Це розповідь про подорож від мису Сотера (точніше, від “Кам’яних грибів”) до водоспаду Джурла уздовж однойменної річки. До речі, сама річка має одразу три назви Джурла, Алака і Сотера. Верхня частина — Джурла, середня — Алака, нижня — Сотера. Така різноманітнісь пов’язана з тим, що кримські татари не сприймали річки як єдине ціле і давали назви не річці, а місцевості в якій вона тече. Воно й не дивно: річка настільки пошматована водоспадами, що інколи важко дістатися з однієї гірської полонини на іншу. Втім, усе по порядку.
Наша подорож починається від “Кам’яних грибів Сотери”, що розташовані в місці злиття долини Сотери з її лівою притокою, балкою Біюк-дере. Це феноменальні унікуми геології. Книга Рекордів Криму пише, що “капелюхи” грибів утворені міцними плитами сірувато-бурого конгломерату верхньоюрських часів. Вони виконують роль “даху”, що оберігає від розмиву ніжку – підставу “гриба”. Ніжки ж “грибів” складені більш рихлими червонуватими відкладеннями, що представляють землисту масу, перемішану з кам’яними включеннями і міцно зцементовану вапняним туфом. Така будова кам’яних фігур навіть при невеликій товщині ніжки “гриба” (до 1…1,5 м в поперечнику) дозволяє їм міцно триматися на схилі багато десяток і навіть сотні років.
Висота цих “грибів” сягає 7 м, діаметр “капелюшка” – 2 м, а її товщина – 0,5 м. Є “грибки” і трохи менше 1-2 м заввишки. Коренасті і товсті земляні піраміди продовжують рости. Мало того, над поверхнею схилу пробивається нове покоління цих дивовижних творінь природи. На жаль, гриби дуже крихкі і руйнуються під дією часу. Так, в 80-х роках минулого сторіччя потерпів «крах» один з найстрункіших і найгарніших грибів – його «капелюх» знаходиться прямо у двох ще живих екземплярів.
Феноменальні унікуми узяті під охорону: долина Сотери з 1960 р. оголошена державним пам’ятником природи, а з 1980 р. дістала статус заповідного урочища.
Від грибів спускаємося вниз до Сотері, і йдемо вгору за течією, по натоптаний стежці, поруч з руслом, по лівому березі. Незабаром стежка перебереться на правий берег і призведе до першого водоспаду.
Біля течії у камні росте дерево із “патріотичною” формою:
Чимдалі течія річки звужується, але попри маловодність кількість каскадів, порогів, водоспадів вражає.
Найвідоміший серед цих водоспадів – водоспад Гейзер. До нього йде натоптана стежка. Перед підходом до водоспаду Гейзер стежка почне відчутно набирати висоту. Перед водоспадом великий майданчик. Навесні водоспад, спадаючи з 10-метрової висоти, ударяється об виступаючий знизу камінь, від якого вода відскакує вгору досить потужним фонтаном – ось звідки назва, дуже на гейзер схоже.
Більшість туристів зупиняється саме тут. Але наш шлях іде далі, нагору. Після Гейзера долина стає значно вужчою і крутішою. Стежка постійно губиться на кам’яних виступах. Без компаса орієнтуватися важкувато, а йти понад річкою стає неможливо через високі водоспади.
Врешті-решт, починаємо підійматися угору на Пн-Сх від річки. Та от течію уже не видно, а шлях перегороджує високе скелясте урвище.
Вид навколо вражає, але… … але по суті, настає вирішальна мить. На годиннику 15:30, однак тільки зараз розумієш усю екстремальність ситуації. На спуск униз нема ні волі, ні бажання. Шляху угору в природі буквально не існує. Головне це вчасно зрозуміти. Спускаємося нижче і шукаємо інший шлях у північному напрямку. Долаємо кілька скелястих відступів і знаходимо ледь помітну стежку. Та це лише початок: попереду півторагодинний шлях нагору крізь густі зарості. Зрештою, нагорі – такий собі видовий майданчик на скелі:
Чимдалі угору, тим бібльше змінюється ландшафт. Тепер навколо дубовий гай з кількома полянами, явно підлаштованих під стоянки. Неподалеко біля широкої стежини на скелі викарбувано напис в пам’ять про загиблого інструктора-альпініста. Це надихає.
Надалі йдемо уже широким шляхом в напрямку течії річки. Тут її русло стає ширшим, долина пологішою. Навколо продовжується той самий темний дубовий гай. Втім далі береги знову крутішають, а річка майже повністю тече скелями. Доводиться знову відходити від русла і підійматися скелястим виступом якомога простішим шляхом. Нагорі скелі русло приймає несподівані форми: ручай тече ніби ванночками, переливаючись, мов первісний годинниковий механізм. Важко повірити у те, що це нерукотворне явище.
Ідемо вище… Дно річки стає вкритим шаром гальки, на шляху зустрічається іще один водоспад.
Як виявилось, наступним водоспадом на шляху стане вже сам Джурлинський. Недалеко від нього є однойменна турстоянка, поруч є джерело. Тут починається добре проторена “Коров’яча стежка”, що веде на Пд-Сх – до с.Лучисте.