Незважаючи на всі сучасні електронні прибамбаси, звичайний паперовий (типу офлайновий) путівник, залишається незамінною річчю у туристичній мандрівці. Нехай зараз є Інтернет, є сайти-путівники, вай-фай (для того ж Інтернету) і т.д. Але де у нас той вай-фай, особливо у сільській місцевості?.. От і виходить, що 80 (якщо не 90) відсотків мандрівок на теренах нашої рідної Неньки, потребують роботи із звичайною, паперовою (потріпаною і подертою) картою і звичайнісінькою книжечкою, яку називають путівником. І тут постає інше питання – а чи є вони, ті путівники? Виявляється що є. Дуже мало, але є. Навіть є такі, що розповідають про туристично не розкручені, непопсові місцевості України. Ну і ця незначна кількість путівників часто вирізняється низькою якістю (хоча є і дуже якісні), і важкою доступністю у торгівельних мережах.
Ось я і вирішив започаткувати на сайті власну, блогову рубрику “Путівники”. Я їх люблю і колекціоную, і навіть причетний до публікації кількох, тому хочу висловити своє бачення українського путівника. Це буде своєрідний суб’єктивний аналіз. Отже почну прямо зараз. Першим буде путівник від географа та супермандрівника Україною Андрія Івченка, який ДНВП “Картографія” у 2005 році видала російською мовою, а через рік українською.
Відразу зазначу які ньюанси потрібно проаналізувати стосовно наповненості путівника. Це 1) картографічне забезпечення – звичайно путівник в першу чергу повинен вказати путь; 2) короткий текстовий супровід схем та карт стосовно напрямків руху (як і куди дістатись із найменшими затратами сил, енергії і т.д.) – цей пункт актуальний для українських доріг; 3) туристичні атракції – пам’ятки, музеї, виставки і т.д.; 4) туристична інфраструктура (готелі, ресторани, розважальні заклади і т.д.). Це основне. Хоча деякі пункти можна випустити, зважаючи на відсутність туристичної інфраструктури, або, навіть, доріг у багатьох куточках України.
Отже, вважається, що путівник “Вся Україна” був першим путівником, який охопив дійсно всю Україну. Більше шісти сотень сторінок інформації забезпечують мандрівникові інформаціний базис для подорожі в будь-якому напрямку нашої країни. Для написання путівника була пророблена титанічна робота – понад 30 тисяч км українських автошляхів – це зовсім немало.
Путівник забезпечений чорно-білими картосхемами (виробництва тієї ж “Картографії”). Тут є карти автошляхів, політико-адміністративна та загальногеографічна. Щоправда, масштаб цих карт дуже дрібний і їх можна використовувати ну дуже поверхнево. Карти по областям трохи крупніші, але теж досить сильно узагальнені. Звичайно, ці недоліки можна пояснити об’єктивними причинами – форматом книги наприклад. Але суттєвим недоліком я вважаю відсутність позначень туристичних об’єктів на цих картах (схемах) – тут вони не вирізняються серед інших населених пунктів.
Путівник містить схеми центральних частин значних туристичних осередків (найбільших населених пунктів), і, знаєте, ці схеми дійсно можуть стати у пригоді (особисто мені вони допомагали часто). Я б їх назвав повноцінними туристичними картосхемами.
Тексту, який був би дороговказним у путівнику немає. Це погано, адже добиратись у райцентри та села не так вже й просто – потрібно знати дорогу, або частіше ніж треба користуватись підказками місцевих мешканців. Але цей недолік можна випустити, якщо ви відчуваєте в собі сили для відкриттів та пошуків правильного шляху.
Тривалий час я вважав, що інформація про туристичні атракції, зокрема, пам’ятки архітектури, висвітлена у путівнику досить повно, але згодом мені захотілося більшого, а не лише пам’яток національного значення. Здається мені, що частину сухої статистично-історичної інформації можна було б замінити на інфу про цікаві пам’ятки, що не знайшли свого місця (інколи зовсім незаслужено) у списках загальнонаціональних. Але може це я вже “як мед, так і ложкою”. Є у “Всій Україні” й інформація про найцікавіші музеї, а також про пам’ятники. Особисто мені пам’ятники не дуже цікаві (такий собі пережиток СРСР) і найчастіше вони туристичними атракціями не є. Але комусь може і подобаються.
Інформація про туристично-рекреаційну інфраструктуру у путівнику практично відсутня. Це нібито значний недолік, але мені здається, що ця інформація обтяжила б такий великий путівник. Він би тоді мав не шість сотень, а тисячі півтори сторінок.
Ілюстрації у путівнику чорно-білі, але їх багато. Всі авторства Івченка. Звичайно, кольорові були б краще. Але тоді б книга коштувала б у кілька раз більше. А так вона має абсолютно доступну ціну. Придбати книгу можна у багатьох книгарнях (наприклад, у книгарнях “Є” вона точно є) та у інтернет-магазинах.
Тривалий час цей путівник був для мене настольною книгою про Україну, яку я зачитав до дірок. По цій книзі я повторно вивчав Україну. Нехай пізніше я знайшов у ній помилки, а інформації мені стало не достатньо, але перед Андрієм Івченком варто зняти капелюха за перший такий труд в нашій незалежній державі.