Купинські «родзинки», шляхта та «помєщікі»

Село, а колись містечко Купин може похвалитися мабуть найбільш різноплановою колекцією пам’яток та туристичних принад.

Почнемо з природних. Власне від Купина починається знаменитий Смотрицький каньйон, що сягає піку своєї величі біля Кам’янця-Подільського. Також в Купині маємо водоспад Шум. Як для гірської місцевості це просто великий поріг, а от на рівнинному Поділля він має статус найбільшого водоспаду Хмельницької обл.

А ще тут дивовижні краєвиди. Зокрема відомий польський фізіограф Францішек Ксаверій Ґіжицький у своїй книзі «Podróże w gór Miodoborskich» (Подорож до гір Медоборських) що побачила світ у 1809 р. порівнював Купин і його околиці із Далекарлією у Швеції. Наразі цей регіон називається Даларна, і дійсно схоже.

Історичні пам’ятки Купина цікаві різноплановістю, що виходить далеко за межі класичного туристичного тріо «замок-храм-цвинтар».

Перша «родзинка» чекає одразу при в’їзді до екс-містечка. Про цю пам’ятку можна сказати «три в одному».

Йдеться про плато, на якому знаходиться старий єврейський цвинтар  XVIII -ХХ ст.ст. Цвинтар дуже цікавий – тут маємо низку мацев прикрашених надзвичайно рідкісними, а часом навіть унікальними сюжетами.

Крім того на теренах некрополя добре видно систему валів і ровів, що залишилися від оборонної споруди XV- XVII ст.ст. на місці якої згодом постав цвинтар. Біля дороги також можна побачити основу мурованої башти (про саму башту згадується у Юхима Сіцінського).

Думаєте все? А ні! Дуже зручне для оборони плато над Смотричем люди помітили ще за сивої давнини. Тож тут маємо ще й велике поселення ранньої залізної доби (скіфи).

Скіфські кургани біля Купина теж є. Кілька із них у 2018 р. дослідила археологічна експедиція на чолі із відомим подільським археологом Анатолієм Гуцалом. Знайдені артефакти стали окрасою експозиції «G-museum» в Городку.

В Купині, одразу під цвинтарним плато маємо ще одну дивовижну пам’ятку – т.з. «Турецький міст» – дуже мальовничий арковий старовинний міст, який, як це добре видно з назви, ніби то поставили турки за часів османського володарювання на Поділлі.

Насправді, оте «турки построїли» на Поділлі кажуть чи не про кожну давню споруду. Це такий ж популярний, але одночасно абсолютно безпідставний народний міф, як і «підземні ходи до Кам’янця, Хотину та Почаєва». Це чудово знають не лише історики, а навіть краєзнавці аматори. Повірити в «турків» може хіба що недолугий краєзнавець початківець.

Цікавими пам’ятками є місцеві млини. Один на Смотричі, інший на р. Чорноводці.

Яскравими об’єктами є й старі християнські цвинтарі. На «майже сучасній» частині некрополя можна побачити унікальний меморіал «втраченому коханню» (1967 р.).

Зберігся в Купині і «панський будинок», який належав дідичам містечка Стадницьким та Грабянкам.

Останні були надзвичайно цікавими персонажами. Про Тадея Грабянку  – короля Ілюмінатів Авіньйону, якого ще на початку ХХ ст. чимало дослідників вважали «тим самим графом Каліостро»  опустимо. Згадаємо про його дружину Терезу Стадницьку.

По тому, як її безталанний чоловік фактично кинув сім’ю та подався до Авіньйону будувати новітнє «Царство Боже», вона незабаром переїхала з помпезного палацу в с. Остапківці до свого відносно невеличкого будинку в Купині (Остапківці залишила дітям).

Тут вона всю свою енергію присвятила розвитку містечка.

Польсько-український історик Ентоні Ролле у своїй праці «Tadeusz Leszczyc Grabianka, starosta liwski i Teresa z Stadnickich, jego małżonka» (1875 р.)  зкрема пише:

«Зокрема пані Грабянська [Тереза Стадницька] старанно працювала над зростанням добробуту селян. Передусім більше світла, казала вона, і тому вона одна з перших заснувала народні школи, а купинську школу хотіла підняти до повітової, трикласної. У маєтку, у двох належних їй містах [Кузьмин, Купин], власним коштом відновлювала церкви…»

Крім того вона щорічно жертвувала 2000 злотих на костел в сусідньому Городку та стільки ж на городоцький кляштор Сестер Милосердя. Будинок Сестер Милосердя на той був центром суспільного життя: тут навчали дівчат, пекли хліб для бідняків, працювала спеціальна аптека для бідного населення Городка тощо.

Після польського Листопадового повстання 1830-1831 р.р. в знак помсти царська влада ліквідувала римо-католицькі чернечі згромадження на теренах підконтрольної Петербургу України. В тому числі закрили і два городоцькі кляштори (Сестер Милосердя і францисканців).

У другій половині ХІХ ст., в колишньому кляшторі були квартири управляючих цукрового товариства «Городок», що належало тогочасному дідичу містечка відомому російсько-французькому вченому-мікробіологу Сергію Виноградському. Про використання споруди на користь усієї громади Городка за С.Виноградського, звісно, не йшлося.

У того ж Ролле читаємо:

«Пані Грабянська докладала всіх зусиль, щоб відродити занепадну торгівлю, переконувала купців осідати назавжди [у Купині], полегшуючи їм будівництво будинків, виділення земельних ділянок за власний кошт, будівництво крамниць і т. д. і т. п.

Одним словом, ця жінка вміла гідно відповідати взятим на себе обов’язкам…»

Важливо, що вона турбувалася про усіх людей, які жили на її землях. У тому числі не лише про християн (українців та поляків), але й про євреїв!

Зокрема Ролле згадує, що:

«Ще раніше вона намагалася зв’язатися з  Єпископом Каменецьким за інструмент для [будівництва] єврейської школи (божниці) у Купині, що мала бути збудована для місцевих ізраїльтян (1783)».

Взагалі досліджуючи історію Поділля постійно стикаєшся з цікавою закономірністю.

«Стара» шляхта, яка володіла маєтностями на цих теренах ще від середньовіччя, ніколи не ставилася до посполитих як до рабів а до володінь, як до годівниці. Ці маєтності у першу чергу розглядалися як мала Вітчизна, яку потрібно розвивати і при потребі боронити. Ті ж чисельні замки ставилися у цих місцях передовсім для захисту місцевого населення від татарських набігів.

Стара шляхетська мораль і світогляд цілком у дусі європейського тренду розглядала ввірені землі як місце про яке потрібно піклуватися і яке потрібно розвивати. Натомість в московинському ключі це була така собі годівничка, з якої можна і потрібно висотувати усі соки не зважаючи на людей. Навіть офіційно данні поміщикам землі і люди «давалісь в кормленіє».

У Річі Посполитій, нагадаємо, феодально залежні селяни не мали нічого спільного з «крєпостнимі» в Російській імперії. У першому випадку це були вільні люди, які за право жити та працювати на землях дідича мали натомість виконувати певні повинності та роботи, або сплачувати за це грошима. Їх неможливо було ані купити, ані продати.  «Крєпостниє» ж у Росії були справжніми рабами.

Якщо про «стару шляхту» і досі згадують з теплотою, то у випадку із суто російськими поміщиками, які починають перебирати власність на Поділлі від другої половини ХІХ ст. – згадують тільки зле.

Якщо взяти виключно терени Городоччини, про які йде мова у цій публікації, то навіть прості громадяни (не історики і не краєзнавці) розкажуть, що хорошого зробили для громад Замойські, Сенявські, Потьоцькі, Тишкевичі, Залєські, Стадницькі, Грабянки тощо.

Що ж хорошого робили для громад пришлі російські пани навіть історики нічого не згадають. Що, наприклад, зробила графиня Ігнатьєва (онука Кутузова) для Нового Поріччя? Та, нічого.

Що доброго зробила для Городка і околиць родина Виноградських, яка володіла цими теренами майже півстоліття? Теж нічого! Хіба що своїм господарюванням та жадібністю довели місцевих до бунту, який потім козаками придушували. Ставлення селян до Сергія Виноградського, останнього поміщика Городка,  було настільки «теплим», що він у своїх мемуарах потім гірко скаржився, що був змушений  постійно ходити з «браунінгом» у кишені…

До речі коли згадувалася «шляхта», то тут мова зовсім не про поляків. Тим більше що у переліченому вище списку половина родів мала «руське» (українське) походження і всі без винятку мали значну частку української крові. Мова про світогляд. У першому випадку європейський, у другому азійсько-московський. І кров тут не є визначальним.

Ті ж Виноградські походили із української козачої старшини, яка в обмін на статус російський «дворян» пішла прислужувати Петербургу. При чому ставши «дворянамі» вони одночасно перетворилися на більших росіян ніж правдиві московити. Сталення того ж  Сергія Виноградського до України, як незалежної держави добре прослідковується в його мемуарах:

«Петлюровщина, захватив всю Малороссию, держалась в Новороссии недолго. Банды Петлюры доходили до Одессы и проникли в нее, но удержались всего несколько дней».

Натомість про білогвардійські загони в тих ж мемуарах йдеться більш ніж тепло. «Єдінонєдєлімщіки» Денікіна для Сергія Миколайовича були ментально та світоглядно своїми. На відміну від незрозумілих і ворожих «банд Пєтлюри»…

Зневажливе ставлення Сергія Виноградського до України, до речі, цілком може пояснити один «бонністичний феномен».

Після падіння царської влади у 1917 р. на постімперських теренах обвалилася й стара грошова система. Особливо дошкуляла відсутність дрібної і хоч трішки забезпеченої готівки. Виходом став масовий випуск бон, таких собі сурогатних грошей які емітувалися як місцевим самоврядуванням, так і кооперативами, касами взаємодопомоги, крамницями фабриками  тощо.

У 1919 випустило такі бони і Товариство цукрових заводів «Городок». При чому ці бони мали одну цікаву особливість, невластиву для бон, що емітувалися того року у цій частині Поділля.

Інші, як бачимо були україномовні (в деяких спостерігається поєднання українська+їдищ) та емітованих в гривнях та карбованцях УНР.

Бони Товариства цукрових заводів «Городок» не лише російськомовні, але й виконані в імперській орфографії (з «ятями» те «єрами») і номіновані у російських рублях!

Як бачиться автору, наскільки це так насправді без документального підтвердження говорити неможна, маємо таку ситуацію.

Навіть знаходячись в Одесі головний акціонер (по суті власник) Товариства і далі зберігав контроль над цукроварнею. Зрозуміло, що такий важливий крок як емісія бон мав бути із ним узгоджений.
Враховуючи вкрай негативне ставлення Сергія Виноградського до «банд Пєтлюри» та прихильне його ставлення до носіїв ідеї «єдінай нєдєлімай Росії» цей світогляд фактичного власника цукроварні і відобразився на бонах.

Гіпотеза, як видається, досить вірогідна.

Дмитро Полюхович