Келечин – Ужгород (від Години)
Етап №3. Серпень 2004 року. До етапу №1 До етапу №2
Склад учасників: Людмила Сорокіна, Роман Маленков, Олег Година.
Глава І (Келечин-Лисичово).
Третій етап, як і перший, передбачав піше пересування. Мета – закінчити експедиційні дослідження і дістатися до кінцевого пункту проектованого газопроводу в межах України, тобто, до кордону із Словаччиною. За кілометражем, а тому й за часом, це найтриваліший із всіх етапів експедиції. Логічно було б стверджувати, що і за об’ємом вражень останнє експедиційне відрядження повинне тримати пальму першості. І це так. Але треба сказати, що гострота відчуттів стала зменшуватися (можливо тому, що вже третій етап, можливо, що найдовший), іноді поступаючись місцем більш прагматичному підходу до виконання поставлених завдань.
Сорокіна Людмила Юріївна
Перший день відрядження добиралися до місця, з якого передбачався вихід безпосередньо у маршрут. Спочатку потягом до Воловця, потім маршрутним мікроавтобусом у бік Міжгір’я. Але до цього районного центру Закарпатської області не доїхали, а вийшли на розвилці доріг, одна з яких вела до села Річка. Взагалі підкупає простота, з якою даються в цій місцевості назви. Село лежить в долині річки з однойменною назвою. Ну а головна водна артерія Міжгірського району носить не менш просту і влучну, але більш гордівливу назву – Ріка. Отже, Закарпатська область, Міжгірській район, річка Річка. Все чітко, лаконічно і зрозуміло.
Дорога вздовж Річки була гарною, тому без особливих труднощів дісталися до місця, з якого можна було починати рух по нашій експедиційній трасі. Вирішивши, що за роботу ми приймемося із завтрашнього дня, стали шукати місце першої ночівлі. І тут виникли ускладнення. Всі більш-менш рівні ділянки були зайняті сінокосами, що впритул підступали до річки. На скошеній траві намети ставити незручно. Характер господарів сінокосів був невідомий. Та й затишку відкрита місцевість поряд з дорогою не додавала. Довелося перебиратися убрід на інший берег притоки Річки – Тюшки, де насилу відібрали місце для табору. Прямо під крутим схилом.
Річка Тюшка (притока річки Річка) та церква у селі Річка
Вранці наша дорога прямувала через поселення Тюшка, від якого нам потрібно було піднятись на полонину Боржава, відому своєю мальовничою горою Стій (1681м). Стій залишився осторонь, хоча ще декілька днів його велична вершина періодично відкривалася нам з різних ділянок. А на шляху нашої траси знаходилося інша гора цього хребта – Ополонок (1171м).
Біля підніжжя ми вступили у буковий ліс, який помітно скрасив дорогу. Стрункі високі буки давали приємну тінь. Не зважаючи на щільність дерев, абсолютно не було відчуття похмурості, швидше навпаки – ліс дихав здоров’ям, свіжістю, охайністю і навіть можна сказати нарядністю. Не дарма вважається, що букові ліси, – одні з найкрасивіших в Європі. Правда, в середній частині схилу нас якийсь час супроводжувало далеке гудіння бензопил, і попадалися зрубані, заготовлені на вивіз стовбури цих благородних дерев. І, відповідно, пні. Поки ніхто з нас ще не знав, що в найближчі півтори доби це будуть чи не єдині ознаки діяльності людини. Дзижчання бензопил залишилося позаду, схил ставав крутішим, все частіше доводилося зупинятися, для перепочинку. Після однієї з таких зупинок відбувся випадок, що характеризує кут нахилу схилу і складність утримування рівноваги. Я трохи не розрахував вагу рюкзака при закиданні на плечі і, втративши рівновагу, декілька метрів котився вниз, поки мені не вдалося зачепитися за одне з дерев руками й іншими кінцівками. Ліс продовжував виглядати привітно, а кут нахилу збільшувався. Біля чорничної галявини вирішили, що штурмувати вершину і втрачати робочий час немає сенсу. Обійшли її по схилу. І тут почали пустувати компаси. І псуватися погода. Тому спочатку вийшли не в ту сторону – на перевал Присліп. Дивуватися вдалій назви перевалу не було часу: над головою нависли низькі хмари, накрапував дощ, на гори опускався вечір. Вирішили, що перш ніж розбивати табір, потрібно трохи повернутися і вийти на трасу нашого маршруту. Приблизно за годину цю задачу було виконано. Ще через деякий час серед повсюдної нерівності поверхні і вітру вдалося знайти хороше місце для табору.
Коріння бука та і самі дерева часто мають химерну форму
Відроги хребта Боржава
Початок підйому на хребет
Воду довелося шукати окремо. Набирали її буквально по краплях біля витоку одного з гірських струмків. Тільки за вечерею звернули увагу, що давно не бачили і не чули людей. І взагалі, місцевість виглядала дико, навколишня атмосфера злегка віддавала чимось потойбічним. Ось кого вистачало – так це комарів. Вночі поспати нормально не вдалося, тому що навколо табору хтось ходив, розміреним кроком, не схожим ні на стукіт копит, ні на метушню гризунів. Хто це був – так і не з’ясувалося. Декілька виходів з намету з метою встановлення особи гостя не увінчалися успіхом. Як тільки ми з’являлись на вулиці, звуки кроків пропадали.
Перевал Присліп (від Маленкова)
Чому ми збились з маршруту на перевалі Присліп?.. В простій ситуації звернули в протилежний бік. Маючи компаси, карти і досвід мандрівок у значно складніших умовах. Присліпило?..
На перевалі стояв кам’яний хрест – відмітка для подорожуючих. По безлісому гребню проходила старізна напіврозбита дорога, яка в сотні метрів за хрестом пірнала у рідкий, але високий і, на вигляд, старий лісок. Мені це місце нагадало казкове роздоріжжя з каменем: “Наліво підеш – коня втратиш…” Або битий шлях із Солов’єм розбійником.
Повернувшись на потрібну дорогу, ми розбили табір в кількох кілометрах від перевалу, у густому буковому лісі, на терасці під (і над) стрімким схилом. Вночі чули звуки, що дуже нагадували людські кроки – ніби хтось тихенько ходив навколо табору. Коли ми виходили з намету – звуки зникали.
Вже потім, з Інтернету, я довідався, що ми не єдині, з ким відбувались дивні речі біля перевалу Присліп. Наприклад, значна група туристів бачила один і той самий сон – нібито навколо табору галасують люди. Прокинулись всі одночасно. Вийшли. Звичайно, галас зник, а навколо було пусто.
Або історія з туристом, який надвечір відійшов “до вітру” й побачив групу людей в білому одязі. Вони піднімались вгору крутою стежкою. Їх було дванадцять. На руках в одного з них кричало немовля. І це в темному глухому лісі далеко від людських поселень. Жах…
Стоянка поряд із перевалом Присліп
(Знову від Години) Третій день перебування на маршруті теж був багатий подіями. Спочатку приємними. Продовжував радувати буковий ліс. На одній з ділянок хребта потрапили на невелику вирубку, завдяки якій відкрився захоплюючий подих вид на відроги хребта і глибоку долину загубленого серед дерев і тому невидимого водотоку басейну річки Боржава. Спочатку нам в голову не прийшла думка, що трохи пізніше нам в подібний каньйон доведеться спускатися. Продовжили шлях вниз досить бадьоро, кут нахилу був невеликим, до того ж за попередній день набридло постійно підійматися. Навіть гриби встигали збирати. Але далі стало важче. Характер рельєфу і рослинності не дозволяв зручно йти по траверсу. Довелося спускатися “в лоб”. Ноги (особливо пальці) надовго запам’ятають цей спуск, що ніяк не бажав закінчуватися, хоча іноді здавалося, що найважче вже позаду. Від всіх учасників експедиції окрема подяка оголошується красивому буковому лісу за те, що погіршував видимість і не давав можливості нормально оцінити обстановку (не було видно, скільки ще спускатися).
Краєвиди з Боржавського хребта
Як тільки опинилися на рівному місці – в долині річки Васькова, притоки Боржави – всі тут же кинулися розбуватися, щоб випрямити пальці і переконатися, що на нижніх кінцівках ще не утворилися копита. Пообідавши, попрямували вниз за течією, у бік околиць села Лисичове. Через годину-дві нарешті побачили перших людей за довгий час. Ними виявилися туристи, що стояли табором на березі ріки. Аж до вечора особливих складнощів, якщо не рахувати довгий обхід великої рекреаційної зони цього розкиданого села з великою кількістю хуторів і пошуки спокійного місця для табору ближче до траси нашого маршруту, не виникло. Під час грибної вечері рада учасників експедиції ухвалила нову стратегію робіт, мобільнішу, враховуючи що характер місцевості дещо змінився, і збільшилась кількість населених пунктів. З наступного дня вирішили стояти табором в одному місці два дні. Спочатку повинен був слідувати маршрут в один бік уздовж траси газопроводу від точки стоянки, а наступного дня – в протилежний. При цьому двоє без важких рюкзаків відправляються в маршрут, а один залишається чергувати. Після цього повинен був відбутися переїзд на рейсовому автобусі в наступну точку дислокації.
В перший день у якості сторожа та кухаря у таборі залишився я, а Роман і Людмила Юріївна відправилися у бік гори Кичера-Росушка. Треба сказати, що за цей день ми (я і Роман) встигли сходити і в наступний за планом маршрут. Тому з почуттям виконаного обов’язку могли відправлятися до місця наступної дислокації – долини річки Боржава між досить крупними населеними пунктами Керецьки і Березники.
І знову про назви. Навряд чи хтось з читачів вгадає, на який склад в назві селища Березники місцеві жителі ставлять наголос. Виявляється, на третій. Подальше спілкування з населенням цього регіону показало, що це не останній дивовижний випадок. У нас навіть увійшло до звички мало не щодня тестувати чергового, що залишався у таборі, на знання місцевих звичок ставити наголос. Ось ще деякі приклади: Кальник – наголос на другий склад, Бобовище – на третій, Клочки – на перший, причому через “ьо”! Кльочки! Ну і так далі…
Глава ІІ (Лисичово – санаторій “Карпати”)
Виїзд з Лисичового затягнувся. Це вже ми винні. Коли питали, у скільки відправляється автобус, забули уточнити, за яким часом одержали відповідь: за київським або за місцевим. І в результаті запізнилися. Довелося виловлювати когось з мешканців села з пересувним засобом. Пересувний засіб виявився “копійкою” (“Жигулі” першої моделі) з причепом, що добре, і магнітофоном, що погано. В процесі їзди після кожної купини озиралися через заднє скло на причіп для підрахунку укладених в нього інвентарних предметів, тобто рюкзаків. Під звучання чи то радянської підліткової естради 80-х (по музиці), чи то шансону (по текстах), що оповідали на повну потужність майже дитячим жіночим голосом про суворі злодійські закони, нарешті, дісталися до потрібного нам місця. Після висадки піднялися на невеликий вододіл, і мені здалося, що ми потрапили не в долину річки Боржава, а до Південно-Східної Азії. Долина була повністю вкрита клаптиками городів з різноманітними культивованими рослинами. Зверху це нагадувало рисові поля. До речі, різноманітна деревна широколистяна рослинність по схилах долини теж додавала схожість з Азією. Тільки північнішою. Не беруся захищати достовірність цієї схожості, але в той момент перше слово, що прийшло в голову, було “Китай”.
Одна з багатьох місцевих добавок до раціону учасників експедиції – гриби. На фото велетень білий гриб
Розбили ми табір в середній частині схилу на невеликому рівному виступі, що підіймався серед сінокосів. Господарем ділянки виявився колоритний персонаж – Іван – середнього віку чоловік, володар дива техніки, що насилу пересувалася, сконструйованого із старого “ГАЗу” і трактора. Мало того, що він говорив швидко, ковтав слова і, природно, на місцевому діалекті. Він ще і декілька букв не вимовляв. Більш-менш на рівних з ним міг спілкуватися тільки Роман. Особисто я частіше уловлював тільки загальне значення фраз, та й то дякуючи справді італійській міміці і жестикуляції гостинного господаря, що спокійнісінько сидів вечорами біля нашого багаття на мокрій траві з босими ногами і в розстебнутій сорочці, тоді як ми накидали куртки. Його фразою, що найбільш запам’яталася, за два дні знайомства став вираз його геополітичної орієнтації: “Русія – то сила. Там всьо є”.
Того дня відправитися в маршрут нам з Людмилою Юріївною не вдалося. Точніше, вдалося, але не встигли ми відійти від табору і на кілометр, як припустила злива. Вирішили поки з героїзмом почекати і повернутися до наметів, де Роман вів з дощем і градом героїчну битву за гарячу вечерю. При цьому колега встигав вести світську бесіду з вищезазначеним Іваном, що прийшов на знайомство до гостей.
Букам на межі лісу і полонини доводиться не солодко
“Дача з туалетом” – саме такий орієнтир вказали нам місцеві мешканці при спуску з Кичери-Росушки
Долина річки Боржава в районі села Березники
Стоянка на хребті Великий Діл
За наступний трудодень ми надолужили упущене і встигли провести два маршрути в обидві сторони від табору. У вечірній бесіді Іван пообіцяв принести нам свіжовиготовлений сир (з його вуст це скоріше звучало як “фир”), але наступного ранку довго його чекати у нас не було часу. Довелося відправлятися в подальший шлях без сиру. Нам належало добратися на попутках до Росоші і підійнятися на хребет Великий Діл. Перша частина плану була справою техніки, друга – як виявилось, теж. На самому початку шляху на хребет нас вдало підкинув “Урал”, що прямував туди ж. Тепер нам залишалося тільки міцно триматися за борти кузова, ухилятися від нависаючих над розбитою грунтовою дорогою гілок, встигати насолоджуватися захоплюючим дух виглядом, що відкривався у міру збільшення висоти, і радіти, що все так добре склалося. Дистанцію, яку ми подолали за півтори години, пішки, з рюкзаками, нам би довелося долати годин п’ять. Того дня, визначивши місце табору на хребті, встигли навіть сходити в невеликий робочий маршрут. Стоянку ми влаштували практично на трасі газопроводу, недалеко від мальовничого невеликого озерця, що виникло, швидше за все, унаслідок робіт з укладання труб. На північному сході гордо височила вже знайома нам гора Стій. Розташування на хребті давало два недоліки: сильний вітер та нічний холод.
Але пройшла ніч, і холод змінився практично нестерпною спекою. Цього разу вперше за останні дні в маршрут вийшли всі члени експедиції, тому довелося згадати про важкі рюкзаки. Шлях лежав прямо по хребту – кордону Свалявського та Іршавського районів. По лісу йти було незручно, а на дорозі порятунку від сонця шукати було неможливо. До кінця дня всі ми, хто більше, хто менше, відчували деяке нездужання від втрати вологи і дії тепла. Увечері, для того щоб знайти зручне місце для табору біля води, відхилилися з хребта на північ, де на карті позначався санаторій. Установа для відпочинку зустріла нас високою огорожею і гучним гавкотом за ним. Тембр гавкоту й його шаленство не провіщали нічого доброго від зустрічі з такими сторожами. До того ж в деяких місцях огорожі були щілини. Схоже, санаторій був на ремонті. Ми з миром відійшли подалі і розмістилися недалеко від досить повноводного водотоку.
Вид на хребет Боржава з Великого Долу. В центрі найвища гора Боржави – Стій (1681м)
Озерце на хребті Великий Діл
Вранці в маршрут вийшли Людмила Юріївна і я. Цей день був останнім, коли ми вибиралися на висоту більше 1000 м над рівнем моря (гора Дайманів, 1018м). Перебравшись через гору, вишли на Берліїв Діл, як шлагбаум перекриваючий шлях Великого Долу до долини однієї з найбільших річок Закарпаття – Латориці. Окинувши поглядом село Брестів, що розкинулося знизу, стали повертатися в табір. Карпати закінчилися, західніше лежало Закарпаття.
Наступного дня ми через село Стройне та райцентр Сваляву дісталися до відомого санаторію “Карпати”, основою якого є пам’ятник архітектури ХІХ ст. – замок-вілла австрійського графа Шенборна. Провівши невелику самостійну екскурсію навколо санаторію, відправилися на лівий берег Латориці шукати місце для стоянки, що виявилося справою нелегкою. Розбили практично на краю урвистого берега табір і пообідали. День котився до вечора, але це не зупинило нас з Романом. Ми вирішили вийти в робочий маршрут у бік Брестова. Таким чином ми намагалися заощадити один вихідний день для поїздки до Мукачевого. Про що надалі не пошкодували.
Привал (Роман Маленков та Олег Година)
Траса газопроводу на хребті Великий Діл
Отже, спершу нам належало перебратися через Латорицю убрід. Вода доходила до поясу, все необхідне для маршруту довелося тримати на витягнутих вгору руках. Роман подолав водну перешкоду набагато швидше, але при цьому трохи пошкодив ступню. Потім декілька днів він накульгував. Але найвеселіше чекало нас попереду. Траса газопроводу нагадувала джунглі, не обійшлося без ліан. Джунглі ці складалися з акації, чагарників ожини і кропиви – тобто, рослин, що колють і ріжуть. Плутаючись і чіпляючись одягом, дряпаючи шкіру, ми нарешті пробилися у нормальний листяний ліс. До Брестова, крім того, що Роман бачив оленя, нічого незвичайного не відбулося. По дорозі назад вже було не обов’язково триматися нашої робочої траси, а повертатися по джунглях схилів, у нас не було ніякого бажання. Вирішили вийти на хорошу стежку і спуститися до річки. Тим часом, почало темніти. Особливо в лісі. На одній з просік у сутінках на нас трохи не налетіла сова, повернувши в гущавину буквально за декілька метрів перед нами. До Латориці вийшли вже у повній темряві. Це додало гострих відчуттів при перетині річки. Я знову долав її набагато довше. У одному з місць я в темноті збився з броду і хвилини чотири стояв на слизькому підводному камені, балансуючи, борючись з течією і намагаючись вгадати напрям, який завдав би мені найменших втрат. Більш-менш вгадав. Вийшов з води злегка змокрілим, але цілком неушкодженим. У табір ми повернулися близько одинадцятої вечора.
Вид на Латорицю з експедиційного табору
Глава ІІІ (Санаторій “Карпати”-Кленовець-Кальник)
За планом, наступний робочий день повинен був стати коротким. До обіду ми з Людмилою Юріївною були вже у таборі і запаковували речі по рюкзаках. Спочатку нам належало відвідати замок у Чинадієво, а потім знайти місце нічлігу в головному пункті програми вихідних – Мукачевому. Чинадієвський замок не дуже вразив. Невеликий, хоча з досить потужними стінами. Відразу було видно, що будувати прагнули його на совість, а використовувати (особливо в останнє сторіччя) – навпаки. Та і зараз, судячи з усього, до нього нікому немає ніякої справи, окрім декількох приватних осіб (художників), що намагаються вести реставраційні роботи. Зате вулиця, на якій замок знаходиться, всім здалася дуже цікавою. Мінімум зелені, максимум пилу, монотонні кам’яні будівлі, нечисленні повільні перехожі. Хтось провів паралелі з болівійським містечком, і дотепер Чинадієво у мене асоціюється саме з цією південноамериканською країною.
Замок-вілла графів фон Шенборн. Зараз це один із корпусів санаторію “Карпати”
Кінцівку дня присвятили поїздці до сусіднього Мукачевого і поселенню в готелі “Латориця”. До основного корпусу нас не пустили, тому що його повністю окупували македонські робітники. Довелося знімати номер в новому, більш дорогому корпусі. Увечері, примусивши себе відірватися від міського квартирного комфорту після стількох днів наметового життя, вишли на розвідувальну прогулянку в центр міста. Скажу просто – Мукачево сходу нам сподобалося, хоча детальніше розглянути це місто з майже стотисячним населенням вдалося в інший день.
Мукачеве (від Маленкова).
Мукачеве – друге за кількістю населення місто Закарпаття – справило враження “справжньої Європи”. Шпилі готичних храмів та церков, двоповерхова охайна архітектура, пішохідний центр, екзотична, сумновідома ратуша – все це чомусь нагадало мені Данію (в якій я ніколи не був). А вузенькі, заповнені транспортом, вулички переконали в тому, що місто колись було єврейським центром. Це підтвердила і пам’ятна табличка, яка нагадувала, що в Мукачевому колись жило більше тридцяти тисяч євреїв. Їх знищили гітлерівські окупанти.
Мукачеве – місто з понад тисячолітньою історією. Його заснування датують ІХ століттям. Воно одне з найбільш інтернаціональних в Україні. Історія міста пов’язана з русинами-українцями, угорцями, валахами, поляками, словаками, австрійцями та іншими європейськими народами. Воно було центром угорської домінії, столицею Трансільванії, осередком повстання проти австрійців; належало Київській Русі, Угорщині, Австрії, Румунії, Чехословаччині, Німеччині, СРСР.
Мукачівський замок “Паланок” (ХІ ст.) – видатна пам’ятка історії та військової архітектури
За довгу історію в місті накопичилось безліч пам’яток історії та культури. Оглянути ми встигли лише історичний центр та замок, але і цього вистачило для того, щоб запам’ятати місто назавжди.
Після яскравих вихідних потрібно було повертатися до роботи. Місцем наступної – і останньої – стоянки ми вибрали правий берег річки Визниця між населеними пунктами Кленовець, Верхня Визниця і Кльочки. Перший маршрут, учасниками якого стали Людмила Юріївна і Роман, передбачав повернення по трасі газопроводу у бік Чинадієво.
Чинадієво-Кленовець. Водоспад Скакало (від Маленкова)
Маршрут Чинадієво-Кленовець нам випало пройти з Людмилою Юріївною. За картою неподалік Чинадієво в трьох сотнях метрів від траси газопроводу розташований водоспад Скакало. Ми вирішили, що було б нерозумно не поглянути на нього, будучи майже поряд.
Замок у Чинадієво
Чинадієво виявилось довжелезним поселенням. Мікроавтобусом з Мукачевого ми доїхали до його північно-східного краю. В придорожній крамниці довідались, що водоспад знаходиться ліворуч від дороги Чинадієво-Синяк, і до нього направляють таблиці-дороговкази. Спочатку дороговкази були, але, як тільки вони виявились справді потрібними, зникли. Тому нам довелось трохи поблукати в пошуках Скакала. Очевидно, туристична стежка веде до підніжжя водоспаду, а ми вийшли на нього зверху.
Водоспад утворився в місці виходу на поверхню вулканічних порід. Спочатку він біг по півметровим кам’яним терасам. Потім вода падала з двох- трьохметрового уступу. Найвищою і головною ділянкою водоспаду виявилась скеля висотою метрів п’ять. Потічок, що утворив Скакало, справді скакав з порогу на поріг, тому назва водоспаду досить влучна.
Видовище, яке ми побачило біля підніжжя вулканічної стіни, з якої падав Скакало, настільки зачарувало нас, що ми не злякались холоду і скупались під потоком води.
Водоспад Скакало
Далі був мальовничий маршрут через відроги Вулканічного хребта. Характерні його особливості: глини червоно-коричневого кольору, дуже стрімкі спуски та підйоми, що поставали стіною і нагадували траси для гірськолижного слалому, а також села, що лежали не в долинах річок, як всюди у Карпатах, а на терасах, так що схили були і під, і над селами. Чи не вперше в експедиції зі схилу ми бачили знизу по два три села, а коли спускались в долину – села виявлялись над нами. Ще однією особливістю цієї ділянки Карпат була велика обжитість місцевих гір. Всюди ми бачили сліди людської діяльності, села розташовувались близенько одне біля одного і були вони не завжди лінійного типу – мали вулиці і провулки.
Цілий день стояла прекрасна сонячна погода, тому маршрут Чинадієво-Кленовець виявився схожим на цікаву екскурсію. Завжди б так.
(Знову від Години) Вночі відбулося справжнє стихійне лихо у вигляді божевільної грози. Іноді здавалося, що вітер знесе не тільки намети, але й невеликі дерева. Блискавки з’являлися з небувалою частотою і періодичністю, підганяючи один могутній гуркіт грому за іншим. Намет Людмили Юріївни затопило і ледве не знесло у річку. На ранок вода в обуреній, зі зміненим кольором, Визниці піднялася майже на метр. Ще б небагато, і річка захопила в свої обійми наш берег. Але обійшлося. Корови, які щодня перегонили через Визницю на пасовища недалеко від наших наметів, боялися переходити річку убрід.
Стоянка біля Кленовця. Річка Визниця до і після зливи. “Знайдіть десять відмінностей”
Дощ трохи ущухнув, і ми з Романом вирішили, що можна відправлятися на роботу. Нам було необхідно дістатись маршрутками спочатку до Мукачевого, потім – до Кальника, а звідти пішки повертатися уздовж нашої траси. А Людмилу Юріївну чекало важке чергування.
У Мукачевому пошук рейсового пересувного засобу на Кальник затягнувся. З городян ніхто точно не знав, звідки воно відправляється, та зате з упевненістю всі говорили, що воно є. Знову зарядив проливний дощ, а ми в робочому одязі бродили по місту, промоклі наскрізь, у пошуках заповітної “маршрутки”. Хтось порадив почекати її біля Мукачевського драматичного театру. По першому наведенню ми театр не знайшли, а коли намагалися дізнатися про його місцеположення у іншого перехожого, він здивовано глянув на наш зовнішній вигляд, але все-таки підказав. “Маршрутку” ми все-таки знайшли (хоча не біля театру). Дощ не затихав. На краю Кальника ми виявили покинуту, напівзруйновану, господарську будівлю. Головне, що у неї місцями був дах. Сховавшись від дощу, оцінили по карті обстановку і поспівчували сьогоднішньому черговому по табору. Людмилі Юріївні, окрім звичних обов’язків чергового, доводилося боротися з дощем, намагатися не дати намокнути сухим речам (таких було небагато), та ще якось просушити намоклі. В першу чергу, свій намет. Треба сказати, що вона з честю справилася з більшістю з цих турбот. Дощ продовжував лити, або, як там говорять, падати. Часу перечікувати його не було. Натягнули задушливі дощовики і відправились по глинистій розкислій дорозі вздовж виноградників. Вишли до околиці села Бобовище, оточеного фруктовими садами, і відправилися уздовж шосейної дороги в обхід, тому що при спробі пройти по трасі газопроводу далі грузнули в глину яскравого червоно-бурого кольору.
Через селище Льохово (по карті Лохово) знову вийшли на нашу маршрутну трасу. Дощ закінчився ще біля Бобовища, а зараз навіть короткими періодами пелену хмар своїми променями проколювало сонце. Передчуваючи наближення нашого табору, взяли гарний темп, не забуваючи, звичайно, зупинятися для роботи, майже увірвалися в Кльочки – цікаве селище, що компактно розташувалося на схилі (тоді як більшість населених пунктів розміщуються в долинах, по схилах дрібно розсипаючи свої околиці).
Після вечері, випили бобовищенського вина, купленого в Мукачевому, проводили захід сонця, “поспілкувалися” з молодим чорним догом, що звично з’являвся у сутінках біля нашого табору (Роман при першій зустрічі здалеку прийняв його за теля). Останні дні члени експедиційної групи все частіше задумливо мовчали. З одного боку, за стільки днів, проведених разом, ми навчилися розуміти настрій один одного з півслова, з іншого – всі згадували про те, що залишилося в Києві і тих, кого довго не бачили, з третього – довге спілкування у вузькому колі не додає свіжості у відносинах між людьми.
І знову буковий ліс…
Глава IV (Кальник – Часлівці).
Наступного дня відбувся мій останній робочий виїзд по маршруту Кленовець – Мукачеве – Кальник і вихід Кальник – Ірлява – Чабанівка – Дубрівка. З погодою цього разу було все гаразд. Відносно рівна місцевість сприяла легкій ході. Головними перешкодами тепер стали численні канали, які іноді доводилося обходити. Ми з Людмилою Юріївною проявляли мінімум позапланової допитливості, майже повністю зосередившись на роботі. Правда, довго довелося стояти на трасі Ужгород – Мукачеве, чекаючи який-небудь громадський транспорт. Намагалися навіть зупинити автобус Кошице (Словаччина) – Мукачеве, але водій нас проігнорував. У результаті добралися до місця нашої вже напівтижневої стоянки. Пізно увечері, коли ми вже збиралися спати, відбувся невеликий інцидент з місцевим, м’яко кажучи не зовсім тверезим, жителем. Він спеціально приїхав на підводі і настійно запрошував у гості. Після нашої ввічливої відмови він прийнявся то падати в ноги у благаннях, то погрожувати, що привезе “хлопців” і розвалить з ними наш табір. Ми залишалися ввічливими і непохитними. Нарешті наше терпіння виявилося сильнішим, і він, гуркочучи возом, від’їхав. Але незабаром повернувся з тією ж пропозицією, знову відхиленою. Другий раз він від’їхав в спокійнішому настрої і більше не повертався.
Останній маршрут (від Маленкова).
Останній маршрут виявився найдовшим. Загальна його схема була такою: Кленовець-Мукачево-Ужгород-Часлівці (компресорна станція)-Дубрівка-Мукачево-Кленовець. Майже дві сотні кілометрів загальної відстані й два десятка – робочої.
З горем пополам, майже в обідню пору, дістались ми з Людмилою Юріївною села Часлівці та компресорної станції. Саме звідси і почався наш останній робочий маршрут. На шматочок – компресорна станція – державний кордон ми вже не мали часу. Потрібно було повертатись до Києва.
Це вже були далеко не гори, це була рівнина, точніше низовина. Траса газопроводу проходила полями, пасовищами та луками, густо порізаними брудними і глибокими дренажними каналами. Щоб перебратись через них, доводилось навертати лишній кілометраж в пошуках бродів та містків, а потім знову повертатись на газопровід. Темп був просто шаленим, а просування вперед майже ніякого. Плюс страшна спека. Плюс думка, що ми майже за сотню кілометрів від табору без засобів для ночівлі та харчів.
День котився до вечора. Годині о п’ятій ми вирішили не прямувати до кінцевого пункту (елементарно не встигали), а повернути у село Великі Геївці, а це ще кілометрів п’ять, щоб звідти їхати в Ужгород.
Великі Геївці виявилось значним населеним пунктом з двома величезними похмурими храмами, з населенням, що між собою спілкувалось незрозумілою мовою (я вирішив що це суміш словацької, угорської та німецької), а з нами переважно російською, з двомовними дорожніми знаками (як і всюди поблизу Ужгорода). Виявилось, що останній транспорт з В.Геївців до Ужгорода вже давно пішов, але можливо ще буде автобус з Часлівців. От і довелося нам закінчувати тим пунктом, з якого почали останній маршрут. Для цього ми пройшли ще десяток км.
О пів на дев’яту ми приїхали в Ужгород. Вскочили в останню “маршрутку” до Мукачевого. Коли дістались Мукачевого – було вже за десять годин. До Кленовця довелося їхати на таксі. В табір потрапили майже опівночі.
(від Години) В останній експедиційний день я залишився на чергуванні. День видався дуже спекотним. Вода у Визниці вже опустилася, і річка прийняла звичний вигляд. Загоряючи, періодично купаючись (якщо купанням можна назвати обмивання в річці, що не скрізь доходить по коліна) і покурюючи, я відважно охороняв наш табір від посягань ворогів. Наближався вечір. Вечеря була вже готова, компот з ожини, що виростала навколо стоянки удосталь, зварений. Згущалися сутінки. Колеги затримувалися. Я напівлежав на каріматі і чекав. З дивовижною пунктуальністю знову з’явився наш вечірній друг. Дог не став мені заважати, і замість звичної вимоги уваги до себе влігся поряд, поклавши свою голову мені на ногу, і теж почав чекати. Але його молодий організм хвилин через двадцять став вимагати рухів. Звір відправився побродити округою, по дорозі назад він ще раз ненадовго забіг в наш табір перевірити, чи не приїхали інші. Почекавши ще небагато, він зник у темряві. Прибули ударники праці ближче до півночі і заявили, що робоча частина експедиції завершена, і можна наступного ранку збиратися додому. Ніхто поки ще не уявляв собі, що повернення до Києва затягнеться.
А затягнулося повернення внаслідок відсутності на мукачевському залізничному вокзалі прямих квитків до Києва. Були два варіанти: або дістатися до Львова і там дістати квитків, або їхати до Вінниці і там спробувати щастя. Вибрали другий варіант, тому що у Вінниці ніхто з нас не був. Нормально місто оглянути не встигли, але з того, що бачили, нічого видатного не помітили. На автобус узяти квитки теж не вдалося (про те, як ми добиралися до автовокзалу, про численність помічників в цьому і про їх суперечливі свідчення окрема розмова). У результаті все-таки довелося повертатися на залізничний вокзал і брати квитки на вечірній потяг. Нарешті нас чекав Київ. До етапу №1 До етапу №2
Текст Олега Години та Романа Маленкова. Фото Людмили Сорокіної, Олега Години, Романа Маленкова
