодично мжичив дрібний дощ, що пару разів посилювався. По дорозі зустрілися з кількома частинами однієї групи туристів, які шукали одна одну.
Після гори – спуск на перевал, з традиційним для подібних місць сильним вітром. Видимість стає зовсім поганою. Не впевнені, що точно знаєм, де знаходимося. Вибираємо за компасом найбільш схожий на правдивий, напрям і йдемо по ньому. Під вечір ліворуч стали траплятись городи. Крізь туман в долині видніється село. Швидше за все, Лісковець. Дівчина, яку зустріли трохи згодом, підтвердила наше припущення. На розвилці доріг розділяємося: двоє (я і Людмила Юріївна) спускаються у село за провізією, третій залишається чекати з речами. На одному з сінокосів зустрічаємо сім’ю (мати і дві дочки), що займається заготівлею сіна. Запитуємо про найближчу крамницю. У відповідь довідуємось, що всі вже закриті, але у них власна торгова точка. Старша дочка викликалася провести нас. Мати довго не хотіла пускати її. Судячи з поведінки матері і дочки, перша не вірила в швидке повернення другої до роботи. Але все-таки гостинність перемогла. По дорозі назад почався сильний дощ. Андрія застали накритого з речами поліетиленовою плівкою. Табір розбили у верхній частині схилу, серед смерек, які трохи захищали своїми “лапами” від дощу. Вечеряли вперше не на свіжому повітрі, а в одному з наметів.
Траса газопроводу на відрізку Сенечів – Новоселиця
Перший вихід на полонину
Вранці виявилось, що наш з Андрієм намет мокрий з усіх боків. Подумалося про те, що з Вишкова все-таки треба було брати намет важчий, але такий, що менш промокає. На відкритих місцях накрапував дощ, але під смереками було більш-менш сухо. За час сніданку, спробували висушити біля багаття рюкзаки та найнеобхідніші речі, але закінчилось це тим, що вогонь пропалив дірку в моєму рюкзаку, який пізніше ще і покотився далеко вниз по схилу. Мало того, що мені довелося за ним досить довго спускатися і шукати, так до всіх радощів знайдений “утікач” після подорожі травою знову встиг промокнути.
Виступили. Погода трохи покращала. Настрій та бойовий дух – теж. До того ж, залишивши осторонь село Рекіти, напали на плантацію лисичок. Насолодившись одним з найдавніших занять людини – збиральництвом – знову піднялись на полонину. І знову сильний вітер. Майже до поясу мокрі від високої трави, вибралися на грунтову дорогу. По дорозі зустрічалося багато подібних доріг, мережа яких явно не співпадала з картою. Вирішуємо до вечора вийти на Пилипець або Ізки. Зустрівся навіть місцевий Сусанін, який викликався показати дорогу. Через деякий час на одному з відгалужень дороги ми вирішили, що пора повертати. Невдале рішення. Дорога через кілометр-півтора почала зникати. Зустрічалися завали. Темп пересування значно зменшився. Помалу набираючи силу, полив дощ. Звірившись з компасом, побачили, що стежка поволі, але впевнено ухиляється від потрібного напряму. Хвилин за 40 по заваленій дорозі п’ять або шість разів зустріли повільних, неначе живучих в своєму окремому часовому вимірі, саламандр. Не ставши шукати круглий стіл, скликали консиліум над картою, до якого кілька разів ще протягом дня поверталися: йти по поганій, але стежці або слідувати уздовж одного з потоків. Другий варіант відкинули, адже двоє з групи (Людмила Юріївна та Андрій) все-таки наполягали на поверненні до стежки.
Гора Чорна Ріпа (1285 м. н.р.м.)
Повернулися і пішли по стежці уздовж схилу. Дуже мокро, слизько і брудно. Злива чергувалася з монотонним, але досить сильним дощем. Дороги, як казав персонаж кінокатрини “Спортлото 82”, то сходилися, то знову розходилися. Карта вже не дуже допомагала. До того ж вона так намокла, що ми почали побоюватися, чи не розповзеться вона. Щоб уникнути такого нещастя вирішили заховати карту подалі. На одній з розвилок, вже на вододілі, вибрали найширшу дорогу з недавніми слідами вантажівки. Але передбачуваний населений пункт все не з’являвся. Особисто у мене вже давно наступив той напівмедитативний стан, при якому на дощ вже не звертаєш увагу. Навіть пару разів короткочасний град, що з’являвся, був прийнятий абсолютно холоднокровно. Всі нитки я не перевіряв, але вираз “промокли до нитки” дуже точно відображало те, що відбувалось зі всіма бойовими одиницями нашого загону. Через деякий час такого суворого і рішучого маршу стало чути…ні, не шепіт голосів і тихий ласкавий спів мавок або сирен, а дзенькіт дзвіночків і мукання їх володарів. З’явилися сінокоси, а трохи пізніше – і будинки. Спустившись до них, виявили, що вулиця вздовж околиці була… ясно-бурою річкою. Так зустрічав нас Голятин, точніше його “присілок” з назвою, що важко запам’ятовується, (якщо не помиляюся, Обяска).Вже в селі, біля крамниці (у тій же будівлі, судячи з вивіски, знаходилася і бібліотека, напевно, для комплексного споживання народними масами фізіологічної і духовної їжі), стали уявно пристроювати наш табір. Пристроювався він, прямо скажемо, поганенько, але інших підходящих місць просто не було. У цей момент дощ в черговий раз посилився. Сплеск люті негоди вирішили перечекати у крамниці. Відвідувачі цього гідного закладу зустріли нас здивованими поглядами. Що ж, на цивілізованих людей ми дійсно не дуже були схожі. Буквально за хвилину всі, що знаходились у приміщенні з кам’яними обличчями поспішно розбіглись, залишивши на катування здичавілим “туристам” лише молоду продавщицю. Та проявила себе з самого найкращого боку, видавши за відповідну платню необхідний запас провізії, розливне пиво і, врешті-решт, після тривалої живої бесіди, запропонувавши нічліг у своєї свекрухи. Загалом, з продавщицею нам більш ніж повезло, з її свекрухою, що викликалася підсмажити наші лисички із сметаною, теж.
Нас чекали найважчі дні подорожі. Погода вкрай зіпсувалась
В останній день другого етапу експедиції почало розпогоджуватись
Було остаточно вирішено наступного дня повертатися до Києва і закінчити другий етап, тому як сухих речей практично не залишалося, та й гроші на відрядження закінчувались. На наступний ранок погода значно покращилась. Хоча небо ще хмарилось. Подякувавши господарям за гостинність, вирішили ще один день присвятити роботі – пройти вздовж траси нашого поки що віртуального газопроводу, і перемахнути через полонину спуститися у Келечин. З цього населеного пункту ми розраховували потрапити у Воловець, а звідти – до Києва. Спасибі погоді, цього разу план на день був виконаний.
Текст Олега Години, фото Олега Години та Людмили Сорокіної