Отже, дуже давно, кажуть чотири сотні літ тому, задумав прикарпатський вівчар Іван Струк, погнати свою отару у Закарпаття на ярмарок. Перевалив через гори й спустився до Чорної Тиси. Аж тут його застала страшна негода (бо було це восени). Заметіль та жахливий снігопад змусили вівчара з його помічниками зупинитись, аби перечекати завірюху. Але метіль мела і мела. День, два, тиждень. Бачить Іван, що буде лихо. Загине він з усією родиною, якщо не піде звідси… Покинули вівчарі отару й повернулися додому. Навесні ж вирішив Іван поглянути, що ж сталося з його вівцями. Був він певен, що пропали вівці від страшного холоду та від вовчих зубів. Але… отара виявилася не лише цілісінькою, але й дала приплід. Бачить Іван що це місце святе, й що це знак Божий. І вирішив він оселитись тут, на березі Чорної Тиси, зарослому ясеневим лісом. Звів він кілька хат, а хутір назвав Ясіня. Так з’явилося відоме карпатське поселення. А на подяку Богові, що так чудесно порятував його, зрубав він гарну церкву. Струківську церкву.
Екскурсоводи часто кажуть, що то саме вона стоїть на пагорбі над Чорною Тисою.
Церква Вознесіння Господнього, зведена колись Струком, давно вже зникла – чи то згоріла, чи струхла, чи люди розібрали. На її місці стоїть новіша церква, збудована на місці старої у 1824 році. Фахівці стверджують що цей храм є одним із найдосконаліших дерев’яних храмів Гуцульщини. А поряд із ним збереглася не менш досконала дзвіниця, яка, можливо, є старішою за церкву, адже була перенесена сюди з іншої частини села у 1895 році. А коли її збудували – точно невідомо, дослідники припускають що у 1811 році.
Струківська церква зовсім невеличка, але вона є найбільш шанованим православним та греко-католицьким (так, служби тут проводять і ті й ті, по-черзі) храмом у Ясінях. Нині вона, разом із церквою в Ужку, два представника Закарпаття у Списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Щоб до неї дістатись, потрібно перебратися на правий берег Чорної Тиси. Для цього є ефектний підвісний міст.
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
