Предствлю другу частину своїх велоподорожей навколо Києва у 2009 році. Перша частина – тут.
Сьогодні ж, як ви вже здогадалися, напишу про західні передмістя Києва – від м.Боярка до м.Ірпінь уздовж р.Ірпінь. Ці місця, так само, як і долина р.Сіверка, стали природнім рубежем і основою для побудови тут оборонних ліній – Змієвих валів і системи ДОТів.
Всього я здійснив дві подорожі у ці місця:
Перший маршрут проліг через села Софіївська Борщагівка і Петрівське до села Білогородка і був радше схожий на розвідку. Дорога Р-04, як і більшість інших шляхів в Україні, мало пристосована для пересування велосипедом: узбіччя доволі вузькі. Хоча в цілому, їхати не довго, і скоро дорога починає іти униз по мірі приближення до р.Ірпінь і до с.Білогородка. Село зустрічає знаком-гербом, новозбудованою церквою і великим як для села торговельним центром. Саме ж село розкинулось на величезній території, вбираючи у себе гаї і заплави Ірпеня. Садиби стоять і у полях, і на величезному валі-пагорбі, що був збудований тут іще у ІІ ст.
Біля підніжжя пагорба і початку мосту на Гнатівку стоїть пам’ятний знак на честь давньоруського міста Білгорода, а також криниця, відома з билини про білгородський кисіль.
Зрештою, намилувавшися неймовірною красою місцевих пейзажів, я вернув на Південь до станції Боярка – для того, щоб повернутися уже на наступний день.
Другий свій маршрут я уже проклав від проспекту Перемоги через хутір Чайки, не минаючи нагоди заїхати до деяких ДОТів. Не доїзжаючи до р.Ірпінь біля зупинки Сосновий Бір на Південь веде бетонована доріжка до ДОТу 417 – добре облаштованого і у непоганому стані.
Далі Житомирське шосе веде повз огороджену територію Служби розвідки України, в лісі за якою мав би ховатися іще один відомий ДОТ 409 Цимбала. До нього мала б вести стежка від пам’ятного знаку на честь партизанів у вигляді двох ППШ, що стоїть біля шосе. Однак, одна стежка виявилась дуже підтопленою Ірпенем, а іншої знайти не вийшло. Довелось дертися навмання крізь хащі із велосипедом на плечах… А джунглі там дайбоже. Як би там не було, через хвилин 15-20 серед хащ побачив розкидані у різні боки залізобетонні брили – і непомітну з інших сторін стежку.
ДОТ справді розкинуло по великій території, окремі брили валялися навіть унизу по схилу ледь не біля самої річки. Видно, що під час війни йому дісталося… На верхній плиті ДОТу у 2005 році встановлено дошку, що сповіщає про долю ДОТу і його захисників на чолі з лейтенаном Цимбалом.
Стежка далі вела униз до річки. Ірпінь тече широкою долиною, порослою високим різнотрав’ям, над яким влітку літає чимало лелек. Русло річки пересічене численними гідротехнічними спорудами: колись тут було збудовано мережу меліоративних каналів. Орієнтуватися у мереживі доріг, що переплітають долину річки, складнувато: дорога може раз-пораз втонути у високій кропиві, або призвести у болото. Та і виникають ці манівці хаотично: достатньо лише комусь проїхати на позашляховику (що часто роблять місцеві, викошуючи ці трави для худоби) – і уже “дорога”. Пройшовши цей лабіринт, я виїхав до пісчаного шляху, що йшов понад правим берегом річки. Він мене вивів до великої галявини на схилі річки, на якій стояв ДОТ 407. ДОТ розколотий на декілька великих частин, однак вигляє дуже мальовничо на фоні навколишнього лісу і боліт. Видно, що це місце дуже популярне серед дачників і селян.
Далі дорога іде уже лісом, по праву сторону через деякий час постане іще один з найвідоміших ДОТів біля Києва – ДОТ 403 “Парус”.
Під час війни цей ДОТ був зруйнований, причому так, що його стеля стала вертикально, ставши схожою на вітрило. Виглядає дуже ефектно.
Ну але цей ДОТ поступається популярністю наступному по курсу дороги: далі шлях виходить до півострова, утвореного озерцем, на якому (вірніше, під яким) розкинулася справжня підземна фортеця – ДОТ 402. Зверху він має декілька виходів, а знизу – 2 підземні поверхи. ДОТ добре зберігся, його основний вхід і амбразури, врізані у пагорб, можливо, і не виглядають ефектніше, ніж інші ДОТи КиУРу, однак відкривають шлях до стправжнього підземного міста. Без ліхтаря і карти я туди вирішив далеко не спускатися, але перший “поверх” оглянути можна і за денного світла.
За цим ДОТом уже починається власне село Білогородка. Об’їхавши його ще раз, вирішив не прямувати до Боярки, як минулого разу, а вернути назад до Житомирського шосе і далі до Ірпеня. Якщо їхати асфальтівкою, то виходить доволі швидко і легко – не те, що плавнями. По інший бік Житомирського шосе ця дорога уже іде між різними базами відпочинку і олімпійською базою Святошин. Весь шлях розмічений на метри-кілометри, видно, що по ньому бігають спортсмени. Одна із баз відпочинку “улибнула” своєю назвою, як раз для Льоні.
Втім, далі дорога закінчувалася глухим кінцем, треба було вертати у напрямку до річки, але всі бази були огороджені непрохідним парканом. Зрештою, знайшов якусь відчинену хвіртку і заїхав всередину якоїсь території. Що то була за територія я гадки не мав, але повсюду ходили якісь вояки і здивовано позирали на мій велосипед. Зараз я вже подивився, що то було ПТУ МВС. Але це ніяк не завадило мені проїхати його наскрізь і виїхати до берегу. Навколо знову була уже знайома мені поросла травою долина Ірпеня.
У цьому місці, як пише табличка на цій споруді, р.Нивка впадає в Ірпінь.
Дорогою я, зрештою виїхав до селища Романівка, що нині у міській смузі м.Ірпінь. До міста веде нещодавно відреставрований міст і шосе – саме туди я і попрямував. Залізнична станція Ірпінь стала кінцевим пунктом мого маршруту.
