Водяні млини. Ці трударі здавна забезпечували українців борошном, а відповідно хлібом. До них завжди тяглися. Їх поважали, любили, на відміну від замків та фортець, які завжди були страховидлом для народу й похмурими примарами висіли над хуторами та селами. Але зараз стільки зойків та зітхань з приводу жахливого стану українських замків й практично повна тиша з приводу жахливого стану водяних млинів, споруд, в плані візуальної атрактивності для туристів часто, мінімум, не менш ефектних, ніж замки, але мирних, і, колись, любимих. Звичайно, будь яка архітектурна пам’ятка – це наша історія і велич, і не подумайте, що я не люблю замків, від них я теж у захопленні, це я так, для прикладу – чому одні пацієнти у нас більш англійські, ніж інші?
Фото кликабельні
Часто водяні млини – це готові тобі музеї, та ще й робочі, як от у Городищі-Пустоварівському (хоча хто-зна, що буде з ними після того, як помер завідувач). Трохи підлампічити – і запускай туристів. А можна зробити ресторан, готель… В таке місце клієнт повалить, адже більшості наших замків ще братись і братись в сенсі романтики і гармонії із природою. Але ні в якому разі не потрібно це робити, як зробили в Умані, фактично сховавши млина за сучасними декоративними матеріалами. Нині це комплекс “Фортеця” (знову щось військове, ніби воно народу ближче). А от у сусідньому із Уманню селі Піківець зробили трохи по-іншому. Значно краще. І тому нині цей ресторан справжній еталон застосування забутої пам’ятки у нових реаліях. Дивіться самі.
