Цей веломаршрут я хотів проїхати уже давно, чи не рік тому. Але так склалося, що дійшов до нього лише цього літа. День для поїздки вибрав найдовший – спеціально, щоб повернутися засвітла. Як виявилось пізніше, недарма.
Але перш за все, почну з ноток обурення. Все, Яндекс-Картами більше не користуюся, переходжу на Гугл. І справді! Планую маршрут: електропоїздом до с. Марківці. Яка поруч залізнична платформа? Яндекс каже Заворичі. Ну, думаю, у нас і народ: називати станцію за селом у сусідній області. Виявляється, з народом у нас все гаразд: станція Заворичі насправді в однойменному селі, а у Марківцях – платф. Марківці. Ну але що з яндексівськими картографами?! Звичайно, я купився на їх дешевий трюк.
Узяв білет до Заворичів, спокійнесенько собі доїхав, виходжу. У кілометрі на захід, думаю, має бути село Марківці, ну а далі шлях зрозумілий. Їду на захід: поле, ліс, якась залізнична гілка, знову поле, річка, ліс… Лісом виявився ландшафтний заказник “Калитянська дача”. Щось зовсім не те, що треба… Ну але якщо вже стоїш біля входу у заказник, то чом би не подивитися, що там усередині? Дикий ліс виявився дуже недоброзичливим …Стільки комарів мене іще в житті не куштувало, стільки кропиви мене навряд чи колись жалило. Я не знаю, чи є там лісник, але усі просіки геть позаростами, утворивши справжні джунглі. Насилу видряпався із того пекла, вернув назад до станції, звідки прийшов, із твердим наміром розпросити місцевих, де я знаходжуся і як мені дістатися Петрівського. До речі, саме село теж має свою сакральну спадщину: недалеко від станції випадково знайшов дерев’яну церкву Святого Георгія, яка мені чимось нагадала Свято-Макаріївську на Татарці у Києві.
Як виявилося, із Заворичів нема асфальтівки до Петрівського, зате є звичайний манівець між полями. Час, витрачений на подолання 6 км піщаною дорогою, здавався безкінечним. Складалося враження, що от-от дорога виведе до якоїсь дюни чи бархану, а з-за чергового горба виднітиметься караван верблюдів. Але коли нарешті дістався Петрівського (колишнє Мостище), здалося, що попав у рай. Дорога у межах села, за моєю системою, варта відмінної оцінки. Навіть жодної ями не побачив! Прямо у центрі села біля р. Трубіж стоїть грандіозна Михайлівська церква у рідкісному для України стилі класицизму і з високою дзвіницею. Не знаю, чи є щось усередині, бо приміщення було закрите, але знадвору все виглядає дуже красиво. Навіть порівнюючи із фотографіями кількарічної давнини, неозброєним оком можна побачити плоди реставрації, яка триває і зараз: добудовано башточку на розі мурів, та і самі мури виглядають помітно краще. На церкву приємно дивитись. А поруч стоїть місцевий кафетерій, у якому розливають смачнющий квас.
Далі шлях лежав дорогою на Козелець. На півдорозі за невеликим аеродромом “Бригинці” я звернув до с. Карасинівки, яке лежить недалеко від витоків Трубежу. Весь час наді мною кружляв невеликий, напевно приватний, літачок. Але найбільше у селі мене здивувало дорожнє покриття, бо зроблене воно із… бруківки. Не скажу, що я багато сел об’їхав у своєму житті, але сільську бруківку бачу уперше.
Село славиться своєю дерев’яною церквою Різдва Богородиці, зведеною у середині ХІХ ст. Церква стоїть у затишному місці в оточенні старезних дерев. Дерев’яні церкви Лівобережжя цікаві тим, що розфарбовані вони кожна у свою палітру кольорів, на відміну від традиційної побілки мурованих храмів. Ось церква у Карасинівці має “патріотичну” синьо-жовту гаму кольорів. Щоправда, одна з її бань похилилася і явно очікує ремонту.
Вулиця із бруківкою, якою я їхав, називалася вул. Миру і вела до села Мирного. Не знаю, чи є тут топонімічний взаємозв’язок… Їзда бруківкою була чревата болями у п’ятій точці і загрожувала цілісності велосипеда, тому їхати доводилось по трав’яному узбіччю.
З с. Мирне йшла грунтівка до р. Остер і до мосту у Данівку, де розташований Свято-Георгіївський жіночий монастир. Монастир доступний для фотозйомки лише за межами паркану, тому я вирішив, що нема сенсу заходити і турбувати сором’язливих монашок. Хоча навіть з-за меж території монастирські келії і церква виглядають доволі поетично, стоячи ледь не самому березі Остра.
Далі шлях лежав через села Часнівці і Гламазди у Козелець. Місто, попри те що має доволі провінціний вигляд і нагадує звичайне село, одразу дає відчути запах старовини. Видно, що Козелець зберіг чималу частину дореволюційної одноповерхової забудови, не кажучи вже про три славні храми: Собор Різдва Богородиці із високою дзвіницею, Вознесенську церкву і Миколаївську церкву. Всі три храми по-своєму особливі: величний і “домінантний” собор враз ставить Козелець у ранг особливих сакральних місць на мапі України, а церкви ніби підкреслюють синтез у Козельці української та російської архітектурних шкіл.
З Козельця дуже не хотілось їхати, але було уже пів на восьму, і ще близько 30 км шляху попереду – назад до залізниці. По дорозі увесь час рахував години-хвилини до того, як упадуть сутінки, бо аж надто хотілося приїхати на станцію засвітла і без проблем. Лише на хвилину зупинився у Петрівському, щоб іще раз сфотографувати Михайлівську церкву – у променях закату. Зрештою, за дві години болісної їзди я був на платформі у Марківцях; як виявилось, саме вчасно: передостанній електропоїзд прибув через 5 хв.
Ну що ж, не поталанило на початку подорожі, зате кінець удався.