Коли їдеш з Вінниці до Шаргорода, з кожним кілометром місцевість стає все непривітнішою. Навіть не віриться, що це Україна. Так, у нас провінція не дуже багата і розвинена, але тут ми все одно були вражені: не дивлячись на весну і цвітіння, повне відчуття забутого богом і людьми ведмежого кута. Тому, в принципі, до Шаргорода ми приїхали вже підготовленими.
Отак ми відразу попереджаємо: якщо ви звикли у подорожах милуватися мальовничими краєвидами провінційних українських містечок та красивими, більш-менш відреставрованими архітектурними пам’ятками, то до Шаргорода вам краще не їхати. Адже що може бути цікавого у такому, не побоїмося сказати, задрипаному місті?
Ми приїхали сюди похмурого великоднього ранку. Місто відразу викликало суперечливі почуття. Здалося воно сірим, без жодних інших фарб. Все виглядало, як на старому чорно-білому фото. І таким Шаргород і залишився би у пам’яті. Та чим більше ми занурювалися вглиб цих самотніх кварталів з напівзруйнованими будинками, тим більше місто вражало своєрідністю атмосфери та водночас передавало ностальгічне відчуття епохи, що пішла начебто вчора, але вже ніколи-ніколи не повернеться…
Як ми вже сказали, мальовничість Шаргорода – цікавинка на любителя. Тому що ця мальовничість дуже своєрідна. Більшість подорожуючих, які приїдуть сюди, навряд чи запідозрять у місцевих «розвалюхах» наявність історичної цінності. Ну, стоять якісь сараї без вікон і дверей! Ну то й що? Але той, хто вже відвідав багато малих українських міст Правобережжя та трошки обізнаний в історії та побуті їх одвічних мешканців – євреїв, просто не зможе не здогадатися, що знаходиться у самому-самому класичному штетлі. А штетл – це на ідиші значить «місто».
Відчуття зникаючої натури у Шаргороді присутнє набагато сильніше, ніж у будь-якому колишньому єврейському містечку України, яких були сотні. Адже здається, що євреї жили тут зовсім нещодавно, і що Шаргород – це насправді і є та сама Касрилівка, вигадане Шолом-Алейхемом ідеальне єврейське містечко, мрійливі мешканці якого поїхали звідси буквально щойно. Насправді, «щойно» – це близько до істини. Але про це згодом.
Євреї заселили Шаргород з самого початку його заснування. У 1588 р. місто отримало магдебурзьке право, а у 1589 р. тут вже стояла синагога. І стоїть до цього дня. За часів Хмельниччини майже всі шаргородські євреї були знищені, але вже на поч. XVIII ст. община відродилася. У 2 пол. XVIII ст. шаргородська єврейська община була найбільшою на Поділлі. У місті неодноразово проповідував засновник хасидизму Баал Шем Тов. 
Аж до середини ХХ ст. євреї грали провідні ролі у місті. У 2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст. в їхніх руках була вся комерційна діяльність Шаргорода: торговельні заклади, виробничі підприємства, заклади сфери обслуговування.
Після громадянської війни євреї складали до 80% населення міста. Діловодство у місцевій раді Шаргорода велося на ідиші. Тут працював єврейський колгосп «Червоний пахар». Це, насправді, цікавий факт, адже у Російській імперії євреї рідко займалися сільським господарством – виключно ремеслами та комерцією. У 1939 р. у Шаргороді мешкало 1664 євреї, що складало 74% містян. Але не дивлячись на це, у 1930-х рр. місцеві синагоги були закриті. Хоча, не дивно, адже закривалися і церкви, і костели.
У липні 1941 р. Шаргород був окупований німцями… І тут ми поки зупинимось.
Перед Другою світовою війною в Європі мешкало близько 9,5 млн. євреїв, з них в Україні, включаючи приєднану у 1939 р. Галичину, – близько 2,8 млн., і це найбільша кількість з усіх країн.
Коли Німеччина поступово окупувала території з найбільшою щільністю проживання євреїв – Польщу, Литву, Білорусь і Україну, нацисти розгорнулися по повній програмі у реалізації свого плану «остаточного розв’язання єврейського питання», який передбачав повне фізичне знищення європейських євреїв.
Усього в Європі під час Голокосту загинуло від 5 до 6 млн. євреїв, з яких близько 1,5 млн. в Україні.
А євреям Поділля і, зокрема, Шаргорода, можна сказати, пощастило. Адже вони підпали під окупацію союзника Німеччини Румунії. Румуни порівняно добре ставилися до євреїв і всіляко сприяли їм. В окупованому Шаргороді у 1941 р. проживало 1600 євреїв. Вони були зібрані у неогородженому гетто на вулицях Леніна і Маркса, носили жовту зірку Давида на одязі та позначали таким же знаком свої будинки (усього 337 будинків). Також до Шаргорода були депортовані декілька тисяч євреїв з Румунії та декілька сотень з Бессарабії. Наприкінці 1941 р. у Шаргороді мешкало вже близько 7000 євреїв.
Тут була створена общинна рада з 25 осіб, яка керувала гетто, організувала необхідні для життя соціальні служби, міліцію, систему розподілу продуктів тощо. Общинна рада захищала мешканців від депортації, попереджала про облави. Шаргородська синагога була відкрита, євреї справляли весілля, народжували дітей, займалися ремеслами. Також мешканців шаргородського гетто використовували на будівництві доріг. Потужна община Шаргорода допомагала іншим гетто на території Вінниччини. А багаті євреї Румунії, які були близькими до уряду, всіляко допомагали своїм братам з Трансністрії – так називалася територія на півдні України, окупована румунами.
До Трансністрії часто бігли євреї з німецької зони окупації, причому не тільки з Поділля, але й з більш віддалених регіонів України, з Києва, наприклад. Адже тут усі почувалися порівняно у безпеці.
Не дивлячись на те, що і тут гинули тисячі людей через хвороби та епідемії, викликані високою щільністю населення і, як наслідок, антисанітарією та нестачею їжі, Шаргород став містом, де вціліла більшість єврейського населення.
Після війни були закриті дві останні синагоги міста, а тим часом у Радянському Союзі тривала перманентна антисемітська кампанія.
В той же час євреї Шаргорода продовжували жити своїм життям, яке не уявляли без тисячолітніх традицій. У великих радянських містах євреї часто не зберігали відданість вірі предків, змінювали прізвища, вели цілком «світський» спосіб життя. А у Шаргороді все було по-іншому. Місцеві мешканці намагалися жити за законом пращурів, вивчали Тору, святкували іудейські свята. Влада хоча і заважала цьому, але якось мляво. Місцеві комуністи з партійного керівництва не забували про свою національність, усіляко сприяли безпартійним одновірцям у збереженні традиційного укладу життя, наприклад, в організації святкування Песаху. Хоча синагоги у місті не працювали, у приватних будинках збирався міньян – кворум з десяти дорослих чоловіків для громадського богослужіння.
А ось цікавий уривок з радянського джерела, який описує побут шаргородців: «Шаргород має зручне сполучення з іншими населеними пунктами району та області. Запроваджено регулярний рух автобусів до Вінниці. Літаком з Шаргорода можна дістатися до Вінниці, Могилева-Подільського, Мурованих Курилівців. Між Шаргородом і навколишніми селами курсують автобуси. Стала до ладу Шаргородська АТС на 500 номерів. Кожен дім радіофіковано, майже в кожній другій квартирі є телевізор, 50% сімей користуються газом. Широко увійшли в побут електроприлади, пральні машини, мотоцикли. У власному користуванні мешканців – 15 легкових автомобілів. У селищі працюють 20 промтоварних і продовольчих магазинів.»
Думаємо, це 60-70-ті роки. А стосовно літаків – не дивуйтеся, хто не в курсі. В ті часи літати у сусіднє село було нормальним. Це були не «Боїнги», звичайно, а «кукурузники». Наприклад, мама розповідала, що в дитинстві літала з Харкова у райцентр Великий Бурлук до родичів.
У 60-ті рр. тиск на євреїв СРСР був послаблений. У 1970 р. почалася масова еміграція євреїв Шаргорода до Ізраїлю. У 1989 р. тут жило 400 євреїв, у 1990 р. – 80. Зараз – доживають одиниці.
Тепер прогуляємось містом. В цілому воно справляє невеселе враження, яке змішане із захватом від історичної «справжності» побаченого. Найбільш цінна частина середмістя – єврейські вулиці з будинками, яким по 100-200 років. Кажуть, що ще у 1980-ті рр. ці будівлі мали більш-менш пристойний вигляд. Як насправді тоді виглядав Шаргород, можемо лише здогадуватися, але характер забудови, розміри будинків та планування вулиць дозволяють уявити, що на Париж місто не було схоже і у свої найкращі часи.
Зараз маленькі єврейські будиночки розсипаються на очах, бо в них давно ніхто не живе і нікому вони не потрібні. Чесно кажучи, і не уявляєш, як тут могли жити родини, часто багатодітні. Глинобитні хатинки, що туляться вздовж вулиць одна до одної, в основному маленькі, з мікроскопічними вікнами, низькими стелями, прибудованими незграбними лавками. Часто зустрічаються старі фундаменти з пісковику, на яких, здається, нещодавно стояли будинки, збудовані ще за турецького панування. Та не дивлячись на занедбаність, все виглядає дуже цікаво і самобутньо.
Але далеко не всі будинки тут такі. Деякі вражають провінційним шиком – у них аж два поверхи, хоча й низеньких, і при цьому є мальовнича «веранда». Виглядає дуже зворушливо. Є тут будинок тьоті Клари, який чомусь показуються усім приїжджим. Хто така тьотя Клара? Не знаємо, але її помешкання є саме таким – аж цілий маєток з верандою! Ці будинки, хоча й трошки комічні через свої архітектурні претензії, водночас надзвичайно колоритні. І на веранді дуже не вистачає тьоті Клари. Або тьоті Сари. Взагалі, дуже всіх цих тьоть тут дуже не вистачає.
Старовинні будинки на центральній вулиці так взагалі дуже добротні. Деякі мають «фальшивий» фасад, тобто з вулиці здаються високими, а подивишся на них збоку –низенька хатка. В багатьох старих єврейських будинках діють різні установи, працюють магазини, у деяких живуть люди, які навіть намагаються додати затишку і сучасних рис цим помешканням, щось перебудовують і добудовують.
Головною ж пам’яткою міста є синагога, яка постала тут у 1589 р. та є найстарішою в Україні. Це унікальна пам’ятка архітектури у стилі ренесанс. Синагога була єврейською фортецею, яка ховала за своїми стінами двометрової товщини всю общину під час погромів. Зараз вона виглядає не дуже гарно, але не катастрофічно порівняно з іншими єврейськими будівлями.
Ми, звичайно, трошки перебільшуємо, коли кажемо, що Шаргород весь розвалений. Ні, це не так. Звичайний український райцентр, ну, може трошки задрипаніший, ніж інші. Катастрофічний стан мають саме ті будинки, завдяки яким місто і має свою неповторність, колорит та надзвичайну цінність.
Дивно, але коли читаєш історію єврейських містечок або ж описання побуту східноєвропейських євреїв, здається, що протягом декількох століть на цих теренах паралельно існували дві цивілізації, які ніколи не перетиналися.
Це майже так і є: євреї у містечках різних країн Східної Європи жили у своєму замкненому світі. Це була паралельна держава – «Країна Ашкеназ»*, яка не мала внутрішніх кордонів, адже штетли Австро-Угорщини і Російської імперії мали більше спільного, ніж сусідні польський та єврейський квартали одного міста. Мешканці цієї «Країни Ашкеназ» (звісно, це ми так умовно назвали цю «країну») жили за своїми власними, незмінними тисячу років законами. І все інше вони мали своє, власне: самоврядування – кагал, свого суддю, свої професії, яких немає у жодної іншої нації, свої школи і все, що потрібно для повноцінного життя. А ще завжди мали те, що відрізняє євреїв усього світу – неймовірне почуття національної спорідненості і готовність допомагати один одному у найважчі часи.
Кажучі про схожість життя і побуту євреїв у різних країнах, слід зауважити, що євреї, які мешкали у Німеччині і відрізнялися вищим рівнем життя та прогресивними поглядами, зі зверхністю або навіть з презирством ставилися до своїх українських, польських або білоруських «колег», які жили у брудних неохайних штетлах, були надзвичайно бідними, «відсталими від життя» патріархальними хасидами-ортодоксами. Гордували своїми східними одновірцями навіть литовські євреї. З цього приводу один галицький єврей з Чорткова, Карл Еміль Францоз, висловився так: «Кожна країна має тих євреїв, на яких заслуговує». Тут і не посперечаєшся. До речі, Францоз (1848-1904) у своїх творах дуже яскраво і правдиво описав життя штетлів 2 пол. ХІХ ст. Його батько був першим галицьким євреєм, який отримав вищу освіту. Не дивно, що Францоз був противником ортодоксального іудаїзму, який, на його погляд, заважав східноєвропейським євреям зрівнятися у розвитку з західноєвропейськими і був причиною відсталості і бідності польських штетлів. Він називав ці місця «напів-Азією». За такі ліберальні погляди Францоз був названий деякими єврейськими газетами ледь не антисемітом.
Також про яскраві подробиці єврейського побуту і культури ви можете дізнатися з творів інших видатних майстрів: засновника класичної єврейської літератури на ідиші, уродженця Переяслава Шолом-Алейхема (1859-1916), класика австрійської літератури, співця монархії Габсбургів, уродженця Бродів Йозефа Рота (1894-1939), нобелевського лауреата з Бучача Шмуеля Агнона (1887-1970) та інших. Ці автори, як ніхто, знали життя єврейських містечок зсередини, тому що самі в них народилися і виросли.
Тепер можна перейти до іншої історії Шаргорода. Пам’ятаєте, вище ми казали, що єврейська та християнська історії містечок існують паралельно?
У 2 пол. XVI ст. Поділля було східною околицею Речі Посполитої, досить безлюдною. Король Стефан Баторій у 1578 р. надав право власності на ці землі коронному великому канцлеру Яну Замойському, який мав забезпечити захист краю від татарських набігів. У 1685 р. у міжріччі Мурашки і Ковбасної Замойський почав спорудження замку. Про цю фортецю залишилися відомості з XVII ст., що була вона п’ятибаштовою, і в її арсеналі була далекобійна артилерія. Залишки колись міцної фортеці збереглися у Шаргороді до цього дня. Поки ще стоїть одна з веж, а також палац, який зараз нічим палац не нагадує, хоча і є дуже цінною пам’яткою епохи ренесансу. На жаль, у нас не залишилося власних фото цих об’єктів.
Місто було названо Шаргородом на честь Флоріана Шарого, легендарного рицаря, засновника шляхетського роду Замойських. Шарий – це значить сірий. (А ми ж казали спочатку, що здався нам Шаргород сірим.)
У 1672 р. Подільське воєводство опинилося під владою Османської імперії. Шаргород турки зайняли у 1674 р. та назвали його Кучук Стамбул, тобто Малий Стамбул. Тоді синагога стала мечеттю.
У 1699 р. місто знов перейшло до поляків, і залишалося у їх власності ще майже сто років. Польська влада хотіла перетворити Шаргород на центр підготовки єзуїтів на Поділлі, у місцевій єзуїтській школі навчалося до 600 осіб. Ще з 1595 р. у місті існував костел Св. Флоріана, який був зруйнований за Хмельниччини. У 1719 р. був зведений новий костел у стилі бароко, який діє до нашого часу. Кажуть, що у Шаргороді зараз більше католиків, ніж православних. Невже правда?
Зараз у Шаргороді будується хресна дорога – символічний шлях Христа на Голгофу, етапи якого позначаються хрестами та капличками. Така дорога ще зветься кальварією. Побачити її можна, якщо зайти за автостанцію. Звідти відкривається краєвид з пагорбами, кальварією, християнським та єврейським цвинтарями. Дуже мальовничо це все виглядає.
За автостанцією є ще один костел. Точніше, велика каплиця на старому польському цвинтарі. Тут збереглися цікаві надгробки.
У 1793 р. відбувся другий розподіл Речі Посполитої, і Шаргород став містечком Подільської губернії Російської імперії. Цей період залишив нам православний Миколаївський монастир, що розташований поруч з костелом. Насправді, заснований монастир був ще за польських часів, на поч. XVIII ст., і первісно будувався як греко-католицький, але закінчили його будівництво вже за російського панування, на початку ХІХ ст., тому він раптово став православним. Центральна споруда – Миколаївський собор у стилі класицизм, зведений у 20-х рр. ХІХ ст. Крім нього у монастирі є Михайлівська церква (ХІХ ст.) та дзвіниця (XVIII ст.). Монастирські споруди перебувають у доброму стані, але все ж таки слідів запустіння комплекс не позбувся до сих пір.
Крім цих видатних пам’яток у місті є й інші залишки старовинної забудови та традиційні радянські коробки: адміністрація, будинок культури… Стандартно і нецікаво.
З Шаргородом пов’язане життя декількох видатних українців. У місцевій бурсі навчалися уродженці Поділля: відомий український поет Степан Руданський (у 40-х рр. ХІХ ст.), класик української літератури Михайло Коцюбинський (у 70-х рр. ХІХ ст.) та композитор, автор всесвітньовідомого «Щедрика» Микола Леонтович (у 80-х рр. ХІХ ст.).
Будемо завершувати нашу невеличку розповідь про Шаргород. Ми перебували тут усього півтори години, багато побачити, на жаль, не встигли. Але, чесно кажучи, це одне з тих міст, що засіло у пам’яті дуже глибоко і міцно. Дуже хочеться повернутися сюди знов.
Останнім дослідником Шаргорода був американський журналіст Чарльз Хоффман, який на основі свого дослідження створив книгу «Червоний штетл». Чому Хоффман обрав саме Шаргород? Адже багато євреїв живе в Україні у великих містах. Так, живе, але що вони можуть знати про містечка, звідки колись вийшли їхні предки? Тільки те, що написано у книгах. А от Шаргород на початку 1990-х, коли Хоффман сюди приїздив, ще трошки залишався штетлом, і його єврейські мешканці, хоча й нечисленні, були справжніми останніми мешканцями «Країни Ашкеназ». «Останній рубіж євреїв» – так Хоффман назвав Шаргород.
Багато унікальних архітектурних споруд в Україні втрачено безповоротно, але через втрачений спадок єврейського Шаргорода сумно вдвічі: не колись, не сто, і не сімдесят років тому, а зовсім нещодавно тут жили люди зі своєрідною культурою, і до сих пір вони живуть, тільки дуже далеко. А тут, у Шаргороді, на очах руйнуються їхні будинки, перетворюються на пил. І час біжить швидко і невпинно – ще декілька років і все… Нічого не залишиться.
Залишиться тільки пам’ятати, що колись давно доля занесла сюди мандрівний народ, і стала Україна для нього притулком на сотні років. У трагічному ХХ столітті народ залишив Україну і помандрував далі у пошуках кращої долі, забравши з собою останні уламки великої східноєвропейської єврейської країни, зруйнованої божевільними політиками. Залишається тільки пам’ятати…
*Ашкенази (івр. – ашкеназім) – група євреїв, яка сформувалася у Європі. Ашкеназ – це єврейська назва середньовічної Німеччини, де були первісно розселені європейські євреї – нащадки Ашкеназа, правнука Ноя. Зараз 80% усіх євреїв світу – ашкенази.