Нiкополь — невелике мiсто на Днiпропетровщинi, затиснуте мiж неосяжними степами i таким же безкраїм блакитним полотном Каховського водосховища. Вiн славиться перш за все промисловими гiгантами — трубним та феросплавним заводами, однак маловiдомий з туристичного боку. Справдi, згадки про нього важко знайти в путiвниках, сюди ще не приїздять ескадрони екскурсiйних автобусiв, а на вулицях не чути клацання фотокамер… А дарма! Бо мiсту є що показати i про що розповiсти.
… Перетинаючи степовi простори, оминаючи чепурнi хатки приднiпровських сiл, електричка неквапливо в’їжджає до мiста козацької слави. Нiкополь зустрiв сонячною погодою i симпатичним яскраво-жовтим фасадом свого вокзалу. Його увiнчує герб мiста, де на синьому тлi зображено козака-вершника iз шаблею в руках, що стрибає (чи то летить?) над Днiпровими хвилями.
На привокзальнiй площi, де, на мiй подив, панувала тиша i розмiренiсть, у затiнку розлогих тополь сумирно чекав своїх пасажирiв автобус «Богдан», який прямував до центру. Вже за десять хвилин я доїхав ним до краєзнавчого музею — скарбницi iсторичних та географiчних вiдомостей про мiсто. Як виявилося, воно є найстарiшим в областi, а його зародження тiсно пов’язане з козацькою добою.
Почалося усе 1530 року, коли козак Микита заснував переправу через Днiпро — Микитин Рiг. Iз 1636-го на цих землях iснувала Сiч, яку називали Микитинською. У 1647-му, перед початком визвольної вiйни, сюди прибув Богдан Хмельницький, а на рiк пiзнiше саме тут його обрали гетьманом.
Та недовго тривали славнi козацькi часи: в 1709 роцi за наказом Петра I Микитинську Сiч зруйнували. А через деякий час Катерина II заходилася будувати на березi пристань iз фортецею Слов’янськ. Мешканцi новоспеченого мiстечка займалися здебiльшого рибальством i торгiвлею. В 1782 роцi Слов’янськ перейменували на Нiкополь — «мiсто перемоги».
Згадуючи розповiдь музейного гiда та вiдтворюючи в уявi найяскравiшi епiзоди з нiкопольського життя-буття, я рушаю до його iсторичного центру.
Найцiкавiша в старому мiстi — Микитинська вулиця, що вирiзняється насамперед своєю архiтектурою. На нiй збереглися будинки середини ХIХ столiття, у так званому пiвденноукраїнському цегляному стилі.
Зупиняюся перепочити в старому тiнистому скверi, стаю бiля фонтану, в струменях якого мокрi безтурботнi дiтлахи знайшли порятунок вiд лiтньої спеки.
Аж раптом помiчаю у дальньому кiнцi мiської оази бронзову постать Ленiна, який вiдомим усiм жестом правою рукою вказує у бiк «свiтлого комунiстичного майбутнього». Кмiтливi нiкопольцi, мабуть, вирiшили пiджартувати над вождем пролетарiату й звели поруч iз пам’ятником, просто за напрямком його руки, ажурну бiлу православну капличку. I тепер той, хто роками винищував «опiум для народу», поважно вказує на культову споруду.
Сфотографувавши парадокс, прямую далi. Микитинська виводить до серця Нiкополя — на маленьку i затишну площу Богдана Хмельницького, яку войовничо оглядає кам’яна постать гетьмана. Неподалiк встановлено гранiтний кам’яний знак, напис на якому свiдчить, що саме в цьому мiсцi iснувала славна Микитинська Сiч.
Iз площi вирушаю на набережну, до берегiв Днiпра. Одразу розумiю, чому його тут називають Каховським морем. Блакитнi простори справдi безкiнечнi — протилежного берега не видно, лише реактори Запорiзької атомної загрозливо виринають iз лiтнього марева по той бiк водойми.
Сiдаю на теплий парапет набережної, на мить заплющую очi, й у моїй уявi постає вiн — Богдан… Щойно обраний гетьманом, стоїть у центрi сiчового майдану i гострим пронизливим поглядом озирає тих, хто довiрив йому долю України. I ось змахує рукою, i всi за мить уже на конях, iз занесеними над головою шаблями, мчать наввипередки з гарячим степовим вiтром, над синiми хвилями, на боротьбу за вiльну Україну та свiтле майбутнє…
Давно вже минула легендарна козацька доба, вiдгримiли, вiддзвенiли шабельним дзвоном їхнi походи. Але дух їхнiй зостався. Вiн блукає вуличками старого мiста, проблискує в очах нiкопольцiв, шумить днiпровськими хвилями. Вiн просто живе у цьому мiстi.
А вiдтепер — i в менi.
Стаття публікувалась в журналі “Міжнародний туризм” (№ 5, 2008).