Як лише не називають Мардін, якими лише епітетами не наділяють – вони усі йому підходять, адже це дійсно казкове місто. Тут переносишся на багато століть назад, особливо коли бачиш, що тутешні сміттєвози – це вершники на конях і осликах, а тутешні вулиці – це або вузькі проходи у кам’яній забудові, де і мопедом проїхати не просто, або сходи, які сполучають ці проходи у меридіональному напрямку із півночі на південь і навпаки. Старе місто – мурашник кам’яної артукідської (це стиль такий) побудови, котиться униз по схилу від замку, який займає військова частина, до початку безмежної Сирійської рівнини. Всі вікна будинків повернуті на південь, до Сирії, до якої звідси якихось 20 кілометрів, і майже завжди ця рівнина схожа на оповите туманами зеленувате море. Отак можна сидіти годинами, десь на терасі, сьорбати міцний турецький чай, або фантастичне ассирійське вино (головне не купуйте типу домашнє – рідкісна кислятина), і вдивлятися у цю безкраю далину. Хтось запитає – а чому не каву? Просто я не п’ю кави, тому й не знаю чи варто із нею сидіти на терасі.
Розміри старого міста невеликі – трохи більше двох кілометрів у довжину, і сімсот метрів у ширину, у найширшому місці. Але гуляти по ньому можна дуже довго, безупинно знімаючи кадри вузьких заплутаних кам’яних вуличок. А вони тут виключно кам’яні, адже із деревом завжди була біда, навіть перекриття та склепіння у будинках кам’яні – і це неймовірно класно. А щодо їх заплутаності – погляньте на карту – це безсистемний хаос вулиць, здається, що у мурах все значно структурованіше. Термін «вийти на вулицю, м’яча побуцати» тут втрачає свій сенс. А автомобільних вулиць тут аж дві – одна головна, під номером 1, а інша – об’їзна – Йєні Йол. До речі, у старому місті усі вулиці без назв, виключно під номерами, і зважаючи на те, що тут є номера, типу 1907, ви розумієте, що цих вулиць тут величезна кількість. Ото вже роботи листоношам.
Незважаючи на щільність забудови та заплутаність вулиць, у Мардіні вистачає оглядових майданчиків, з яких можна (і треба) зробити панорамні знімки. Це різноманітні тераси та дахи у ресторанах та готелях, на які вхід найчастіше вільний. Відкрию вам три точки – перша: обов’язково відразу біжіть у бік Замкової гори, хоч у замок вас військові не пустять, але там є прекрасна медресе Зінджіріє (Zinciriye Medresesi), із пагорба над якою, відкривається нереальної краси пейзаж. Особливо гарні тут заходи сонця. І скажу чесно – сама медресе теж варта уваги – це одна із найгарніших будівель у Мардіні. Її почав будувати у другій половині 14 століття тутешній правитель Іса-бей. Це був представник туркменської династії Артукидів, тому нехай вас не дивує середньоазійські риси у архітектурі медресе. Два струнких мінарети, гранчасті бані на тлі неба, із сонцем, що заходить – такі фотографії є у всіх туристів, які бували у Мардіні. Обов’язково зробіть і собі такі.
Друга головна точка зйомки – тераса перед готелем Буйюк Мардін. Він розташований знизу, майже на межі старого міста із Сирійською рівниною. На карті Гугла ви його знайдете без проблем. Так от майже всі фотографії мардінської гори, обліпленої дрібними будинками, піщаного кольору, із мінаретами та банями – головний краєвид міста, який вам Гугл видасть найпершим, усі вони зроблені звідси. Сюди треба пройтись більше кілометра, але це потрібно зробити обов’язково. А ще схожі фотографії можна отримати із старовинного мусульманського цвинтаря, розташованого за триста метрів від готелю. Звідти (якщо пройти на південний бік) ще й прекрасно видно християнський ассирійський монастир святого Михаїла. Він лежить під пагорбом на рівнині.
Третя точку теж знайти не складно – це дах готелю біля Емір Хамамі – великої турецької (чи арабської) бані, яка має купу куполів, і казково виглядає на фото, на тлі мардінських та Сирійської рівнини. Але виключно зверху. Хоча можна ще зайти на дах самої бані – там теж класно, між куполами, а от із вулиці нічого екстраординарного ви навіть не помітите. Баня розташована при вулиці 1 та вулиці Kosk 70.
Мардін – місто дуже древнє – йому понад 4 тисячі років. Спочатку тут правили ассирійці, потім хетти та Урарту. Потім були Персія, Македонія, Рим, Візантія. У 640 році місто захопили араби, які владарювали тут майже шість століть, а у 1202 році почався трьохсотлітній період абіссінців. Так пише курдська Вікіпедія, а абіссінці були курдами, хоча згідно із багатьма іншими джерелами інформації, із 1102 по 1409 роки правили нащадки туркменського бея – Артук-бея – Артукіди, і саме в їх період з’явилася основна частина забудови старого міста. Чи правили Артукіди як вассали абіссінців, чи може було навпаки – мені зрозуміти важко. Як і те, що із 1085 року на частину регіону Мардін мали суттєвий вплив сельджуки – про це пише турецька Вікіпедія, яка взагалі не згадує про абіссінців. Ой-йо… Одне легко зрозуміти – у 1515 році Мардін захопили османи, і з того часу, ось вже пів тисячоліття, це територія турків.
Період Османської імперії можна назвати відносно спокійним у житті Мардіна, якщо не брати до уваги курдські повстання на початку 19 століття. А от на початку 20 століття місто струснули великі катастрофи – протягом 1915-1918 років тут відбулися масові етнічні чистки, вбивства місцевих християн – вірменів та ассирійців, яких у місті мешкала дуже значна кількість. Як і в усьому регіоні.
Взагалі місцевість навколо Мардіну, до 1915 року, можна було б назвати турецькою Ассирією, адже тут мешкало до 500 тисяч ассирійців. Ассирійська, а отже і християнська, назва цього регіону – Тур Абдін. Мовою ассирійців була і є арамейська – мова Ісуса Христа, тому їх часто називають арамеями, хоча самі вони себе називають суріо. Нині в Тур Абдіні ассирійців дуже мало – близько двох тисяч. Найбільше їх у Мідьяті, за 80 кілометрів, від Мардіна. Трохи є і у самому Мардіні, але дуже мало – вже понад сотню років ассирійцям не раді на їхній рідній землі. У 1915 році османи їх намагалися повністю знищити – етнічні чистки були страшними. Особливо відрізнялись у них курди, які нині становлять більшість у Мардіні. Якось зовсім неправильно, коли народ, який постійно вважає себе пригнобленим і безправним, нищить інший подібний народ.
Отже ви зрозуміли, що курдів у Мардіні більше ніж турків, і неофіційно місто відносять до турецького Курдистану, центром якого є Діярбакир. Вони реагують, коли їм кажуть турецькою «тешекюр едерим», але самі, у знак подяки, вживають слово «спас». Може курди і не люблять турків, але в місті вони цього не показують. Живуть досить весело, кожен вечір ходять у ресторан, танцюють, співають. Більшість будинків мардінської старувки заселені курдами. А будинки там гарні, із жовтого каменю, із різьбленими деталями, орнаментами, візерунками. На деяких вулицях здається, що якесь соцзмагання змушувало власників так прикрашати свої обійстя різьбленим каменем. Мардін – музей архітектури під відкритим небом, хоча, скажу чесно, у Мідьяті різьби значно більше, але там немає такої гори і таких мечетей. Ну про Мідьят ми розкажемо в іншому пості.
Центральна вулиця Мардіну 1 – це суцільне торговище – тут крамниці, із чим завгодно: милом (хенд мейд з чого завгодно варять), солодощами (очі розбігаються), горіхами (здається, що тут усі харчуються виключно ними), сувенірами, свіжим хлібом, ювелірними виробами (усі рекомендують місцеві вироби із срібла), ассирійським вином (дуже круте, якщо не підробка). Тут дуже багато готелів і ресторанів, в яких можна гарненько посидіти за смішні гроші. Головна місцева страва, яку я знайшов – мардін-кебаб, який мало чим відрізняється від адана-кебаба – продовгувата типу котлета із меленого м’яса на грилю, печені овочі і печений гострий перець. Смачно.
Головні храми міста теж приурочені до вулиці 1 – і мусульманські – красиві мечеті, із цікавими мінаретами, і декілька християнських, в тому числі і колишній монастир Mor Behnam (турецька назва Кірклар Кілісесі), який почали будувати у 569 році. Загалом у старому місті Мардіна я нарахував 7 християнських церков та три монастирі. Звичайно, головні у місті не вони – Мардін ісламське місто, і тут провідну роль відіграють мечеті. Їх важко порахувати – дуже багато. Головна – Улу Джамі – Велика мечеть, теж на Першій вулиці. Це ще один зразок артукідської архітектури, із сегментованим гранчастим куполом та прямокутним внутрішнім двором, який розташований нижче вулиці, і внього можна заглядати зверху. Цей храм почали будувати у 1176 році, і вона стала еталоном для подальшої архітектури Мардіна.
Символ Мардіна – Шахмеран. Це чудо із головою дівчини, тілом дракона і хвостом змії, на якому живе отруйна зміїна голова. Зображення цієї істоти тут майже всюди – на стінах, плакатах, рекламних брошурках, сувенірних магнітах, ювелірних виробах. Я так і не зрозумів, чому мардінці так полюбили цю істоту, із іранської міфології, яка вважається королевою змій.
Для мене одним із показників привабливості міста є бажання в нього повернутися. В Мардін повертатися дуже хочеться, і неодноразово. Це одне із найцікавіших міст у Туреччині.
Текст та фото Романа Маленкова.
Значно більше фото дивіться у нашій галереї