Нам є чим пишатись, Запоріжжю респект —
У нас самий довгий у Європі проспект.
Будівництво сторіччя — Запорізька гребля,
Коли підкорилась людям дніпровська хвиля.
Куба острів волі — хто це сказав?
Мабуть, той, хто на Хортиці ніколи не бував.
Але головне — наші люди, які знають одне:
Ми такі, як і ви, ми такі, які є.
Про Хортицю. Частина перша. Оаза посеред індастріалу
Про Хортицю. Частина друга. Січ
Після оглядин Січі вирішили піти подивитися на давні городища, розкопані на західній частині острова. Ну, принаймні мені здалося, що я колись їх там бачив.
На Хортиці без мапи важкувато втрапити туди, куди вам хотілося б, принаймні швидко. Минулого разу музей я шукала… півдня)) Тому, якщо просто гуляти у пошуках незвіданого ви не планували, озброюйтесь мапою чи навігатором.
По дорозі піднялися на дах «Музею козацтва», побудованого ще в СРСР. Музей непоганий, я колись там був, проте при наявності цікавих експонатів він був ідеологічно витриманим, як і все при совку. Зараз він на реконструкції: дах протікає. Дорогою туди можна посидіти на такій ось лавці. Можливо, найкращій лавці Запоріжжя) З таким-то видом.
Вид на Дніпрогес із даху музею крутий.
Але попереду види ще крутіші 😉 Для тих, хто, як і я, більше фанат природи, аніж того, що люди з нею роблять.
Та і в іншу сторону нічогенький такий.
Це, власне, вхід в музей.
У будь-якому високому місці став хрест!
Як часто буває, ми успішно промахнулися повз давні капища. Забрели до якихось закинутих і напівзакинутих радянських пансіонатів і дитячих таборів.
Ой, я трохи обманула. Ще люблю дивитися на те, як природа відвойовує у людей назад свої території. Тому, хоч і давніх капищ ми не знайшли, але помилувалися торжеством природного занепаду над витворами рук людських.
Тому просто гуляли островом, спостерігаючи правий берег Дніпра.
Так, і отут якраз є на що позалипати, сидячи десь над урвищем, гріючись під першими теплими весняними промінчиками і думаючи про вічність.
Хотіли вийти до пляжика. Ні, не купатися. Було доволі холодно ще. Всі ж пам’ятають, що це розповідь про березень ще?)
За цим поворотом знаходиться острів Байди. Так от, Січ була саме там.
Але йдучи західним берегом Хортиці, порівнятися з островом Байди, ми не змогли. Доріжка закінчилася посеред якогось пансіонату, що його саме реконструювали. Щоб не вертатися назад, попросили робітників вивести нас до дороги через територію здравниці. Не відмовили.
Будівельники саме полуднували. Тож, відставивши тару в сторону, зголосилися нас провести, щоб на нас не напали собаки. От не скажу, що в той момент собак я остерігалась більше, ніж провожатого.
Так ми потрапили до напівзаповітної зони острова. Людей нема, природа.
І прекрасний переважно хвойний ліс, хоч і насаджений, але гарний.
Побачивши цю вежу, подумали, що добралися до так званого «Скіфського стану». Але, як виявилося, ми помилися. Бо до Скіфського стану, ми потрапимо через 5 днів. Вже повертаючись додому зі Стамбула.
А я, побачивши цю вежу, подумала, що за традицією на неї треба видертися. Бо минулого разу саме так я й зробила. Якщо долучитеся до моєї традиції, будьте обережні: вилазити на неї не так і легко, а перекриття нагорі, на якому можна було б надійно стояти, немає. Чесно кажучи, вид зверху нічим особливо не відрізняється від того, що ви бачите, знаходячись унизу. Тож, на диво, Сашечка не поліз угору в погоні за красивими кадрами, а повірив мені на слово, що воно того не варте.
А далі знову була прекрасна природа Хортиці.
Дерево-гойдалочка.
День потрохи рухався до завершення. Ми ж хотіли подивитися на острів з дамби, власне, прогулятися тою дамбою, ну і поїсти не завадило б) Залишали острів Хортиця через Арочний міст.
От з цього моменту спогади мої втрачають яскравість. Вочевидь, так на пам’ять вплинула подальша відсутність сонця, а також нормального місця, де можна було б почрєвоугоднічать і перепочити. Ну і природа все ж таки більше мене вражає, ніж місто.
А далі, на жаль, почалося інше Запоріжжя.
Я би взагалі сказала, що Хортиця сама по собі, а Запоріжжя саме по собі. Настільки сильний і разючий між ними контраст.
Спочатку все було доволі непогано. Погодка, правда, зіпсувалася зовсім. Сильно похолодало. Але по дамбі Дніпрогесу ми таки прогулялися, біля виходу з неї навіть знайшли безкоштовний туалет (наголос не на «безкоштовний», а на «знайшли»)), прогулялися вечірнім проспектом Соборності, попили смачного пивка в пивоварні «Пінта».
На Дніпрогесі від вітриська нас частково рятувала її конструкція. Йдучи на лівий берег Дніпра по дамбі, обирайте праву її сторону, бо протилежна являє собою переважно високу стіну, через яку ви нічого не побачите, окрім машин. Так, туалет був приємною несподіванкою і нагодився саме тоді, коли треба. Також невід’ємним атрибутом прогулянок по Дніпрогесу, мабуть, є зустрічі з кулеметниками, які його стережуть. А пиво було, як на мене, звичайним. Сиділи там просто, щоб убити час і десь зігрітися.
Далі стало веселіше. Вирішили-таки нормально поїсти (бо перекусили були ковбасками, сирком), потягнув Оленку в грузинський ресторанчик KINTO (я там якось обідав, мені сподобалася кухня), прийшли за годину до закриття (ми зовсім нікуди не поспішали, бо літак наш був о 4 ранку)) Мало того, що там волала якась страшна кацапська попсня, так нам ще й заявили, що кухня не працює вже. У ресторані. За годину до закриття. 0_о. Плюнули, пішли далі проспектом шукати де б поїсти. Фіг там. Усе зачинено вже було. Це о 22:00.
Хто кого сильніше тягнув у грузинський ресторанчик — спірне питання)) Але, думаю, що якби ми прийшли раніше, то їсти все одно би там не змогли, бо гучність музики і репертуар перевершували всі межі пристойності. А коли шумно настільки, що неможливо не те що спілкуватися, навіть думати нормально, то буде точно не до їжі. А в людей було свято, день народження чи ще якийсь копроратив) Ну, ми не стали їм заважати і голодні змучені й розчаровані побрели далі.
Вирішили зайти в кінотеатр ім. Довженка, глянути фільм «Гіркі жнива», нам-то все одно, де вбивати час. Фіг. Сеанс проводять тільки, якщо в залі будуть 8 глядачів, а таких, як ми, знайшлося… аж один хлопець. І правильно, зочєм кінотеатру наші гроші, адже бабки-робітниці вже збирають мальовані (!!!) афіші і хочуть пиляти додому… Ах так… До сеансу хвилин 30 ще залишалося.
Да, це вам не Київ, дєткі… Так що вигадуйте собі нічні розваги у Запоріжжі самотужки.
Перекусили булками, добралися до вокзалу, забрали речі.
Постановили добиратися до аеропорту дуже завчасно, бо сподівалися, що там принаймні буде тепло і світло… Ну, майже…))
Таксист (130 грн), який віз нас до летовища, дуже ржав із Запорізького аеропорту. Але я, знаючи про негласну війну між дніпрянами і запоріжцями (а водій виявився з Дніпра) і до того ж побачивши пару страшненьких аеропортів закордоном, був морально підготовленим. Що подумала Оленка, яка летіла вперше літаком і потрапила до кращого аеропорту України 2016 року (я не жартую! Запорізький аеропорт визнали кращим в Україні в 2016-му) — нехай розповість сама).
Ну, летіла я не вперше, але у свідомому віці — так, вперше. І, оскільки я дуже боюся літати, то я готувалась морально й теоретично: почитала в гуглі всі три відгуки про аеропорт Запоріжжя (оце перевірила — то були не всі, але я вчасно зупинилась)), подивилась фото, змирилась зі своєю долею. Втім ось вам лайфхак для аерофобів: чи не єдиною перевагою перельотів серед ночі є те, що ви зморені настільки, що вам уже все байдуже. А особливо, якщо перед тим ви цілий день гуляли на дуже свіжому повітрі. Загалом не так страшно, як могло би бути, але ті, хто бував лише у великих пристойних аеропортах, будуть здивовані, безумовно.
Олдскул. Проте зважився. 92 кг. Із зимовим одягом.
У тебе дуже важкий одяг 😉 Ще й Каняку, мабуть, забув із кишені дістати 🙂
Про моральний стан пасажирів хвилюються. Тактильний зоопарк є)
Папрашу! Це молодший лейтенант митниці Бровко. Попередньо виявляє наркотики й інші заборонені речовини ще при вході в аеропорт. У мене він виявив, але не вилучив контейнер, у якому була ковбаска. Не вилучив, бо на момент виявлення ковбаски там уже не було. Професіонал, словом.
Проте тепло і не капає. Повторюсь: я бачив і набагато гірші аеропорти.
До зали очікування вильоту було не так і тепло, особливо в напівтемряві. А далі вже було тепліше і світліше, але світло якраз заважало дрімати. Дьюті фрі вразив лише тим, що з нього виходив борт-екіпаж нашого Пегасуса ледь не у повному складі, з численними пакетами, у яких щось подзенькувало. Оскільки злітали, летіли й сідали ми так, що я навіть не мусила пригадувати жодної з молитов, то можна припустити, що дзвінкий вміст тих пакетів вони споживали вже на рідній турецькій землі.
Аеропорт міжнародний)
До речі, у тому ж гуглі відгуки турецькою мовою про аеропорт Запоріжжя доволі люб’язні й майже всуціль позитивні))
Затіяна, правда, реконструкція. Яка мала б уже йти повним ходом. Але щось, мабуть, пішло не так. Поки відремонтували тільки злітну смугу. Ну, як відремонтували? Ви ж чули недавню історію про літак МАУ і Запорізький аеропорт?
На жаль, чули. Втім, і без тої історії літати я все одно боюсь 🙂
Потрошку сунемо на посадку. Прикордонник довго не може провести наші паспорти по базі. Вибачається.
А це вже зала очікування після проходження всіх процедур.
Спати не дуже зручно, але втома бере своє.
Туалет.
Доволі пристойний, до речі. Я чекала гіршого.
Очікуючи, ми поспали трошки. Розбудив нас гомін. Люди почали йди до літака. В аеропорту, до речі, до літака підвозить непоганий автобус. Згадуються європейські аеропорти, де часто шуруєш на посадку пішки. Звісно, це стосується бюджетних авіакомпаній.
Ну, тут мої емоції зрозуміє лиш той, хто також боїться літати й пам’ятає свою першу повітряну подорож. Сунеш такий до трапа, як на плаху, і розумієш, що це був не зовсім усвідомлений тобою вибір. Але назад дороги немає, відступати нікуди, позаду — інші пасажири і… котенята))
Ще розповім про цікавий бізнес, який став для мене відкриттям у літаку. Дєвачки літають з Києва в Стамбул, без ручної поклажі навіть. А везуть з собою… по котенятку. Звичайно ж, офіційно, звичайно, з усіма документами. Але в нас такий коштує баксів 20–30, а то і задаром можна взяти, в Стамбулі ж (місто — рай для котів), така котейка може коштувати 100–200 долларів. От такий от бізнес… Злетіли, на диво, м’яко (і навіщо ту полосу потім ремонтували?), зробивши коло, літак узяв курс на південь — на Стамбул.
На жаль, нічне Запоріжжя не постало перед нами в усій красі. Лиш кілька перших хвилин можна було милуватися напрочуд великою кількістю вогників, як для четвертої ранку, а потім були хмари, а далі — зірки на небі («то всього лиш одна із вистав у театрі Бога» ©), казково яскравий місяць, який загіпнотизував і занурив у сон. Коли ми прокинулись, за вікном був чарівний світанок, під нами — спершу море крізь рідкі хмаринки, а потім — дивовижна земля. На нас чекав зовсім інший, ще незвіданий світ, заради якого зазвичай і вирушають у подорожі шукачі пригод.
Але то вже інша історія, не перемикайтеся, буде цікаво.